Моновиставу створено за п’єсою Лейли Александер-Гарретт (Лондон), письменниці, перекладачки, яка працювала з Андрієм Тарковським під час зйомок його останнього фільму «Жертвопринесення» (у 2009 року вийшла її книжка «Андрій Тарковський: збирач снів» та «Андрій Тарковський: Фотохроніка «Жертвопринесення»).
«Нічний Гаспар. Повішений» порушує питання про те, що в житті кожної людини настає момент, коли руйнується «політкоректний світ», коли з’являються підлість, брехня, зрада найближчих людей, і людину охоплюють відчуття провини, власної нікчемності, страху і безпорадності, під гнітом яких можна вижити, а можна й зламатися. Лише тоді, коли занурюєшся в обміжний стан і заглядаєш усередину себе — в найглибші заховані куточки своєї свідомості, лише поглянувши — нехай з жахом! — правді в очі, людина знаходить силу і благородство... На прем’єрі у Києві була авторка, а після вистави актриса Тамара Плашенко розказала «Дню» про свою нову роботу.
— Ви маєте свій оригінальний стиль сценічного існування, що вирізняється з-поміж домінуючої в українському театрі традиції. Хто на вас вплинув у вашому становленні?
— Якось займалася англійською мовою і, переклавши корінь слова «оригінальний», я збагнула глибше його зміст. Словник давав чимало варіантів перекладу, серед яких і початок координат, і джерело, і виникнення, прикметники «самобутній» та «творчий». То ж стиль мій іде від самої мене, яку я все ще не знаю, але звертаюся до свого джерела. А впливи? О, їх так багато в просторі світового театру і кіно. Та, коли говорити про конкретне існування, то, головним чином, це Театр на Подолі Віталія Малахова з яким я співпрацюю вже тридцять три роки. Він, ніби рентгенівське випромінювання, здатний поринути в людину через її захисні оболонки, безжалісно вилучає з актора все надумане та фальшиве. Ще одна людина, завдяки якій я стала такою, як є, це, звичайно ж, мій чоловік — Олександр Крижанівський, з яким ми познайомилися і побралися саме в театрі у Малахова. І це, безперечно, наш син, Володимир. Вони рятують мене від несмаку в побуті та в театрі, вони — моя фортеця. Коли ще говорити про очевидні впливи, то це актори нашого Театру на Подолі — Галя Ткач, Володя Кузнєцов та актори Нового театру на Печерську — Ігор Рубашкін та Катя Кістень, театральні режисери — Олег Ліпцин, Андрій Жолдак, Лариса Паріс. Ну, а Віктор Шулаков, відомий український режисер і педагог, — це просто точка відліку мого театрального існування, — в шкільні роки я потрапила до нього в піонерський театр... Із моменту, коли я потрапила на екзамен другого курсу педагога та режисера московського ГІТІСу Анатолія Васильєва, в кінці 1980-х, де заочно навчався мій чоловік, Олександр Крижанівський, я потрапила під вплив стилю цієї школи.
— Тамаро, ви заслужена актриса України, але регулярно відвідуєте театральні тренінги та майстер-класи...
— Це дуже цікаво! Там ти можеш багато про себе дізнатися. Ти також можеш зняти зайві напруження, пробудити м’язи, які майже ніколи не використовуються тобою ні на сцені, ні в житті, відкрити приховані можливості — фізичні та творчі. Для мене це шлях до інтуїції та свободи від упереджень. Якщо майстер, який веде тренінг, талановитий, як Григорій Гладій чи Тадаші Ендо, ти бачиш через нього багато нових можливостей для театру. Я кажу лише про себе, про свій організм. Мені це потрібно, це двері, через які я можу потрапити в артистичний стан, не схожий на стан побутовий. Підкреслюю, для мене ці два стани — побутовий і творчий, як чорне і біле.
— Відкрийте таємницю: як у вас відбувається процес створення сценічного образу?
— Із різними режисерами це відбувається по-різному. Наприклад, художній керівник Театру на Подолі, Віталій Юхимович Малахов, дуже спостережлива людина, тому його режисура насичена життєвими деталями. Я люблю з ним працювати, він допомагає зробити образ «людяним», цікавим для глядача. А Олександр Крижанівський, навпаки, — акцентує увагу на тому, що є світ людей і є світ ідей, яким, власне, і оперує театр. Нині я одночасно опрацьовую протилежні процеси створення образів у театрах Малахова та Крижанівського. Коли ж я сама залишаюся, без режисера, то користуюся чимось третім. Мені цікаво спостерігати життя у житті, а на сцені люблю бачити художню персону. В неї і думки, і тіло спрямовані в більш тонкий світ, у життя духу.
