Народна артистка України та відомий режисер Ірина Дука нещодавно відзначила 40-річний ювілей творчої діяльності бенефісним спектаклем «Трохи ніжності». Його вибрали не випадково — Ірина Михайлівна не лише виконавиця однієї iз головних ролей, а й постановник цього спектаклю. Ірина Дука, яка свідомо присвятила все своє творче життя Театру російської драми, — приваблива жінка, талановита актриса, цікавий співрозмовник і високодуховна людина. У її творчому багажі десятки різнопланових ролей, кожну з яких актриса наділяє особливими душевними якостями. Спростовуючи існуючий в театральних колах забобон, що нібито акторська режисура — не режисура, а жінка не може бути режисером апріорі, Ірина Михайлівна ставить чудові спектаклі, які ріднить вічна тема порухів людської душі.
«ОДИН ВИБИРАЄ РЕПЕТИЦІЮ, ІНШИЙ — РЕКЛАМУ ЧОБІТ»
— У дитинстві ви мріяли про театр, вам хотілося стати артисткою?
— Моя любов до мистецтва почалася з кіно. Я жила в Кишиневі (Молдові) і театральне життя не здавалося мені нецікавим. Я виховувалася в сім'ї військовослужбовця, жили у військовій частині. Щодня ми, діти, мали можливість дивитися кінофільми. Це було святом і щастям. Кіно в ті роки почало займати свою дуже сильну позицію. На екрани тоді вийшли: «Тихий Дон», «Вольниця», «Ходіння по муках», «Летять журавлі»...
Пізніше, коли я переїхала до Києва, з'явилася можливість побачити багато чудових спектаклів. Передусім — Театр ім. І. Франка, з його надзвичайно сильною трупою, спектаклі якого я дивилася десятки разів. Улюбленим став Театр ім. Лесі Українки. Я мала можливість дивитися гастролерів, які давали спектаклі в Жовтневому палаці (коли мені було років 14-15, я займалася в Театральній студії при цьому палаці, якою керували народний артист Сергієнко і актор Пасека). Приїжджали Малий театр, МХАТ, БДТ, Театр сатири, «Современник»… Ось тоді у мене і з'явилася справжня любов до театру, і я вступила до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Моїм вчителем був Леонід Олійник — один iз найкращих педагогів в історії нашого інституту. Людина величезних знань, інтелектуал і як актор, на мій погляд, абсолютно геніальний комік. Ось ця невідповідність внутрішньої глибини та зовнішнього комізму створювала дисгармонію, і він пішов у педагоги. Леонід Артемович навчив нас любити театр, ставитися до нього, як до свого другого дому. Другий мій вчитель — Михайло Юрійович Резникович. Це він прищепив мені смак, інтерес і пристрасть до аналізу в процесі роботи над п'єсою. У його спектаклях я зіграла десятки ролей. Крім того, Михайло Юрійович дуже сильний лідер за вдачею, організатор і трудоголик. Цей фанатизм у роботі притаманний і мені.
— Коли ви прийшли працювати в Російську драму, на її сцені вже сяяли Ада Роговцева, Лариса Кадочникова, Валерія Заклунна. Як вам, тоді ще тільки акторці-початківцю, вдалося знайти себе в умовах такої серйозної конкуренції?
