У нашому кіно є легендарні картини, які є гордістю українського кінематографа. Одна з них — «Білий птах з чорною ознакою», яка входить до десяти найвідоміших фільмів світу. Вона створена на Київській кіностудії ім. О. Довженка в 1970 році. «Білий птах...» приніс не лише славу та успіх її творцям (режисеру Юрію Іллєнку, оператору Вілену Калюті, виконавцям головних ролей — Богдану Ступці, Івану Миколайчуку, Ларисі Кадочніковій), але й потребував чимало сил та нервів, аби вони змогли побачити своє кінодітище на екрані. Наприклад, рішення про заборону стрічки як ідеологічно шкідливої було прийняте на XXIV з’їзді КП України, а за радянських часів це означало фактично творчу смерть для її авторів. Врятувало лише те, що «Білий птах...» отримав золоту медаль на Московському міжнародному кінофестивалі. Відтоді минуло 35 років. Про ювілей зіркової картини фактично забули кіночиновники. Хоч могли б якось відзначити її творців, сказати добрі слова на їхню адресу або показати легендарну стрічку по телебаченню.
Як народжувався фільм, де і як проходили зйомки, як її авторам вдалося обійти цензурні перепони — про все це згадують творці картини.
«АКТОР, ЯКИЙ ВИКОНАВ РОЛЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, НЕ МОЖЕ ГРАТИ БАНДЕРІВЦЯ»
— У цієї картини довга і дуже непроста доля, — пригадує режисер Юрій Герасимович Іллєнко. — Навіть не віриться, що 35 років минуло, як уперше «Білий птах...» вийшов не екран. Про ювілей мені нагадали колеги із Західної України. Минулого тижня я повернувся з фестивалю фільмів, знятих у Карпатах («Тіні забутих предків» Параджанова, «Камінний хрест» Осики та інших). У рамках фесту провели спеціальний показ «Білого птаха...» і, незважаючи на те, що стрічку знято понад три десятиліття тому, її дуже тепло приймали глядачі різного віку. Адже в цій картині ми з моїм співавтором сценарію Іваном Миколайчуком уперше в радянському кіно розповідали про долю героя УПА — тема небезпечна і заборонена в ті роки. Більш того, у фільмі головний герой не комуніст, а бандерівець. Тому нам з Іваном ще на стадії затверджень сценарію було важко, але то виявилися «квіточки». Цензорам не вдалося знищити наш сценарій, і боротьба за фільм продовжилася на знімальному майданчику. Я іноді почувався гросмейстером, який грає одночасно на 40 дошках.
Уявіть, нам не затвердили жодного відібраного актора! Миколайчуку заборонили грати роль Ореста, але ж ми писали цей образ саме на нього. Формулювання відмови було єзуїтським і в дусі тогочасних ідеологічних чиновників: «Актор, який зіграв Тараса Шевченка, не може грати бандерівця». Аби врятувати наш кінопроект, Іван здійснив акторський подвиг, відмовившись від ролі Ореста і зігравши роль його брата Петра (більшовика). А те, щоб головну роль у «Білому птаху...» зіграв саме Богдан Ступка, мені підказав Леонід Осика. У нього була просто феноменальна здатність роздивитися талант. До речі, Миколайчука Льоня теж відкрив, запросивши Івана зіграти у своєму дипломному фільмі. Так от: Ступку в ту пору ніхто з кіночиновників, які «опікувалися» нашою картиною, не знав. Богдан працював у Львівському театрі ім. М. Заньковецької і в кіно жодного разу не знімався. Спочатку він пробувався на епізод. Зіграв дуже переконливо. Актор зумів у кількох словах передати патетику повстанця, його пихатість і браваду, а в колючих його очах була така переконаність у своїй правді і виклик недругам. У крихітному шматочку Ступка продемонстрував кілька психологічних планів, і той епізод переконав мене, що з роллю Ореста Звонаря актор впорається. І я не помилився. Після кінодебюту в моїй картині Богдан Ступка став суперпопулярним актором...
Ви знаєте, весь період зйомок «Білий птах...» знаходився під загрозою закриття. Мене примушували прибирати, переробляти і перезнімати сцени, але коли я починав злитися, то Іван мудро зазначав, що кожна редакція лише йде на користь фільму, і ми так відшліфуємо кожен кадр, що цензорам ні до чого буде причепитися.
Натурні зйомки проходили на Буковині. Через сильні дощі почалася повінь, а в ту пору в Одесі «завелася» холера. В нашій кіноекспедиції несподівано захворів на розлад шлунка художник Толя Мамонтов і, боячись заразитися, цензори полетіли до Києва. Хвороба Толі виявилася не холерою, але під маркою карантину та розливу гірських річок ми швиденько дозняли всі натурні епізоди без спостерігачів.
