Їхні шукання, а може, велемудрі дивацтва у п’яти переглянутих виставах уособлювали диск-жокей, стендап-діва, будинок колишнього гестапо, лімузин американського президента і досконалий робот. Ці доволі дивні театральні персонажі спроможні викликати нервові асоціації з героями Шекспіра, Ібсена, Чехова...
Приміщення, в яких проходить фестиваль, — величезні виробничі ангари створюють атмосферу беззахисності людини перед плином цивілізації.
В усьому світі запустілі «виробничі площі» опановуються мистецькими акціями. Але в Німеччині, де саме порядок у роботі й побуті гарантує якість товарів і життя, якась тривожна внутрішня вібрація підсилюється застиглістю перекваліфікованих гігантів.
Гамбург повністю відреставрований. На місцях знищених бомбардуваннями наприкінці Другої світової війни будинків виросли нові талановито вписані в архітектурні ансамблі, які чудом збереглися.
У центрі міста прекрасне озеро, в якому можна купатися, але виключно в позначеному місці. Величезну прибережну галявину відведено для барбекю. У когось це щось схоже на марсоходи, у когось такі, що вміщаються в кишені. І уявіть: п’ють, їдять, спілкуються, і ніхто не кидається у воду, аби освіжитися.
Мігранти останньої хвилі, здебільшого зі сходу, концентруються у привокзальному районі; іноземці ж, які мешкають у Німеччині давно, якось розчиняються серед населення. Населення і народ, нація і держава становлять сьогодні предмет жвавої дискусії — дискусії, в якій незрідка інтонація переходить у зойк.
Безумовно, питання полягає в тому, що культура як інструмент порозуміння не вдосконалюється так швидко й різнопланово, як цього вимагає сьогодення.
Можливо, десятий фестиваль KAMPNAGEL.DE-2019 — найдивніший із майже 50-ти міжнародних фестивалів, на яких я побував за останні 20 років в якості глядача, учасника, експерта. У ньому дібрані гостроактуальні, хай не загальнозрозумілі вистави, але такі, що містять ознаки первинної театральності в поєднанні з модерними тенденціями.
Вистава Урсули Мартінез, у якій вона поєднує іпостасі драматурга, режисера та виконавиці «A Family Outing» («Сімейна прогулянка»), — це діалог із матір’ю на дивані, який супроводжують кадри із шоу двадцятирічної давнини з тоді ще живим батьком. Нині 83-річна жінка має діагноз слабоумство, тож її репліки, може, не сповна логічні — виявляються цілком філософськими. Сама Урсула, яка зарекомендувала себе кабаре-дівою, одержала низку престижних нагород, серед яких і похвала газетярів на кшталт: «прославилася тим, що витягає червоні носовички зі своєї піхви», — у виставі розігрує автобіографічне сімейне шоу про неминучість втрати батьків, про невідворотність сирітства, про діалог з батьками за межами життя.
Всесвітньовідомий Rimini Protokoll показав моновиставу про робота «Uncanny Valley» («Надприродна долина»). Наше розуміння робота як невтомної машини, яка зовсім не схожа на людину, повністю перевертається.
На сцені чоловік, який промовляє до зали, здається, рухами й мімікою відповідає на сприйняття глядачами його вступного спічу. Та незабаром з’ясується, що це був голос його померлого творця. На екрані з’являються його коментарі про робота-двійника, і чи то захоплення, чи то острах оволодівають глядачами. Схожість неймовірна. Тоді на доказ механічності свого походження двійник на сцені прокручує ступню в туфлі на 360 градусів. Потім робот повертається на глядачів, аби вони розгледіли електроніку, яка заповнює лобову частину черепа, потилиця просто відсутня.
Подібність до людини у героя вистави фантастична. Автор тексту Томас Мелп ставить запитання, чи конкурують копія та оригінал, хто власне живий, а хто із життя вибрався живим...
На Сході роботи-гуманоїди розробляються давно й успішно для догляду за одинокими людьми похилого віку або для сексуального партнерства. Отже, мертва машина стає проекційним екраном для майбутнього, в якому живий оригінал відрізнити буде проблематично.