— Ви знаєте, в театр я порапила по блату! У Російській драмі працював мій чоловік Валерій Бесараб. Він закінчив інститут трохи раніше, вчився у Віктора Ілларіоновича Івченка. Це був перший набір кінофакультету, разом iз ним вчилися Раїса Недашківська, Борис Брондуков, Іван Миколайчук і Володимир Савельєв. Валерій прийшов до театру, пропрацювавши рік на кіностудії. Його взяли як багатообіцяючого молодого актора. Він поставив питання, щоб і мене прийняли до трупи. Коли я закінчила інститут, питання на худраді стояло так: якщо потрібен цей актор театру, то давайте візьмемо його дружину. Але дійсно, конкуренція була дуже велика. Коли я прийшла в театр, Роговцевій було трішки за тридцять, і вона дуже довго грала дівчат, молодих героїнь грали Кадочникова, Заклунна, Буніна, Терентьєва. Вони вже були кінозірками. За ними йшли актриси, які також займали своє місце в театрі. Плюс іще середнє покоління сорокарічних, які дуже багато грали. Я досі дивуюся, як так виходило, що всі ми були задіяні й грали буквально по 26 спектаклів на місяць. Ми, які тільки прийшли, поступово зайняли своє місце в трупі. Взагалі, в нашому театрі дають можливість зіграти свою роль кожному. Хтось використовує цей шанс, хтось ні.
— Театр — це жорстока річ?
— У Кокто є п'єса «Священні чудовиська». Я часто думаю над цією назвою, тому що в театрі люди іноді бувають священними, божественними, а іноді — чудовиськами. І тут не можна нікого засуджувати, тому що, дійсно, в театрі йде серйозна боротьба за виживання, за своє право грати, бути першим або другим. Іноді артисти використовують і заборонені прийоми. Чого душею кривити — це є в кожному театрі. Звісно, виживає найсильніший. Той, хто передусім любить не себе, а мистецтво й готовий пожертвувати всім заради театру: зйомками, халтурами… Я вважаю, що в театрі треба віддавати себе повністю. Тому якщо я випускаю спектакль і мене запрошують на якісь зйомки, кастинги, то я ніколи не вагаюся, що вибрати. Для мене, може, на жаль, матеріальні вигоди не завжди є дуже значущими. Ми живемо дуже скромно, у нас немає ні дач, ні машин. І нас не засмоктало прагнення грошей. Якщо треба пожертвувати, я пожертвую матеріальним. І я багато жертвувала, щоб грати, стверджуватися, самій дати можливість працювати іншим. Я взагалі дуже шкодую, що у акторів зник смак до тривалої застільної роботи. Якщо людина відпрошується з генеральної репетиції заради того, щоб рекламувати якісь чоботи… ну тут треба суміщати без шкоди для роботи або вибирати, що тобі ближче. Це проблема не тільки нашого театру. Я читала недавно гірке інтерв'ю Галини Волчек, яка також переживає, що змушена відпускати акторів на зйомки. Треба дати людям заробити… На жаль, це позначається на процесі та на якості, крім того кіно це також дуже тяжка вимотуюча праця. Я з тих, хто живе тільки театром.
«У ЖІНКИ БІЛЬШЕ ТЕРПІННЯ В СТОСУНКАХ IЗ АКТОРАМИ»
— Ірино Михайлівно, а як у ваше життя прийшла режисура?
— Я 16 років пропрацювала в Театральному інституті педагогом. Режисура прийшла до мене абсолютно несподівано. Почала працювати. Якби мені колись сказали, що я поставлю спектакль у такому театрі, я б, напевно, просто розсміялася б. Те, що я стала режисером вийшло випадково. Ми репетирували спектакль «Зорі на ранковому небі». У нас був режисер, але щось пішло не так, виникли складності… Він пішов. Вимогливість у артистів була дуже велика. Чекали, що нам дадуть іншого режисера, але цього не сталося. Нарешті, я сказала: «Дівчата, давайте самі!» Ніхто в нас не вірив, з нас навіть сміялися. Це був чудовий студійний процес. Виник колектив, де всі любили один одного, були як одне ціле. На перегляд покликали керівництво театру. Нам сказали: «Продовжуйте». Ми зіграли на малій сцені, а потім почали грати на великій. Спектакль мав великий успіх не лише в нас, а й у Польщі, куди ми його возили на гастролі. А потім до Театру ім. Лесі Українки головним режисером прийшов Володимир Петров. Він запропонував мені поставити «Жиди міста Пітера, або Невеселі бесіди при свічках»... Для мене дуже дорогими є спектаклі «Без провини винні», «Різдвяні мрії», «Повернення до Сорренто», «Трохи ніжності». У них зачіпаються дуже близькі для мене теми стосунків батьків і дітей, нестаріючих душ, кохання, якому кожен вік підвладний.
