Монреаль на фестивалях розуміється. Тільки за літній
сезон, який у Канаді завершується 22 вересня, їх було безліч: нових засобів
мас-медіа, джазу, тамтамів, феєрверків і, звичайно ж, Монреальський міжнародний
кінофестиваль.
ММК — один із найбільших за своїми масштабами. Подібно
до каннського, венеціанського і берлінського він входить до найвищої категорії
«А». У цьому році він проходив уже 23-й раз. І порадував насамперед різноманітністю.
На ньому були присутніми 191 картина повного метражу і 116 короткометражних
фільмів із сімдесяти семи країн. На фестивалі можна було зустріти практично
всю Європу, обидві Америки, частину Африки і деякі країни Азії. Найбільшим
успіхом користувалося європейське кіно. Популярний і латиноамериканський
кінематограф — кожного року на фестивалі працює секція, присвячена фільмам
із цього континенту. Є також секція, присвячена національному кінематографу
будь-якої країни. У нинішньому році це була Ірландія.
Особливий інтерес викликало італійське кіно. Фільму «Не
вiд миру сього» режисера Джізеппе Пічьоні був присуджений спеціальний Гран-прі
журі. Сам режисер зіграв тут самотнього хворого власника хімчистки. Його
втомлений життям герой закохується у молоду монашку Катерину, котра розшукує
батьків знайденого у парку немовляти. Виникає припущення, що дитина — син
Ернесто від швидкоплинного зв'язку із однією з його робітниць, яка декілька
місяців тому кинула роботу. І Ернесто дуже хочеться, щоби дитина виявилася
його сином. Це допомогло б йому заповнити простір своєї величезної квартири
й зігріти душу. Катерина також сильно прив'язалася до хлопчика. У ній раптово
прокинувся материнський інстинкт. Тим більше, що вона ще не прийняла постриг.
На мить перед глядачем розгортається картина щасливої сім'ї, яка ось-ось
може виникнути. Але глядач, як мовиться, припускає, а сценарист реалізує.
Дитина виявляється не сином Ернесто, а Катерина відчуває, що Божий голос
значно сильніший за всі інші почуття, які її можуть прив'язати до цього
світу.
Якщо Джізеппе Пічьоні — це приклад вдалого поєднання режисерської
та акторської професій, то Жерар Депардьє — навпаки, хоч це і не перша
спроба знаменитого французького актора у режисурі (декілька років тому
був «Тартюф»). Його нова картина «Міст поміж двох берегів» був одним із
19 повнометражних фільмів конкурсної програми. Дія картини відбувається
у 1962 році в Нормандії. Відома французька актриса Кароль Буке представляє
тут одну з численних варіацій образу Емми Боварі. Міна страждає від повсякденної
рутини свого життя. Щоби хоч якось із неї вирватися, вона багато читає
і кожної неділі ходить у кіно зі своїм п'ятнадцятирічним сином Томмі. Одного
разу, після перегляду «Вестсайдської історії», їх гукає незнайомець із
залу. Його звуть Матіас (Жерар Депардьє). Так само як і героїня, він щойно
плакав над долями американських Ромео і Джульєтти. Він — інженер і керує
спорудженням моста над Сеною. Міна й Матіас закохуються одне в одного з
першого погляду. Ні син, ні чоловік героїні вже не можуть вплинути на хід
подій. Депардьє грав із Кароль Буке ще в одному фільмі, побудованому на
любовному трикутнику — «Надто красива, щоб бути дружиною». Відіграли вони
цей сюжет і в реальному житті — саме Кароль Буке стала причиною розриву
артиста з дружиною.
Однак про успіх картини «Міст поміж двох берегів» можна
говорити тільки стосовно прес-конференції Жерара Депардьє, котрий прибув
до Монреаля, щоб особисто представити дітище публіці. Саме цей захід зібрав
юрбу журналістів і шанувальників актора, у той час як сам фільм, незважаючи
на трохи скандальну атмосферу, що панувала довкола нього, залишив байдужою
публіку. Депардьє повернувся у Францію ні з чим.
Але кого ж відзначило журі фестивалю? Передусім, не були
обійдені увагою класики кінематографа. Як завжди, приїхав на фестиваль
Карлос Саура. Цього року він привіз свою нову картину — «Гойя в Бордо».
