Одна з останніх прем’єр Російської драми, вистава «У полоні пристрастей» («Камінний господар») Лесі Українки, поставлена режисером Михайлом Рєзниковичем, викликала великий резонанс не тільки в театральних колах. Для колективу ця робота — знакова, бо ім’я великої поетеси лесинкiвці носять уже 76 років. На жаль, «Камiнний господар» — доволі рідкий гість на сучасній сцені. Цій прекрасній драмі чомусь не щастить. Дуже мало цікавих і резонансних постановок. Про свої враження від нової вистави розповідають перші глядачі.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, літературознавець, академік Національної академії наук України, директор Інституту літератури НАН України ім. Т.Г.Шевченка:
— Я завжди з особливим хвилюванням сприймаю будь-яку чи екранізацію, чи сценічне втілення української класики. Бо хотів би, щоб вона не залишалась там, у величному минулому як значимий факт культури, дерев’яніла, цементувалася, а щоб приходила до нових поколінь.
Я думаю, що театр вловив найголовніше: Леся Українка, на мою думку, в усіх своїх драматичних поемах передусім, генерує нові ідеї. Для неї є важливими певні моральні категорії, морально-філософські проблеми, які вона намагається втілити «через» драматичних героїв. Щоб вони ожили, набули персоніфікованої очевидності. «Камінний господар» — це драма боротьби честі і сімейного обов’язку, зради і любові. І найголовніше в цьому спектаклі — це постійна внутрішня боротьба Донни Анни між коханням, якого вона прагне і якого вона не може досягнути через ті обмеження, які існують у «її світі».
Я звернув особливу увагу на те, як оформлено сцену, і побачив той мавританський стиль, певну систему умовностей, етикету, процедур, тогочасну Іспанію. Це, по суті, майже ляльковий театр. Це — знаки епохи. Коли персонажі проходять через сцену в тих елегантних костюмах — ці придворні, знать, еліта, вищий світ, — то бачиш, що це йдуть сліпці, функціонери, вони не є живі люди. Вони — символи, образи того часу, тієї системи, в якій Анна живе і в якiй задихається. Дуже чітко продумані костюми, біле плаття героїні, коли заманливо грає молода плоть, яка вимагає й плотської любові. І вже з перших миттєвостей дії нема того Дон Жуана, якого узвичаєно сприймали, і ми вже відчуваємо, що Анна його прагне, вона вже чекає на нього і мусить його дочекатися.
Вона вже внутрішньо вирвалася з усього того світу, в якому живе, і поривається увірватися в той жаданий світ. Коли з’являється Дон Жуан, коли вона бачить його реального, в неї щось змінюється, вона вже відчуває, що це майже досяжне. І тоді Анна починає відступати. Це є ті моменти, коли вона змушена орієнтуватися на Командора, на те слово, яке вона йому дала... Дуже точний акцент на тому, що Дон Жуан постійно говорить про те, що він дав слово іншій. Тут Анна і Дон Жуан рівні. Вона має обов’язок перед Командором, перед його домом, його іменем, Дон Жуан має обов’язок перед перснем Долорес, перед словом честі. І тут уже починається боротьба двох, так би мовити, потужних індивідуальностей. Але Дон Жуан програє. Підступно вбиває Командора, а слуга Дон Жуана підступно вбиває охоронця Командора. Ми бачимо, що Анна морально вивищується над ним, виростає внутрішньо...
Я думаю, що для багатьох це буде відкриттям Лесі Українки. Її звикли сприймати за текстом. Але у даному випадку за текстом не сприймаєш, тому що текст тут не головне, це — театр, сцена, їхнє поєднання, і ти повинен знати текст, ти повинен жити в тексті, але ти повинен жити й тим дійством, яке твориться на сцені. І у цьому є цікавість, це відкриває для мене Лесю Українку, тому що я бачу, що театр її домислив, дочитав, виявив по- новому. Вона справді звучить сьогодні, і коли з’являється Дон Жуан, ти бачиш, що заходить якийсь багер, нахабний і водночас самовпевнений, якому все доступно. І тут він натикається на таку ж силу, але моральну, внутрішньо цілісну силу, характер значно сильніший, ніж його. І він починає боротися з цим характером Донни Анни. Він нібито говорить: я теж такий, в мене також є свої принципи, я також маю моральні засади, і я їх теж повинен обстоювати. Це вже набуває іншого відтінку, починається своєрідний двобій. Я думаю, це має велику перспективу.
