У Києві триває фестивль "Запрошені українські зірки світової опери". Напередодні нового року кияни слухали "Іоланту". Нагадаємо, на цьому форумі публіку порадували своєю майстерністю Людмила Монастирська, Ольга Микитенко, Олександр Цимбалюк, Андрій Бондаренко, Михайло Дідик, а також Євген Орлов, колоритний і глибокий бас, якого оцінили в Metropolitan Opera, Opera de Bilbao, Gran Teatre del Liceu (Барселона), L’Opera de Montreal, Deutsche Oper Berlin.
Декілька років Є.Орлов не співав на київській сцені, а нині виступив у трьох виставах: «Дон Карлос», «Аїда» та «Іоланта». Творча біографія Євгена досить цікава. Відомий бас розповів «Дню» про курйози, везіння та свої досягнення, а також про те, хто зіграв у його творчій долі вирішальну роль.
«ЦІНА ПЕРЕМОГИ — РОБОТА!»
— Якщо говорити про вчителів, то, мабуть, у вокально-артистичному плані найбільше я взяв у Івана Вікторовича Пономаренка: крім того, що він давав у класі, я сам слухав і все вбирав на його виставах — теорія і практика у дії, — коментує Є. Орлов. — Хоча починав музичну освіту по класу... віолончелі, але на третьому курсі музучилища відчув, що не хочу бути віолончелістом. У той час з’явилося оголошення про набір до хору училища, де платили 30 гривень на місяць. Отже, я опинився в хорі спочатку Донецького оперного театру, а за три роки — Національної опери України, де Лев Миколайович Венедиктов змусив мене вчитися далі і буквально за руку відвів до консерваторії.
— Можливо, цей видатний музикант відчув ваш потенціал соліста?
— Не думаю, швидше Лев Миколайович не хотів, аби у нього працював неосвічений кадр. Тепер смішно звучить, а тоді я мав нахабство опиратися, мотивуючи тим, що коли мене вже взяли на роботу, значить і так все добре. Але Венедиктов був непохитний. Вдячний йому, а ще — Дмитру Михайловичу Гнатюку. Навчаючись на третьому курсі, я співав у «Царській нареченій» в Оперній студії. Гнатюк був головою комісії, і, почувши мене, сказав, що хор — це не межа. А після прослухування ми разом з Андрієм Гонюковим (теж виходець з хору) опинилися в групі стажерів-солістів. Упродовж двох років я співав невеликі партії. Першою вагомою партією став Базиліо в «Севільському цирульнику», а незабаром Іван Дмитрович Гамкало ввів мене в «Князя Ігоря» в партію Кончака. Це дуже важлива вистава в моєму житті, в ній практично завжди був сильний склад: з молодих тоді ще співав Дмитро Попов, а поряд з нами виступав такий чудовий князь Ігор, як Роман Майборода. Шкода, що цю виставу зняли з репертуару.
— Ваша міжнародна кар’єра відбулася після участі в конкурсі «Опералія» 2010 року, перед цим був ще міжнародний рахманіновський фестиваль. Ви азартна людина?
— На конкурс я поїхав мало не з примусу. Я лише тепер розумію важливість всього, що відбулося, а тоді мене зупиняла навіть така вільна думка — «кому я там потрібен?». Вічні проблеми — візи, мова... Тобто мрії були, але на шляхи їх досягнення мене доводилося виштовхувати... Того разу мій концертмейстер переконав мене поїхати на конкурс, а далі вже питання везіння...
— Ви знайшли за кордоном свого агента?
— З цим цікава і дивна історія сталася: агент знайшов мене ще до початку конкурсу. Відбір на «Опералію» відбувається за аудіозаписами, мій диск був серед сорока відібраних для участі в конкурсі, списки учасників публікуються. Отже, за цим списком моя майбутня агент знайшла мої записи в Youtube і ще до того, як почула наживо, фактично запропонувала роботу. Чим добра «Опералія»? У журі немає жодного вокаліста; 18 імпресаріо, директори найпрестижніших театрів відбирають голоси, які їм потрібні на заплановані постановки на два-три сезони. Ціна перемоги — робота! Я отримав пропозиції відразу від трьох імпресаріо. Всі вони втілилися в життя: в Опері Більбао я заспівав Захарію в «Набукко», в Сантьяго — дона Базиліо, в «Метрополітен Опера» я перший сезон страхував Джеймса Моріса, легенду басового світу, а також Стефана Кочана. Замінити, щоправда, так і не довелось: баси не хворіють, а якщо і хворіють, то все одно виходять на сцену. В авральному порядку зірки якщо і запалюються, то серед тенорів і сопрано.
«МЕНІ БУЛО ДУЖЕ ВАЖЛИВО ДОБРЕ ВИСТУПИТИ НА РІДНІЙ СЦЕНІ, ЯКА ДАЛА СТАРТ ПРОФЕСІЙНІЙ ДОЛІ»
— Як вважаєте, потрібно страхувати зірок, чи це згаяний час?
