Цьогорічна «Молодість» відрізнялася в першу чергу календарно: організатори, узгодивши рішення з відповідними міжнародними інституціями, перенесли терміни проведення фестивалю з кінця жовтня на кінець травня.
Це рішення має як переваги, так і недоліки. Серед перших — локації просто неба: у кінотеатрі-павільйоні на Поштовій площі відбулось відкриття фестивалю, а потім там упродовж тижня показували дитячу програму й кінокласику, тож це місце стало одним із найпопулярніших у Києві. «Молодість» так само виграла сезонну першість у конкурентів з Одеського фестивалю, який проходить у липні й раніше перехоплював у Києва чимало зірок і прем’єр.
З другого боку, «Молодість» таким чином збіглася одразу і з Днем міста, і з «Книжковим Арсеналом», і з «Чілдрен-кінофестом», і з сесіями в більшості університетів, що особливо прикро з огляду на те, що значну частину аудиторії «Молодості» складають студенти. Не дивно, що на багатьох переглядах зали не заповнювалися й наполовину. Можна сподіватися, що такий недобір — явище тимчасове, бо фестивальній публіці потрібен час, аби призвичаїтись до нових термінів.
Серед інших наслідків — відтепер «Молодість» в іноземному репертуарі більше орієнтується на Берлінський, а не на Каннський кінофорум. Останній проходить у середині травня, тож раніше київські відбірники до жовтня встигали залучити найпомітніші каннські стрічки. Відтепер «базою» стає Берлінале, який проходить у лютому.
Так, серед позаконкурсних хітів опинилися два лауреати Берліна — володар «Золотого ведмедя» за найкращий фільм, драма «[Не] торкайся» (Румунія — Німеччина — Чехія — Болгарія — Франція, режисерка Адіна Пітніліе особисто представила картину) та показане на Поштовій площі у вечір відкриття «Обличчя/Мармиза» — нова робота польської кінорежисерки, сценаристки та продюсерки Малґожати Шумовської, відзначена Гран-прі журі (інтерв’ю з нею в «Дні» від 7 березня ц. р.). У повнометражному конкурсі опинилися «Спадкоємиці» (Марсело Мартінессі, Парагвай — Німеччина — Уругвай — Бразилія — Норвегія — Франція) — кінокартина, яка здобула в Берліні приз Альфреда Бауера за відкриття нових перспектив у кіномистецтві, «Срібного ведмедя» найкращій акторці (Ана Брун) та відзнаку ФІПРЕСІ.
Серед інших позаконкурсних прем’єр хочеться відзначити — з цілковито різних причин — дві: «Останню подорож Леандра» (режисер — Нік Бейкер Монтейс, Німеччина) та «Фабрику нічого» (Педру Пінью, Португалія).
«Остання подорож» — це, фактично, бенефіс 77-річного Юрґена Прохнова, котрий особисто представив фільм і здобув почесного «Скіфського оленя». Свого часу Прохнов, досягши зіркового статусу на батьківщині, в Німеччині, здійснив майже неможливий для європейського актора прорив у Голлівуді, зігравши в блокбастерах калібру «Літак президента», «Суддя Дред» і «Код Да Вінчі». «Остання подорож Леандра» — це історія 92-річного ветерана Вермахту Едуарда Леандра, який після смерті дружини відмовляється доживати вік у будинку престарілих, натомість з онукою Адель їде в Україну, де за часів Другої світової воював із СРСР як офіцер козаків — союзників Німеччини. А ще — залишив там своє кохання.