Іван КУРАС, директор Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, віце-президент Національної академії наук України:
— Мені здається, цей спектакль для певної категорії глядачів, для тих, хто читав драму. Цей спектакль — передусім для інтелігенції, для інтелектуалів, для публіки студентської, літературної, театральної, академічної. З цієї точки зору вистава прекрасна. Класичний текст Лесі Українки прочитано сучасними очима режисера. Мені сподобалось, що дуже турботливо, обережно і тактовно обійшлися з текстом самої драми. Всі «ударні моменти» у виставі прозвучали. І не просто пролунали зі сцени, а й засвідчили присутність української драматургії в особі Лесі Українки, яка ще на початку XX століття дала зразок модерного, можна сказати, «феміністського» трактування цієї вічної теми.
Тепер з точки зору, так би мовити, сьогоднішнього прочитання класики. Вухо політолога це більше сприймає, особливо тезу: чи може бути свобода без влади. Це для сьогоднішнього дня суперактуально. І хоча це авторський текст, я цю тезу ще б посилив. Розумію, що не можна перетворювати виставу на якусь агітку чи контроверзи з нашого сучасного життя, шукати якісь паралелі чи алюзії, але ці моменти звучать дійсно актуально. Леся Українка хотіла донести через цю драму свої ідеї, свої болі, своє бачення, моральні принципи. Я б хотів, щоб це було посилено, тим більше, що Леся Українка переконливо показала всю ілюзорність переконання, що без влади не може бути особистої свободи.
Іван ДЗЮБА, літературознавець, академік Національної академії наук України:
— Мої враження можуть бути не зовсім адекватні побаченому, бо я щодо театру швидше консерватор. Я в театрі більше сприймаю слово актора, його жест, міміку і менше — сценічну динаміку, особливо ж суєту і ефектну крутанину. Але я повинен сказати, що в цілому це новаторська робота, яка по-новому тлумачить твір Лесі Українки. Ця інтерпретація візуально та емоційно збагачує враження від твору. При цьому є деякі моменти, які викликали в мене незгоду. Мені здається, що Дон Жуан має бути більш джентльменом у поводженні і з Донною Соль, і з Долорес. Мені здається, що він трагічніша постать: не просто тривіальний спокусник, а герой, «приречений» на безнадійний пошук якогось абсолюту в коханні. Дуже добре, відповідно до задуму Лесі Українки, потрактована Долорес. Спочатку вона трохи ніби відійшла на другий план, однак у фіналі постає вагомо. Бо справді Долорес дуже важлива постать для Лесі Українки. Взагалі відмінність трактування Лесею Українкою цього вічного сюжету в тому, що на перший план виходять Донна Анна, з її боротьбою між пристрастю і вірністю звичаям, та Долорес, з її духовністю, зреченістю, з особистою посвятою. Цей образ був для Лесі Українки дуже близький. Те, як вибудовано фінал, якоюсь мірою звучить торжеством Долорес. Це не підкреслено і це не є її особистим торжеством, але є торжеством її духовного начала. І вона у фіналі виступає, як підтвердження цього духовного начала, єдиного, що залишається, що є чистим після цієї боротьби, пристрастей, амбіцій, прагнень особистих. Я думаю, що це дуже цікава робота.
В традиційних постановках основна напруга — між Дон Жуаном і Командором. У цій виставі цілком слушно Командор відійшов на другий план, основне місце зайняли Дон Жуан, Донна Анна і Долорес. Таке переакцентування слушне і доречне. І основне емоційне напруження іде від Донни Анни. Хіба що, на мій погляд, Донна Анна зовні мала б поводитися з більшою гідністю. В неї є більша внутрішня сила, яка не потребує такого часом крикливого маніфестування. Але це належить більше до моїх смакових уподобань. Дуже добре просторове рішення художника Марії Левитської. Не просто знайти таке вирішення, коли можна було б ущільнити, «сфокусувати» різні місця дії, забезпечуючи їхню метафоричну виразність. Звертання до сучасних аксесуарів, таких, як телефон, — це зрозуміла умовність, яка дає можливість акцентувати смислові моменти, граючи на соціокультурних дисонансах і асоціаціях.
