Фестиваль документального кіна Docudays UA у Києві на минулому тижні завершився норвезько-латвійським фільмом під патетичною назвою «День звільнення». Ця стрічка присвячена концерту словенського рок-гурту «Лайбах» у Пхеньяні — столиці Корейської Народно-Демократичної Республіки.
Особисто я стикнувся з творчістю «Лайбаха» ще наприкінці 1980-х. Вони, у взаємодії з арт-рухом «Нове слов’янське мистецтво», зажили собі слави, доводячи тоталітарну естетику до абсурду. Це дієвий і ефектний прийом: з незворушним обличчям перетворювати похмуру мішуру маршів, парадів, уніформ, дзвінких піонерсько-гітлерюгендівських голосів на посміховисько, вести гібридну музичну війну, схрещуючи «Бітлз» із Вагнером і влучно знущаючись і з перших, і з другого.
Але з фільмом і особливо з концертом історія трохи інакша, поза чисто мистецькими рамками.
«Лайбахи» влаштовували свої масивні витівки в тепличних (якщо порівняти з тим таки СРСР) умовах тітовської Югославії. В Північній Кореї ситуація набагато гірша і за СФРЮ, і за СРСР. Будь-який концерт закордонних артистів — це вже політична заява на підтримку режиму-ізгоя. Так само, як, наприклад, жестами солідарності з окупантами є виступи в інших «народних республіках» — на сході України.
Можна, звісно,тримати дулю в кишені, але навряд чи хтось її побачить. І чи не тому «День звільнення» повен ідеологічного кокетства та малопереконливих виправдань, якими весь час підбадьорюють себе музиканти і особливо режисер, виходець із Норвегії Мортен Траавік? Останній, судячи з усього, активно дружить з північнокорейською владою, не перший рік влаштовуючи культурні акції у співробітництві з режимом; звісно, він або прихильні арт-критики можуть скільки завгодно твердити, що це все іронія і постмодернізм, але факти невблаганні: ця людина працює культурним представником КНДР і зробила своїми співучасниками відомий рок-гурт. Невідомо, чи зрозуміли в «Лайбаху», що вони, зі своїм концертом перед партійною верхівкою КНДР (простих громадян, судячи з відгодованих пик аудиторії, туди й близько не підпустили) виступили як потішні ведмеді при дворі найкривавішої диктатури в світі, яка від того вже наче й не зовсім уже людожерська — ось же, дозволили виступити і навіть не розстріляли?
Несмішно. І прикро.
Можна сідати грати в шахи з дияволом. Але маєш бути готовим опинитися на дошці, і далеко не ферзем.