ГЛІНУР ПАЛМАСОН, РЕЖИСЕР СТРІЧКИ «ЗИМОВІ БРАТИ», ОДЕРЖАВ ПРИЗ «СКІФСЬКИЙ ОЛЕНЬ» ЗА НАЙКРАЩИЙ ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ФІЛЬМ
Герої вирушають у ризиковану подорож — прямо в зону бойових дій, у Луганську область, і далі, через кордон, до російського села. У фільму є маса недоліків — і мелодраматична гра, і нерівна режисура, і прямолінійні, як газетні заголовки, діалоги. Але власне Прохнов справляється зі своєю роллю блискуче, і ще тут введений добре продуманий сюжетний мотив переплетення двох воєн — Другої світової і нашої, теперішньої. По суті, Леандр хоче закінчити для себе ту, яка для решти світу завершилася 1945-го. Спокутувати скоєне і спочити з миром. Завдяки такому драматургічному повороту режисеру вдається, не впадаючи в безпринципний пацифізм, показати і війну на Донбасі як біду, що спіткала українців з обох боків фронту.
Тригодинна «Фабрика нічого» нагороджена призом «Тижня критики» в Каннах 2017-го. Спочатку на екрані нічого й не відбувається, крім нескінченних дискусій страйкуючих робітників, як їм бути далі. Компанія, що володіла їхньою фабрикою з виробництва ліфтів, розорилася, тож у колективу залишається два виходи: або взяти компенсацію і поповнити лави безробітних, або — набагато ризикованіший — самим стати власниками виробництва і запустити фабрику заново. Розмови різного ступеня гостроти плюс сцени байдикування створюють ефект навмисного уповільнення дії. І тим потужніше враження, коли герої та героїні раптом починають співати й танцювати. Цей злам дії настільки раптовий і майстерний, що попередні дві години балачок сприймаєш не інакше як спеціальний трамплін до цього чудового стрибка.
Щодо конкурсів «Молодості», то в найважливішому з них — повнометражному ігровому — взяли участь 12 картин: уже названі «Спадкоємиці», «Антена» (режисер — Арік Ротстейн, Ізраїль), «Опіка» Ксав’є Легран, Франція), «Я не відьма» (Рунґано Ніоні, Великобританія — Франція — Німеччина), «Страшна мати» (Ана Урушадзе — донька відомого грузинського кінорежисера і номінанта на «Оскар» Зази Урушадзе, Грузія — Естонія), «Тиха ніч» (Пьотр Домалєвський, Польща), «Зимові брати» (Глінур Палмасон, Данія — Ісландія), «Ворони» (Єнс Ассур, Швеція), «Мандрівник» (Хаді Ґандур, Франція — Ліван), «Ретабло» (Альваро Дельґадо-Апарісіо, Перу — Німеччина — Норвегія), «Святий» (Андріус Блажевічюс, Литва — Польща), «Вантаж» (Огієн Главонич, Сер бія — Франція — Хорватія — Іран — Катар).
Значна частина цих робіт — «Спадкоємиці», «Антена», «Опіка», «Страшна мати», «Тиха ніч», «Ворони», «Мандрівник», «Ретабло» — являють собою сімейні драми. Проте журі присудило перемоги картинам соціального змісту. «Святий» здобув Гран-прі фестивалю, «Зимові брати» — першість у повнометражному конкурсі.
Фільми ці дуже несхожі. «Святий» — оповідь про чоловіка у провінційному містечку, впевненого в собі мачо, котрий втратив роботу і загалом орієнтири в житті. Починає пиячити, волочитися за гарненькою перукаркою, підіймає руку на дружину. А ще — разом з другом розшукує міського божевільного, який у своєму відеоблозі доводить, що бачив насправді Ісуса Христа. Режисерська манера наближена до документальної; це проста, але переконливо зроблена робота з неоднозначним фіналом: чи то повірив герой нарешті хоч у щось, чи «Христова» стіна — це черговий глухий кут, — питання залишається відкритим.
«Зимові брати», зі свого боку, — доволі химерний твір, знятий у відчутно візіонерському стилі. Спочатку тут теж просто: є каменоломні, є роботяги, які працюють у них і світу білого не бачать, є двоє братів — один красень і зразковий пролетар, другий — рудий дивак, любитель ризикованих жартів і самогонник. Спочатку, здається, що йдеться про цих двох. Але вже в самому фіналі стає зрозуміло, що історію нам розповідали геть інакшу, що оце братерство — це спорідненість приречених, котрі самі в цих підземеллях — наче духи.
