...Якщо підсумувати, то разом вони віддали Театрові ім. Івана Франка майже 80 років життя.
Вона — з недуже заможної родини дворянсько-шляхетського коріння, де батьки були, як тепер би сказали, справжніми «фанатами» сцени й успішно виступали в різних аматорських гуртках.
Він — із сім’ї священика, першого митрополита Української автокефальної православної церкви, котрий, однак, не нав’язував дітям жодної життєвої дороги. Тож вони стали художниками, інженерами, науковцями, вчителями...
Вона вийшла на професійний кін у 16, а невдовзі вже грала головну роль у легендарній виставі Леся Курбаса «Гайдамаки» (а майже 70 років по тому наговорила на магнітофонну касету не лише свою роль, а й текст усієї постановки, котрий десятиліттями повторювала про себе, коли часом не могла заснути...)
Він у 17 років уже займався в акторській студії при Молодому театрі під орудою того ж Курбаса.
Вони зустрілися в Першому Державному театрі імені Тараса Шевченка в 1921-му.
А побралися — на гастролях у Пирятині (дивом зберігся «Випис про шлюб», датований 23 листопада 1923-го). І прожили разом 62 роки — «аж доки смерть не розлучила їх», як пишуть у романах.
Вона стала першою Есмеральдою української сцени; Наталкою Полтавкою в першій вітчизняній звуковій кінострічці режисера Івана Кавалерідзе, одною з зоряної плеяди «франківців» 30—60-х років.
Він — так склалося — не здобув особливих лаврів на акторському шляхові, але театр знав досконало, вмів робити в ньому все і до останку зберіг до нього лицарський пієтет.
Вона — народна артистка України Катерина Осмяловська.
Він — Лесь Липківський.
Їхній син Костянтин, як-то кажуть, «дитя лаштунків», а нині професор, доктор технічних наук присвятив батькам один із розділів книги «Тіні незабутих предків», що містить у собі сімейний родовід на тлі бурхливих суспільних подій ХХ століття, — і назвав його просто: «Мама, татко... і трошки я».
«Улітку 1930 року батьки повертаються до Києва, — пише Костянтин Липківський. — Зустріли їх у Театрі ім. І. Франка непогано. Директор і художній керівник театру Гнат Петрович Юра, маючи дружину-актрису, повинен був виявити певну мужність, щоб ввести до трупи ще одну талановиту, молоду, але вже творчо зрілу артистку».
...Що залишається від театрального актора? Лише імена зіграних ним персонажів, старі фотокартки та оповиті маревом часу глядацькі спогади... «Збереглось кілька невеличких пожовклих сторінок, перша з яких починається словами «Наші ролі». Під цими словами — чотири колонки: у першій — нумерація від 1 до 144 (!), а в інших трьох під назвами: «п’єси», «Катрусині», «мої» — відповідні записи, що робились татком із 1923-го впродовж багатьох років».
Перелік ролей Катерини Осмяловської в Театрі ім. І. Франка навряд чи багато скаже сьогоднішньому глядачеві: Юлія Булатович із «Кадрів» та Марія з «Дівчат нашої країни» Микитенка, Жанна Барб’є з «Інтервенції» Славіна, Ліда з «Платона Кречета», Оксана з «Загибелі ескадри», Соломія з «Богдана Хмельницького» — власне, ролі у всіх п’єсах Корнійчука, котрі тоді регулярно з’являлись на франківському кону. А ще — Віра з «Останніх» Горького, Попова з «Вас викликає Таймир» Галіча, Тоня із «Старих друзів» Мілютіна...
Більш знайомими є імена героїнь української класики — Софії з «Безталанної» та Марії з «Житейського моря» Карпенка-Карого, Оксани з «Доки сонце зійде...» й Одарки з «Дай серцю волю...» Кропивницького і, звичайно, Анни з франкового «Украденого щастя».
А якщо додати графиню Розіну із «Весілля Фігаро» Бомарше, шекспірівських Геро з «Багато галасу даремно» та Віолу з «Дванадцятої ночі», плюс омріяну, але так і не зіграну ібсенівську Нору, то фахівцеві стане зрозумілим: це — «територія» ліричної героїні, якщо під «лірикою» розуміти весь діапазон переживань та емоційних проявів, від чистого наїву до неприхованого драматизму.
Продовжує К. Липківський: «Певна річ, у мами — красивої жінки, чудової актриси — були палкі шанувальники як вроди, так і таланту. Дехто з них надсилав їй листи — у прозі і у віршах, довгі і коротенькі, із безнадійними зізнаннями в закоханості і з щирою подякою за радість від побаченого на сцені, з підписами й анонімні… Залишився невеликий конверт із, мабуть, малою часткою тих послань. Наведу лише один.
«Дорога товариш Осмяловська!
Третя година ночі... Дві години тому повернувся з театру, де йшов «Платон Кречет». Схвильований побаченим, не можу заснути. Сиджу й думаю. Дивовижні образи, створені театром, невідступно витають переді мною... Тихо навкруги. Нема кому розповісти про бачене, нема з ким поділитися думками. Обтяжливе внутрішнє мовчання...