Їй присудили премію за кращий художній внесок.
Вісімдесятирічний Франціско де Гойя живе у вигнанні в Бордо
з останньою з своїх коханок — Леокардією Зорійею де Вейс. Він описує найважливіші
події свого життя, згадує, як молодим і амбітним пізнав життя двору Карла
IV, де правили слава й багатство, інтриги, брехня й ігри спокушання, де
він зустрівся з коханням усього свого життя — герцогинею Альба.
У всіх фільмах Саури важливу роль відіграють світло (пригадаймо
«Фламенко») і музика. У результаті виходить досить цікава психоделічна
картина, в якій дуже хистка межа між спогадами й уявою, між мистецтвом
і дійсністю, між минулим і майбутнім.
Італійському класику Етторе Сколе журі присудило премію
за ансамбль його творів у зв'язку з представленням його нової картини —
«Обід». Фільм заснований на правдивих історіях, розказаних відвідувачами
одного невеликого італійського ресторанчика в обідній час. Тут і професор
філософії з закоханою у нього молоденькою ученицею, і кілька акторів, котрi
репетирують ролі, та ясновидець, який пропонує свої послуги.
Грецький режисер Міхаліс Какояніс, відомий своїми кінопрочитаннями
Евріпіда («Электра», Іфігенія»), привіз свою кіноверсію «Вишневого саду».
На прес-конференції режисер сказав, що найбільше він хвилювався, коли був
з фільмом у Росії. Незважаючи на те, що, за його власними переконаннями,
у великих акторів і у великих творів мистецтва немає батьківщини (вони
належать світу), думка росіян для нього була важливою. Зрештою, хвилювання
виявилися марними. Московська кіноеліта, за словами самого Майкла Какояніса,
визнала, що тепер греки навчили росіян, як ставити Чехова. У Монреалі ж
Майклу Какоянісу був присуджений за його роботу спеціальний Гран-прі Америк.
Кращим режисером фестивалю був визнаний Луї Белянже за
свою картину «Пост Мортем» — це його дебют у повнометражному кіно.
У короткому метражі приз отримав канадський мультфільм
«Село Ідіотів» Євгенії Федоренко і Рози Невлов.
Краща жіноча роль, на думку журі, була виконана німкенею
Ніною Хосс у фільмі «Вулкан» Оттокара Нунзе. А приз за кращу чоловічу роль
відлетів до Японії разом iз фільмом «Поппоя» і актором Кеном Такахурою.
Багато хто чекав приїзду із Росії «Сибірського цирульника»
Микити Михалкова. Однак російський кінематограф представляли «Блокпост»,
(назву якого не змогли перекласти французькою мовою) Олександра Рогожкіна
і «Страсний бульвар» Володимира Хотиненка. Незважаючи на те, що «Блокпост»
зараз дуже актуальний у зв'язку з подіями в Чечні, цей фільм відвідало
не дуже багато публіки. Треба сказати, внутрішній світ колись знаменитого
актора, що спився, у картині Хотиненка також не схвилював монреальського
глядача.
Водночас, інтерес викликала картина російського аніматора
Олександра Петрова — «Старий і море». Ця адаптація знаменитого твору Ернеста
Хемінгуея уразила технікою виконання. Олександр Петров малює пальцями на
склі довго сохнучими масляними фарбами. Ефект виходить настільки приголомшуючий,
що картину вирішили показати в IMAX — кінотеатрі, в якому йде показ фільмів
у трьох вимірах.
Головний приз Америк отримав іранський фільм Мажида Мажиді
— «Колір раю». Восьмирічний Мухамед вчиться у школі для сліпих в Тегерані.
По закінченні навчального року він повертається разом зі своїм батьком
у село, розташоване в горах. Хлопчик відкриває для себе природу і осягає
по-новому світ навколо себе. Але, на жаль, батько зовсім не поділяє інтересів
сина. Його більше цікавить одруження, якому Мухамед тільки заважає своєю
присутністю. Це проста зворушлива історія з ремінісценціями із Корану й
Біблії. Фільм вражає ліризмом і тонким відчуттям людських переживань краси
природи.