«Ретабло», відзначений призом екуменічного журі «Молодості», теж захоплює саме акцентом на візуальній насиченості кадру, щоправда, в іншому ключі. Видно, що режисер Альваро Дельґадо-Апарісіо уважно дивився фільми своєї знаменитої колеги й землячки Клаудії Льйоси, котра своїм «Молоком скорботи» 2009 року («Золотий ведмідь» Берлінале) вписала Перу в світовий кінематографічний атлас.
Ретабло — щось на кшталт перуанського вертепу — яскраво розфарбовані скрині, всередину яких поміщують фігурки святих, а також подібні зображення всіх членів родини, яка замовила роботу. Головні герої фільму — батько й син, майстри ретабло. Матір грає Магалі Сольєр, котра прославилася в «Молоці скорботи». Режисер вміло насичує кадр яскравими кольорами й мелодіями перуанської народної культури, що, втім, не применшує трагічності сюжету: батько виявляється геєм, і через це всю родину цькує місцева спільнота. Сумний і по-своєму красивий фільм має певний присмак вторинності стосовно тої-таки Льйоси, але все ж у Дельґадо-Апарісіо відчувається достатній потенціал для розвитку в більш оригінальному напрямку.
«Спадкоємиці» до свого списку призів додали й перемогу в київському ЛГБТ-конкурсі «Сонячний зайчик». Марсело Мартінессі з театральною неспішністю розповідає про літню лесбійку, котра, мешкаючи в успадкованому від батьків обійсті, потроху розпродає його і паралельно переживає особисту кризу. Тут одразу й тема ЛГБТ, і соціальні мотиви, і еротика, але доречно й точно. Фільм зроблений на напівтонах, без крутих поворотів, з доречно приглушеною акторською грою. Дія настільки уповільнена, акторки (майже весь простір історії заповнений жіночими персонажами) настільки стримані, що інколи здається, що на екрані нічого не відбувається; однак дивитися цікаво, і під кінець режисер виводить сюжет на пристойну фінішну пряму: героїня таки виривається з убивчої рутини.
Тему жіночої сили показує і «Страшна мати». Урушадзе змальовує будні талановитої письменниці на ім’я Манана, котра у своєму романі висловлюється відверто й вільно — і, як наслідок, стикається з шаленим спротивом у власній родині. Знятий не без режисерських огріхів, фільм вирізняється ефектним, глибоким сценарієм; для близьких Манана справді стає таким собі монстром — жінкою, котра кинула виклик всуціль консервативному середовищу.
Знов-таки, гарними сценарними ходами запам’ятовується «Вантаж» Огнєна Главонича, який одержав спеціальну відзнаку журі повнометражного конкурсу. Влада працює водієм вантажівки у розпал війни в Косово 1999 року. Їде крізь театр бойових дій, нічого не знаючи про вантаж, — це йому заборонено, але дізнатися все одно доводиться і зробити свій вибір теж. Фільм цікавий тим, що показує страх війни опосередковано, через незначущі на перший погляд, але тому й особливо вражаючі деталі.
Ці картини, хай і з деякими зауваженнями, можна назвати вартими уваги: половина найважливішого конкурсу. Саме така пропорція якості дає змогу констатувати, що цьогорічна «Молодість», незважаючи на всі труднощі, пов’язані з календарними змінами й вічною фінансовою кризою, все ж зберегла гідний рівень добору фільмів і залишається провідним українським кінофорумом.
Інтерв’ю з переможницею останнього Берлінале, румунською режисеркою Адіною Пітніліе читайте в «Дні» в п’ятницю, 8 червня.
Фото надані організаторами кінофестивалю «Молодість»