Ви не знаєте мене; я не знаю Вас. І ніколи ми не будемо знати одне одного близько... Така є воля обставин.
Прийміть, будь ласка, мій більш, ніж скромний дарунок: мою щиру й глибоку повагу до Вас, мою сердечну подяку за образ Ліди, винятково милий, художньо правдивий образ, такий зрозумілий і близький усім...
Бажаю Вам успіху в подальшій творчій роботі. Не розгублюйтесь у разі можливих невдач, боріться. Ви завжди будете перемагати: Ви надзвичайно талановита людина.
Прощавайте. Постараюся бачити Вас якомога частіше із глибини глядацького залу...»
Може, ця увага й була подеколи надмірною, проте вона не вносила дисонансу в сімейне життя. Мама виховувалась у досить патріархальному дусі і, незважаючи на те, що почала самостійне життя в сімнадцять років, зберегла повагу до «чуття родини». Тож і залишались ті послання без відповіді, а шанувальники, як і раніше, мали приємну можливість бачити Катерину Олександрівну «із глибини глядацького залу…»
Якщо в мами у творчому плані все було добре (звання «Народна артистка України» та орден «Знак пошани» — максимум, чого можна було сподіватися від влади, зважаючи на принципову «безпартійність» та наявність у родині репресованих. — А. Л. ), то про татка такого сказати не можу. Грав він здебільшого невеликі ролі, та біда не в тому. Про страту його батька, митрополита о. Василя, та брата Івана відомо не було, але й офіційна версія «арешт без права листування» і чутки про їхнє заслання не заспокоювали. Усе це, на тлі загальної задушливої атмосфери, коли знайомі люди раптом просто зникали, вибудувало якусь невидиму, але непрозору стіну між «цим» та «тим» життям; у ній були проходи, проте тільки з однобічним рухом… Ясна річ, це не тільки пригнічувало татка, а й вимагало обмежень у поведінці («не висовуйся», «не скажи зайвого», «не сперечайся»...). Певна підтримка Гната Петровича Юри не могла гарантувати безхмарного майбутнього, вона забезпечувала лише досить хиткі сподівання на те, що будуть ще і «завтра» та «позавтра»…
Узагалі, татко дуже любив театр, жив ним, відсторонюючись від всього іншого. Тому погоджувався на термінові заміни провідних акторів, коли вони хворіли чи відмовлялись від нецікавих для себе виїзних вистав на села та в містечка. Тому брав на себе організацію численних шефських акторських бригад, що повинні були «нести культуру в маси» — на підприємства, в радгоспи, колгоспи. Тому виступав у багатьох виставах як режисер- лаборант, який виконує за метра всю чорнову роботу, а сам лишається в затінку. Тому, врешті, став завідувачем трупи театру. Тому весь час — починаючи з 17 років! — керував різними самодіяльними гуртками та студіями, в деяких із них ставив великі повномасштабні вистави, що мали навіть хорошу пресу. Написав на допомогу самодіяльному мистецтву невелику книжечку «Самодіяльний театр. Обладнання сцени та оформлення вистави», яка видавалась двічі, загальним накладом 15 тисяч примірників (!), упорядкував порадники «Техніка гриму» й «Театральна бутафорія». Займався сценографією та костюмами — переважно для самодіяльності. По війні почав активне співробітництво з театральним музеєм, для якого виготовив чудові макети декорацій для різних вистав, макети глядачевих зал театрів, допомагав у створенні виставкових стендів.
Та настав 1963 рік, і маму разом із групою провідних акторів керівництво Театру ім. І. Франка — чи то за власною ініціативою, чи то виконуючи «спущену» з гори директиву щодо «омолодження» кадрів — відправило на пенсію. Дехто з вигнаних пішов до інших театрів; дехто, дочекавшись, коли та хвиля трошки спала, сховав гордість у кишеню і повернувся назад, дехто пішов працювати на радіо, викладати в театральному інституті. Мама не зробила нічого, хоча, напевно, могла б. У неї була чудова дикція, чиста і українська, і російська вимова, вміння та досвід роботи на радіо. Був, нарешті, і хист до викладацької діяльності. Може, все ж таки треба було щось зробити, щоб залишитись у театральному житті? Але це вимагало одного: йти і просити. Мама цього не зробила. Образа виявилася занадто болючою…
Татко пропрацював у театрі ще майже десять років. Так звик до лямки завідуючого режисерським управлінням, що проводив у театрі весь день — з ранку до вечора. Як міг, допомагав акторам — на їхні прохання змінював черговість виступів, відпускав із репетицій в разі нагальної потреби і брав на себе відповідні переговори з режисерами, давав гроші в борг і не завжди отримував їх назад (щоправда, гроші невеликі, та все ж…). Таткове ім’я й досі є тим «ключиком», котрий відмикає акторські серця по всій Україні. Добре пам’ятають його ті, які пройшли в 60—70-ті через Театр ім. І. Франка та студію при ньому. Кажуть, незмінно стояв на вході — у вишиванці чи в елегантній краватці-метелику — і записував тих, хто запізнювався на репетицію чи виставу. Але робив це незле, по-інтелігентному, ніби вибачаючись. Ніколи ні на кого не доносив — і ніхто й гадки не мав ображатися на нього за сумлінне виконання службових обов’язків.