— Абсолютно хибне уявлення. Особливо для молодого співака участь у постановці навіть на підстраховці — справжній подарунок. Практика і ще раз практика: робота з режисером, з педагогами по вокалу і мові, концертмейстерами. Зі зробленою партією ти можеш потім до будь-якої постановки спокійно входити. Ще є можливість відвідувати всі вистави. Додатково, за страхування зірок, чималі гроші платять, це дуже цінний досвід для молодих артистів. До речі, цей досвід мені допоміг, коли я вже отримав пропозицію співати в чотирьох постановках «Метрополітен-Опера»: Оровезе в «Нормі», Царя в «Аїді» (до речі, з нашою Оксаною Дикою, а за пультом стояв сам Домінго!), Старого каторжанина в «Катерині Ізмайловій» (я співав разом з Анатолієм Кочергою), виконав роль Командора в «Дон Жуані». Всі партії, окрім останньої, мені довелося вчити спеціально для постановок. Добре, що моя дружина, Наталія Гапоненко — концертмейстер, тому основну частину розучування партії я роблю з її допомогою, а в театрі мені допомагає Ліана Косович. На Заході «чорнова» робота з концертмейстером коштує дуже дорого, тому до них вже краще потрапляти з готовим матеріалом, для нюансування.
— Чи правда, що західний глядач любить експериментальні режисерські постановки? Чи доводилося вам у таких брати участь?
— Відразу скажу, де точно експеримент не приживається — це «Метрополітен-Опера». Там люблять постановки «а ля Дзеффіреллі» — помпезні, ефектні, історично виправдані. Спробували дію «Ріголетто» перенести до Лас-Вегаса 1940-х — зал напівпорожній, незважаючи на прекрасний склад виконавців... До речі, мені постановка сподобалася, але американська публіка її не оцінила. Те ж саме відбулося з «Турандот»: спробували публіці замість коханої дзеффіреллівської постановки, яка викликає захоплення ось уже 30 років поспіль, запропонувати сучасну (дати, так би мовити, іншим режисерам показати себе), а публіка не пішла, довелося дирекції театру повернути цього сезону стару — і зал на 4,5 тисячі місць заповнений вщерть! Мені поки що жодного разу не довелося співати в якійсь недолугій новомодній постановці. Сучасні постановки теж можуть бути органічними, такі мене цікавлять.
У «Метрополітен-опера» люблять постановки «а-ля Дзеффіреллі» — помпезні, ефектні, історично виправдані. Спробували дію «Ріголетто» перенести до Лас-Вегаса 1940-х — зал напівпорожній, незважаючи на прекрасний склад виконавців...
З режисерами мені таланить: найсильніше враження справив Джан-Карло дель Монако, син легендарного тенора. З ним я зустрівся на першій зарубіжній постановці, після конкурсу: це був Філіп у «Дон Карлосі». Хоча спочатку він мало не вигнав мене, оскільки я там був один нікому не відомий вокаліст серед зірок! Але все ж таки дав мені шанс переконати його, і після двох репетицій змінив гнів на милість, дуже добре і уважно ставився до мене. Це видатний режисер, який точно знає не лише, чого він хоче, але й те, як і чому це повинно бути. Артистам він переконливо пояснює кожну мізансцену в деталях, тому в найдовших сольних моментах у інших артистів на сцені немає статики — всі або беруть участь, або реагують. Зроблений з ним образ Філіпа тепер без зусиль входить до будь-якої іншої постановки.
— А короля Рене в «Іоланті» ви теж за кордоном робили?
— Ні, цю партію дуже давно вивчив і заспівав на сцені Оперної студії Київської консерваторії під керівництвом Володимира Сіренка та Ірини Нестеренко. На Заході ніша виконання опер російських композиторів заповнена переважно представниками Маріїнського і Большого театрів. До речі, нашого знаменитого українського тенора Михайла Дідика там вважають фахівцем з... російської музики.
— Нині київський фестиваль подарував меломанам багато приємних зустрічей з українськими артистами, які досягли світової слави, анонсовано виступ Мар’яна Талаби в «Турандот» 31 січня. Чому ви взяли участь у цьому проекті?
— Мені було дуже важливо добре виступити на рідній сцені, яка дала старт професійній долі. Прекрасно, що всі мої зоряні колеги знайшли час і використали можливість виступити перед українським глядачем, який зараз, з відомих причин, не розпещений гастролями. Це випробування і етап — ті сходинки, якими потрібно підніматися до будь-яких серйозних вершин.
— Яким же буде наступний етап у вашій кар’єрі?
— Сподіваюся на річний контракт у Дойче Опера, на нові партії, передбачені в контракті. Якось мені довелося терміново заспівати там Греміна практично без репетицій, після чого і виникла ця пропозиція своєрідного фесту. Сподіваюся, майбутній рік буде насиченим і різноплановим. А також сподіваюся ще не раз заспівати на рідній сцені Національної опери України.