— Розкажіть про свою останню монороботу «Нічний Гаспар. Повішений,» що стала репертуарною у Новому театрі на Печерську?
— Ця історія для мене дуже цікава і дорога. Все почалося з випадкової зустрічі з Лейлою Александер у 1995 році, в Шотландії. Ми з Театром на Подолі брали участь у Міжнародному театральному фестивалі в Единбурзі. Ми грали «Ніч чудес» Шекспіра. Після вистави до нас завітали з поздоровленнями дві молоді жінки. Я одразу впізнала одну з них. Це була жінка зі світлини, яку я запам’ятала з першої книжки «Про Тарковського», яку написала після його смерті сестра Марина Тарковська. Там фото, датоване 1985 роком, у Стокгольмі за святковим столом, поряд Андрій Тарковський та Лейла Александер. Їхні посмішки, атмосфера світлини — виняткові та променисті. Я поділилася з нею своїми відчуттями, вона подякувала за виставу. Таким було перше знайомство. Більше ми не зустрічалися аж до 2010 року.
— А коли доля звела вас вдруге?
— Лейла при новій зустрічі розповіла, що написала 2004-го п’єсу для однієї актриси, і їй спало на думку, що саме я впораюся з цією роллю. І серія випадковостей звела нас знову, адже ніяких контактів між нами не збереглося...
Два роки тому Новий театр на Печерську був змушений звільнити приміщення, що на вулиці Шовковичній. Олександр Крижанівський звернувся за тимчасовою допомогою до культурно-просвітницького центру «Майстер-клас», що ним керують Ірина Буданська та Євген Уткін. Олександр та Євген з’ясували, між іншим, що закохані в творчість Андрія Тарковського, кінорежисера, та поета Арсенія Тарковського, батька Андрія. І виникло спонтанне рішення — організувати фестиваль «Батько і Син», присвячений цим двом геніям. Сказано — зроблено! Запросили і Лейлу Алесандер-Гарретт. Вона йшла сходами центру «Майстер-клас» із Мариною Тарковською та говорила їй, що нікого в Києві не знає, окрім актриси Тамари Плашенко, і саме в цей момент побачила мене... Ми зблизилися під час фестивалю, що мав продовження у Парижі. І Лейла тоді дала мені текст п’єси. Я була дуже вдячна за пропозицію, але довго не наважувалася взятися за цю роботу.
— Чому?
— Мені тоді здалося що цю п’єсу має грати жінка набагато молодша, з більшими емоціями та рефлексією. Йдеться про історію зради, про народження дитини, про пристрасті кохання, я ж у своїй віковій категорії розуміла, що навіть ревнощі, про які йдеться у п’єсі, з віком набувають іншої якості. Але в якийсь момент подумала: а чому б і ні? Це ж виклик і одночасно подарунок долі. Майже рік п’єса пролежала в шафі... І от знову до Києва з Лондона мала приїхати Лейла на кінофестиваль «Молодість», щоб демонструвати виставку фотографій процесу створення фільму «Жертвопринесення» з приватної колекції. Деколи треба, не вагаючись, втілювати у життя задум, тому що потім сумніви завадять тобі зробити перший крок. Часу було обмаль — всього місяць, а тексту досить багато. І тоді я вирішила сценічно прочитати п’єсу, без скорочень, з усією повагою до авторського тексту. Всю увагу сконцентрувала на тому, що поза текстом! Він записаний і буде мною вимовлятися, життя йому забезпечене. Я ж намагалася щось дізнатися про дух, що вирував над авторкою, коли вона його складала.
— Як драматург сприйняла вашу роботу?
— Вона сказала, що я її зачарувала, що це була магія. На обкладинці тексту п’єси написала: «Чуду, которое свершилось в Киеве — нашей духовной столице, благодаря Томочке». Лейла попрохала, щоб вистава залишилася в такому вигляді. Тоді Олександр Крижанівський включив її до репертуару Нового театру на Печерську.
— Що вас надихало у цій роботі?
— Лейла, окрім сюжету побутового, завела у фантазійний простір такі фігури, як Оскар Уайльд, Федір Достоєвський, Зиґмунд Фрейд, Інгмар Бергман, Андрій Тарковський і Федеріко Фелліні. Вона ввела в дію і музику Моріса Равеля, і пісню у виконанні Біллі Холідей. Тобто мене надихали години, в які я відкривала для себе світ цих митців, дух їхньої творчості. Я просто в себе це все впустила і прочитала текст. А вже хто кого зрадив, чому, хто кого вбив чи не вбив — це все вирішують самі глядачі.