Проте з «начальством» усе було значно гірше. У 1972-му, після чергової «розмови» з директором, татко ледь прийшов додому. Полежав трошки і хотів, незважаючи на наші умовляння, знову йти до театру (він жодного дня в житті не був на бюлетені, ніколи не міряв тиск, не приймав ліків!). Але йому стало гірше, він знепритомнів. «Швидка» констатувала інсульт…
Завдяки наполегливим фізкультурним вправам, яким він віддавав багато часу, та дбайливому доглядові, татко дещо відновився, навіть сам виходив із паличкою на прогулянку. Не стало його 1985 року. Після третього інсульту…
Мама весь свій час віддавала онучкам. З 1963 року до Театру ім. І. Франка ніколи не ходила, з керівництвом стосунків не мала. (Не можу, проте, не зазначити з вдячністю, що у важкі часи, на початку дев’яностих, новий директор театру М. Захаревич налагодив зв’язки з колишніми працівниками і надавав їм грошову та продуктову допомогу).
…Мами не стало 16 жовтня 1997 року. Про неї немає книги, але є кілька сторінок, які такої книги варті. Це — прощальне слово колективу Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
«...Театральний і людський міф Катерини Осмяловської почав складатися її красою, талантом і неординарним характером у 20-ті роки на сцені Одеської держдрами. Прожита нею трагічна доля Есмеральди у виставі «Собор Паризької Богоматері» народила на українському кону артистку-протестантку. Протестувала не прописна героїня на котурнах, а юнка, ще майже дитя, зворушливо беззахисна у красі своїй, тремтливо ніжна і жіночна, пристрасно жертовна у почуттях. Артистка завдяки цій ролі знайшла і щасливо пронесла через творчість свою тему, найменування якої — закон людського серця...
...У 30-ті роки, коли «партійним Всевишнім» людина була оголошена дрібним гвинтиком, людська і творча програма Катерини Осмяловської — не в згоді з цим зашморгом. Актриса від дитинства, від родинного виховання несла в серці заповіти істинного Всевишнього. Ясна річ, не на зборах франківців вона оприлюднювала свою мораль. Небесна природа людського єства, яку вона сповідувала, ідеально втілювалась у ній самій: варто було їй вийти на сцену в костюмі будь-якої героїні, і глядачі помічали німб над її чолом, тремтіли від неземного світла її серця. Сучасники називали її Прекрасною Дамою, Принцесою франківців, ніжною сильфідою з чаруючим срібно-дзвінким голосом…
Якимсь акторським дивом (одна із загадок справжнього таланту) Катерина Осмяловська доводить до класичної духовної високості образ Ліди у виставі за п’єсою О. Корнійчука «Платон Кречет». ...Творча унікальність, внутрішній регістр Катерини Осмяловської — ліричний трагізм — у повоєнні роки дали глядачам по-новому відчути характер Анни в «Украденому щасті» І. Франка — роль, у якій, здавалося б, незамінно панувала Н. Ужвій.
Софія у «Безталанній» і Маруся в «Житейському морі» І. Карпенка-Карого — вони у «світлі Осмяловської» — і страдниці, і палкі життєлюбки, максималістки. «Агнці божі» в оточенні тих, хто прийняв «причастя диявола»…
Вічна приваба жіночої цноти і лукавих вчинків була ключем до відкриття театральних і філософських шекспірівських глибин: Геро («Багато галасу даремно»), Віола і Себастіан («Дванадцята ніч»)… І тут — про закон людського, жіночого серця. І хоч подібних ролей було не так уже й багато, але справа не у кількості, а в їхній вибуховій силі...
Вона могла ще грати і грати, коли чиновники запропонували пенсійний відпочинок. Прийняла це, мов схимниця, смиренно. І затворницею провела понад три десятиріччя. Не давала інтерв’ю, не фотографувалась…
Так вчинили колись Грета Гарбо і Марлен Дітріх. Та вони — ніби з іншої планети… Катерина Осмяловська не була на них схожа долею, хоч і вважалася непересічною особистістю українського кінематографа. Артистка не рівнялась ні на кого: її легенда — це її легенда».
Точно сказала про неї незадовго до відходу в інший світ теж незабутня, теж «остання з могікан» Поліна Нятко: «Франківські глядачі після Осмяловської, мабуть, і не знали такого гармонійного злиття ніжної краси, жіночності і витонченої духовності».
P.S. Восени 2004-го виповнилося 100 років від дня народження Катерини Осмяловської. І хоча сама ця дата дещо загубилася у вирі революційних подій, але — ніколи не пізно! — днями в Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва на території Лаври відкрилася присвячена їй виставка під назвою «Прекрасна Дама українського театру», яка чекає на відвідувачів до 15 березня.
