У Молодому театрі її поставив Сергій Корнієнко за п’єсою Августа Стріндберга. Це той випадок, коли нове ім’я засвітилось ніби враз і нізвідки, хоча, звісно, у С. Корнієнка є своя біографія. Він родом із Прилук, учився в Університеті ім.І.Карпенка-Карого (курс професора Володимира Судьїна), дипломний спектакль зробив у провінції, а тепер служить у Театрі на лівому березі Дніпра на не публічній посаді помічника режисера.
І ось — «Фрекен Жулі». У виставі грають молоді актори: Тетяна Борисова (Жулі), Анастасія Євтушенко (Крістіна) та Євген Бондарський (Жан). Сценографія Даниїли Колот і Лариси Чернової. Зазвичай ми називаємо театральною постановкою те, що певний текст озвучується акторами у певних декораціях. Набагато рідше буває, коли на основі тексту режисер вибудовує особливий світ, унікальний і самодостатній. Саме це і є тут. Стріндберг, можливо, здивувався б, побачивши, на чому Корнієнко «замісив» його п’єсу. Замісив — буквально! Дія відбувається вночі, на кухні, власне, на столі, де міситься справжнє тісто, а в повітрі літає борошно — немов той космічний пил, з якого колись виник Всесвіт. Цей пил осідає на персонажів,і коли хтось із дівчат стріпує головою, довкола неї спалахує світла хмарка, як довкола квітучої кульбаби під поривом вітру. Ти майже бачиш той золотистий кульбабовий пилок, хоч насправді він не такий, бо вистава чорно-біла, лише з вкрапленням червоного вина , яке у фіналі перетворюється на кров...
Нам показують видовище про гріхопадіння, яке сталося не в райському саду, а раніше, ще коли Адама і Єву ліпили — не з глини, а отак-от, з божественного тіста. Тут є чудовий епізод того самого гріхопадіння, епізод настільки буквальний, наскільки й метафоричний. Грубо кажучи, це те, що можна назвати статевим актом — але його передано через промовисте іносказання: Жулі й Жан просто місять тісто в чотири руки. Це надзвичайно відвертий еротичний епізод! Хто з нас, маючи справу з тістом, не пережив дивного відчуття, що ти торкаєшся живої плоті? Звісно, в цьому непросто комусь признатися, й воно залишається невисловленим. Але Сергій Корнієнко, здається, саме з цього невловимо-інтимного відчуття зробив увесь свій спектакль. Як висловився один француз, «театр — то цнотлива можливість безсоромності». Це сказано ніби саме про цю виставу. Загалом, не дивина,коли режисер або художник можуть придумати на сцені красиву картинку — але справжнє диво, коли актори відчувають кайф від свого перебування всередині тої картинки, і той кайф передається публіці.