Мені здається, всі ми втомилися від авангарду й псевдоавангарду в режисурі, й гадаю, що в цьому плані режисура просто зайшла в глухий кут і треба якось наближатися до людських речей. Я вважаю, що в театрі головним є артист, його духовність, ставлення до життя. Театр, мені здається, покликаний будити свідомість, примушувати сміятися й страждати. Тому ми із захватом дивимося старі фільми, так любимо старих акторів. Вони були людяними! Зараз стільки є тем, проблем, а на сцені вони абсолютно не відображаються! У моїх спектаклях я свідомо не прагну форми, мені цікаві ті процеси, які відбуваються з людиною. На щастя, наш театр у всі часи дотримувався саме цього напрямку. Я думаю, саме в цьому привабливість нашого театру для глядачів.
— Як ви вважаєте, чому говорять, що режисура — не жіноча професія?
— Вона вимагає дуже міцного здоров'я. Це дуже велика фізична праця, я не кажу вже про інтелектуальну. Напруження, яке переживає режисер у стосунках iз артистами і в організації спектаклю, навряд чи можна ще з чимось порівняти. Адже ти не закінчуєш роботу над п'єсою наприкінці робочого дня. Вона не відпускає тебе, хоч би що ти робив: і вночі, і вдень ти весь час думаєш про спектакль. Важко часом вирішувати виробничі проблеми. Чоловіку легше бути категоричним, і навіть крайню різкість йому можна вибачити. Жінці це частіш за все невластиве. Крім того, на жінці завжди велике навантаження і вдома, й у житті. А чоловік приходить і займається тільки справою, а вдома чекають дружина й мати, готові все для нього зробити. І все-таки, хоч би що там казали про жіночу логіку, я впевнена, що у жінки вона більш гнучка, винахідлива. Жінка має більш аналітичний склад розуму, у неї більше терпіння у стосунках iз акторами. Адже в кожного актора болюче самолюбство, свої амбіції. Усе це треба привести до одного знаменника, підпорядкувати тій ідеї, за якою вибудовуєш спектакль.
— Вам як актрисі режисерське «я» не заважає?
— Заважає. Навіть партнери просять: «Тільки ти не стеж за нами!» Я взагалі в своїх спектаклях не граю в першому складі. Грає інша актриса, а я вже після виходжу. Одна річ режисерська робота, а інша — акторська. Ті процеси, які відбуваються в акторові, встановлюються і в процесі репетицій. А оскільки я як актриса репетирую мало, вони в мене умоглядні й не проходять через моє біофізичне життя. Мені доводиться ці процеси протягом перших декількох спектаклів «наживати». І партнери це відчувають. Але потім усе стає на свої місця.
— Ви звертали увагу, що ім'я Ірина (те, що грецькою означає «мир») — знакове для української режисури? Перша жінка-режисер в Україні — Ірина Дєєва, не можна не згадати Ірину Молостову, та й сьогодні в Російській драмі жінки-режисери — Ірина Дука та Ірина Барковська.
— Так, можливо… Я взагалі дуже м'яка людина за вдачею, не підвищую голосу. Але я скорпіон та ще й лівша, а для режисера це хороший знак. У вирішальні моменти стаю дуже сильною. Стаю активнішою в процесі боротьби, і коли, здавалося б, я повинна спасувати, опустити руки. Наприклад, я випускала спектаклі, коли чоловіку робили операції, коли в мене вмирала мати, вмирала свекруха, коли вмирала подруга... У божевільному ритмі, коли все треба встигнути, саме робота завжди допомагала мені пережити горе. Благаю тільки Бога про здоров'я. Мені не можна розслаблятися, тому що я потрібна іншим людям.
