Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х, коли Володимир Івасюк навчався в Чернівецькому медичному інституті на IV курсі, про нього активно заговорила преса: спочатку журналістка Галина Тарасюк опублікувала в молодіжній газеті статтю «Знайти сонця руту», у якій захоплювалася талантом юного автора й передбачала йому велике майбутнє! А у травні 1971-го вірш і ноти «Червоної рути» (разом із невеликою розповіддю про ансамбль «Смерічка») друкує популярний на той час журнал «Україна». Володимир купив цей часопис дорогою до села Русів Снятинського району на Івано-Франківщині, де відбувалося Всесоюзне свято з нагоди 100-річчя з дня народження Василя Стефаника. На тому форумі були присутні чимало знаменитостей, зокрема легендарний тенор Іван Семенович Козловський. Цей видатний співак був кумиром родини Івасюків. Донині в Меморіальному музеї В. Івасюка у Чернівцях зберігається платівка із записом у виконанні Козловського пісні «Чорнії брови, карії очі» 1957 р., коли ще техніка запису в СРСР була в зародковому стані, бо ж пісня записана на платівці з обох боків — на одному не помістилася! Володимир розказував, що він набрався сміливості й підійшов до свого кумира, щоб узяти автограф. Виявилося, що Іван Семенович чув про талановитого юнака з Буковини. На згадку про зустріч залишив свій автограф на сторінках журналу й побажав Володимирові Івасюку успіху.
У Русові відбулася ще одна дуже пам’ятна зустріч — із письменницею Іриною Вільде, яка колись благословила на творче майбутнє Михайла Івасюка (батька композитора). Побачивши Володимира, вона сказала, звертаючись до Михайла Григоровича: «Найкращий твір Івасюка — це його син»...
11 липня 1971 року в обласній газеті «Радянська Буковина» з’являється стаття Василя Селезінки «Диво-квіти Володимира Івасюка», а згодом він же пише статтю про молодого композитора в газету «Молодь України», яка надходить до читача у вересні. Варто, однак, підкреслити, що ці публікації були довгоочікуваною відповіддю на тисячі прохань читачів розказати про автора «Червоної рути» й «Водограю», що лунали мало не щодня з радіоприймачів. Навіть усесоюзне радіо «Маяк» уже «прокрутило» надіслану з Чернівців плівку із записом «Червоної рути» у своєму ефірі...
Невдовзі в містечку Яремче, у самому серці Карпат, розпочинаються знімання українського музичного фільму «Червона рута». До участі було запрошено самодіяльні колективи — ансамблі «Смерічка», «Росинка», «Карпати», «Опришки», а на ролі головних героїв стрічки — Романа-Василя Зінкевича (роль шахтаря) і Софію Ротару (гуцулка Оксана). Зінкевич виконував пісню «Червона рута», а його колега Назарій Яремчук оспівував «Незрівнянний світ краси», написаний Левком Дутківським. Софія Ротару чарувала піснями Мирослава Скорика, а ансамбль «Карпати» співав «Там, де гори і ліси» та акомпанував Зінкевичеві в «Залишених квітах» — спільному витворі Валерія Громцева (музика) та Володимира Івасюка (вірші).
Фільм вийшов на телеекран і мав приголомшливий успіх (режисер стрічки — Роман Олексів). Його дивилися громадяни всього тодішнього СРСР від Карпат до Камчатки.
«Я вперше побачив фільм-концерт «Червона рута» у Москві, коли був на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися Дні України з нагоди якогось ювілею, — згадує відомий поет Степан ПУШИК. — Я ходив із павільйону в павільйон і почув, що через годину покажуть «Червону руту», тому залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Фільм переніс мене з Москви до Яремчі, прозвучали Івасюкові пісні, композиції Мирослава Скорика, Левка Дутківського на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер вигукнув: «Земляки!» Виявилося, що служив він спочатку в армії в Підмосков’ї, а на третьому році служби його завербували в московську міліцію. Пісні з батьківщини розворушили серце подолянина, він зізнався, що захотів повернутися додому...»
