«Найплідніша письменниця» двох останніх років, як назвав її щорічний альманах «Обличчя України- 2004», Марія Матіос, схоже, не хоче віддавати пальму першості й із перших днів нового року: щойно побачила світ книжка прози — «Солодка Даруся».
На прохання «Дня» прокоментувати її вихід Марія сказала: «А як я буду коментувати річ, яка забрала у мене майже два роки фізичного часу та пуд нервових закінчень?! Це перша моя книжка, яку я не маю наміру коментувати. Я хочу, щоб її прочитали. Мабуть, уперше я не зможу розказати на пальцях про драму, що розгортається в «Солодкій Дарусі»… Я поганий оратор. Скажу єдине: цю книжку я укладала так, що її можна читати з будь-якого розділу, але від того не порушиться її сприйняття.
А для тих читачів, які ще не знайомі з моєю творчістю, можу хіба що запропонувати думку моїх видавців — львівської літературної агенції «Піраміда».
У анотації до цього видання сказано: «Вона сердиться, коли її називають «Стефаником у спідниці» чи роблять неправильний наголос у прізвищі її, яке вона носить і не поміняє за жодних умов і любовей.
Вона пише багато і по-всякому, але вона не вміє писати погано чи нецікаво. Завжди стильне, розкішне й конкурентне письмо столичної гуцулки Марії Матіос спростовує затерту аксіому про поділ прози на чоловічу й жіночу. У її художньому почерку — чоловіча мускулистість і жіноча слабкість водночас, прихована та явна філософія вікової народної моралі, зневаженої не так обставинами, як самими людьми. А впертість, з якою письменниця розробляє контраверсійну тему нещодавньої вітчизняної історії, — гідна заздрості.
Нова книжка-драма Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30—70-х років минулого століття в її буковинському й галицькому ареалах. І, як завжди, — майже хірургічне проникнення в психологію й дії персонажів.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження-забобон про те, що історія й кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані однією пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже відчутні на дотик, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло й незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові й націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця».
— Якщо вибрана мною тема не такої вже давньої української історії, — каже Марія, — зацікавить моїх старих як світ прихильників чи поповнить лави нових, — буду вельми втішена. Я пишу для того, щоб мене читали, й поважаю свого читача так само, як читач поважає мою роботу.