KidKoala — всесвітньовідомий діджей, музичний продюсер із Монреаля. Він випустив чотири сольних альбоми на NinjaTune і три на Art&Craft, знявся у фільмах «Сон мерців» та «Великий Гетсбі». Випустив графічні романи «Космічний кадет» та «NufoniaMustFall», представив на фестивалі Satelliteturntableorchestra. Він розсадив за столиками з програвачами, мікшерними пультами по чотири глядача. Спочатку продемонстрував блискуче володіння технічними прийомами, завдяки яким більш або менш знані мелодії емоційно змінюються в напрямку настрою диск-жокея, потім запропонував глядачам ці прийоми повторити за ним. Молоді дівчата, які сиділи поруч, хвацько взялися підкручувати платівки вперед і назад, аби своїм ритмічним малюнком повторити запропонований. Для людини, котра тримала в руках платівку як щось дуже крихке й ніжне, ці вправи можуть видатися дикунством. Кілька разів глядачі ставали диск-жокеями, а вистава перетворювалася на масове диск-жокейство. Щоправда, довелося і повітряні кульки кидати по залу, чесно кажучи, не інакше як для хронометражу. Та фінал виявився заворожливим. До моєї радості, навіть наймолодші в залі одразу впізнали й підхопили пісню «Moonriver» із фільму «Сніданок у Тіффані» у виконанні Одрі Хепберн. Диск-жокей крутив ту бідну платівку, видобуваючи скрипи, нервові зойки, але ніщо не допомогло спотворити велику музику, і, найголовніше, як виявилося, вона зовсім не потребує обробок для зближення поколінь, помітно віддалених у часі одне від одного, з тими, хто давно пішов із життя, але залишається в ньому. Ми обнялися з юними сусідками і рухалися в унісон.
Гурт Linga стверджує, що Гамбург — без пам’яті. Для того, хто не прожив у ньому все життя, це твердження видається занадто різким. Та коли під час «вистави-екскурсії» з’ясовується, що задля будівництва торгових галерей у центрі міста зносилися будівлі, старіші за 150 років, пафос борців за збереження старовини викликає повагу. Маршрут починається зі злісного кутка в центрі міста, де на місці зруйнованих синагог, колишньої штаб-квартири гестапо виблискують вітринами модні бутики.
Немає жодних бодай табличок, які нагадували би про події минулого, і, здається, крізь асфальт пробиваються надривні людські голоси... Емоції сумні й радісні перетворили прогулянку містом на його розповідь про себе. Зупинка на круглій площі. Ведучий запропонував усім учасникам стати по периметру і набрати рівну відстань одне від одного. Здається, нічого особливого, та коли озирнулися і придивилися — відчули себе фігурами в якомусь миттєвому пантеоні, в гармонії себе з містом, у поєднанні пам’яті про нього і з пам’яткою про себе. Людина та місто. Просто місто і місто моє, образ малої батьківщини — роздуми на ці теми перетворюють буденну суєту на усвідомлене існування.
Велика радикальна перформативна інсталяція «(LA) HORDE» поділяє свою назву з автомобілем президента США і називає лімузини символами непристойної для влади розкоші.
Перше твердження Конституції США «Ми — народ!» — такий напис на розбитому лобовому склі авто. Актори застигають досить надовго в позах людей, які стримують, підштовхують, нападають на лімузин. Перехід з пози до пози здається цілком механічним, але якщо придивитися, то пластика виявляє мотивацію спротиву. Хтось відлипає від лімузина і пише на підлозі аерозолем з червоною фарбою «завтра скасовується». Інший персонаж — точніше, ще одна людина без будь-яких ознак акторства — миючою машиною змиває напис і неквапливо очищує підлогу.
Між виставами, концертами на травичці, в альтанці, під тентами не вщухали мистецькі дискусії, ділові ігри, просто спілкування з таким свіжим та вічним німецьким пивом, у якому віками вирує хміль мудрості життя.