Кіноісторія кохання шахтаря й гуцулки (данина соцреалізму й тоФото надане Музеєм Володимира Івасюка (Чернівці) дішній ідеології), покладена в основу сюжету, не була оригінальною. Важко було в чорно-білій версії стрічки показати красу Карпат. Самі учасники фільму — самодіяльні (навіть Ротару) виконавці — теж не надто могли розраховувати на якийсь особливий успіх у глядачів. Можливо, саме за такими критеріями й дозволили знімання та дали кошти? Не варто забувати і про те, що тоді у країні готувалися до 60-річчя створення СРСР, і фільм міг спрацювати на ідею рівноправ’я народів колишньої радянської імперії, особливо це стосувалося б України, зокрема, на фоні забороненої та виданої в багатьох державах книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація?» А проте учасники творчої групи «Укртелефільму» були щасливі через те, що картину буде присвячено українській новітній пісні. І навіть те, що треба було обов’язково вмістити в репертуар пісню російською мовою, їх не бентежило. Бо була пісня, яка вже стала центром тяжіння фільму, — Івасюкова «Червона рута», яка й дала назву всій стрічці.
Стрічку знімали у серпні 1971 року, саме на фільмуванні Софія Ротару відсвяткувала свій день народження, а Володимир закохався в Наталку Михайлову, студентку з Івано-Франківська, яка знімалася в «Червоній руті» як танцюристка ансамблю «Ритм». У листопаді стрічка вийшла на екран. І помандрувала містами й селами. У Меморіальному музеї Володимира Івасюка у Чернівцях є збережена композитором саморобна афіша, яка запрошувала всіх охочих прийти у Будинок культури на фільм «Червона рута»...
Хоча рейтингів тоді в Радянському Союзі не складали, але, без сумніву, це був найбільш рейтинговий фільм року! Це, приміром, можна висновувати з величезної кількості листів, які надходили на адресу молодого маестро з усіх куточків величезної держави — навіть із Петропавловська-Камчатського! Писали Івасюкові додому, на адресу медичного інституту, на телебачення й у Вижницю. Листоноші не знали, як донести таку кількість листів до адресата.
Варто пригадати й таке: 1971-го інший фільм, художній, — «Білий птах із чорною ознакою» — за участю Івана Миколайчука, під час знімання якого Володимир написав остаточну версію вірша «Червона рута», отримав Гран-прі V Московського міжнародного кінофестивалю. Така подвійна перемога двох українських фільмів викликала втіху шанувальників цих митців. А музична картина «Червона рута» принесла Івасюкові, Зінкевичу, Яремчукові й Ротару справжню популярність і славу. Їх запам’ятали в обличчя, а їхні пісні були в усіх на устах.
1971 року на Центральному телебаченні започаткували фестиваль «Пісня року». Тоді глядачі визначали кращі пісні. І до числа 20 обраних композиторів, серед яких — гранди тодішньої радянської пісні: Островський, Колмановський, Бабаджанян, Фельцман, вривається талановитий хлопець із Чернівців — Івасюк! Фільм, а тим паче пісня «Червона рута», припав до душі мільйонам людей незалежно від віку й національності. Коли Володимир дізнався про те, що його пісня лунатиме з телестудії «Останкіно», він схвильовано написав Назарієві Яремчуку, що «Червону руту» виконуватимуть у супроводі Естрадно-симфонічного оркестру під орудою Юрія Силантьєва.
У програмі «Камертон доброго настрою» вперше у прямому ефірі УТ прозвучали «Червона рута» і «Водограй» (її виконали сам автор Воломир Івасюк і співачка Олена Кузнецова), а юний Назарій Яремчук (йому тоді ще й 19 не минуло!) заспівав композицію Левка Дутківського «Незрівнянний світ краси», якою відкривав телепрограму. Трохи згодом у концертних програмах «Червону руту» Яремчук співав у дуеті з Василем Зінкевичем. До речі, саме ці співаки мали виконувати пісню в новорічній програмі ЦТ у Москві. Коли диригент Силантьєв познайомився з Володимиром Івасюком, Юрій Борисович вирішив, що молодого маестро треба відрекомендувати багатомільйонній аудиторії, а тому на сцені «Останкіно» «Червону руту» виконували утрьох — Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк у супроводі Естрадно-симфонічного оркестру Центрального телебачення. Той запис, а також фільм «Червона рута», який вже є історією, сьогодні можна подивитися в Інтернеті.
Згадуючи події 40-річної давнини та оцінюючи їхній вплив на життя пересічних українців, розумієш, що «Червона рута» Івасюка стала тоді для багатьох камертоном. І є ним сьогодні, і буде завтра — така сила генія!