А коли цензори схаменулися, то картина була вже готова. Перший кінопоказ пройшов у Палаці «Україна» перед депутатами XXIV з’їзду КПУ. Зал був заповнений лише наполовину. Раптом показ переривають на 40 хвилин (за офіційною версією зламався кінопроектор), тому сеанс закінчився опівночі. Додивилися його лише найстійкіші депутати. А наступного дня перший секретар Івано-Франківського обкому Віктор Добрик назвав «Білого птаха...» шкідливою картиною, і її заборонили як таку, яка пропагує націоналізм та релігію. Сьогодні молодь навіть не може уявити, що означав той вердикт, — творча смерть, заслання до Мордовії. Фільм врятував тогочасний перший секретар ЦК України П. Шелест. Про те, що картина дуже хороша, Петру Юхимовичу сказав його син Віталій — учений-фізик, який бачив «Білого птаха...» на закритому перегляді. Шелест зібрав засідання політбюро, і дав доручення зробити експертизу стрічки фахівцям (критикам, історикам, партійним працівникам). Крамоли в картині не знайшли, і «Білого птаха...» відправили на Московський міжнародний фестиваль. А там уже зазделегідь усе було розписано, але український «птах» змішав усі плани журі. Перегляд проходив у Кремлівському палаці з’їздів. Коли пішли титри, то всі глядачі встали і влаштували 15-хвилинну овацію. До мене підійшов Марк Донський і сказав: «Вітаю! Гран- прі — твоє». Перед журі постало складне завдання: що робити? І вони пішли на безпрецедентний випадок — уперше нагородили золотими медалями відразу чотири фільми, в тому числі й «Білого птаха з чорною ознакою». Щоправда, мене організатори попередили, що ящик буде пустим (вони надішлють приз пізніше, оскільки не готові були до такого рішення журі), і щоб я не надумав відкривати його на сцені. Через хвилювання я забув про попередження, рвонув кришку, але тільки нігті зламав — ящик виявився міцно забитим цвяхами. На згадку про ту подію я зберігаю диплом, а золоту медаль справді надіслали пізніше, і вона зберігається на кіностудії ім. О. Довженка...
Ви знаєте, кілька років тому мій син, читаючи новий підручник «Новітньої історії України» раптом говорить: «Тату, а тут про тебе написано: Іллєнка від в’язниці врятувала золота медаль «Білого птаха»... І це справді так — сувора правда нашої нещодавньої історії.
«КОХАННЯ В КАДРІ У МЕНЕ НЕ ВИХОДИЛО»
— Мені було 29 років, — пригадує виконавець ролі Ореста, актор Богдан Ступка. — Я жив у Львові, працював у Театрі ім. М. Заньковецької. Дуже хотів зніматися в кіно, але все якось не траплялося нагоди. До Києва мене запросив Юрій Іллєнко знятися в епізоді. Прочитав сценарій і так був захоплений Орестом, що почав мріяти про цю роль. Проби, на мій погляд, вийшли жахливими. У величезному павільйоні кіностудії ім. О. Довженка були зроблені плоти і я, не розуміючи кіношної специфіки, почав кричати з усієї сили: «Це мої гори»! Раптом бачу Костю Петровича Степанкова, який знімався в сусідньому павільйоні у Льоні Осики. Популярний кіноактор почав мені підказувати: «Спокійніше говори, синку...». Я повернувся до Львова. Другим режисером картини був Ілля Мілютенко. Десь у січні він зателефонував і повідомив, що мене затвердили на центральну роль Ореста Звонаря. Я злякався: чи справлюся, адже я ніколи не грав у кіно, але Мілютенко сказав, що все вийде. Від цих слів я бігав по Львову, як ошпарений, не вірячи своєму щастю.
Потім я дізнався, що в ЦК партії перевіряли: хто гратиме головну роль. Миколайчуку заборонили (він такий позитивний актор, з голубими очима). Така людина, на їхню думку, не може бути ворогом радянської влади. А побачивши мої карі, колючі очі, сказали: «Нехай цей актор грає». Господи, як я вдячний тим партійцям, які мене затвердили... Тема УПА Іллєнком та Миколайчуком піднімалася вперше в радянському кінематографі.
Пригадую, як знімали натурні зйомки на Буковині в Чернівецькій області, Вижницькому районі, в с. Чорториї та інших місцях дивовижної краси. Я жив біля Черемошу. Моїм сусідом був Василь Симчич (актор, знайомий глядачам за фільмом «Захар Беркут»). Славною він був людиною — серб за національністю, який прожив непросту долю. Його тричі засуджували до розстрілу (німці, угорці, комуністи), а він вижив. Він мене дуже підтримував, навчав, що труднощі загартовують чоловіка...
У картині «love story» я грав з Ларисою Кадочниковою (Дана). Знімали ми цей епізод у печері. То був стриптиз по-радянськи. Я роздягнутий до пояса, а Ларису одягли в довгу білу сорочку до п’ят. Поставили камеру, і Іллєнко говорить: «Грайте кохання». А у мене нічого не виходить. Набігла маса народу, режисер (Іллєнко — чоловік Кадочникової) — ну як тут кохати? Юра оголосив перерву. Лариса мені запропонувала випити трохи коньяку, щоб зігрітися і зняти напруження. А я боюся, що тоді язик заплітатиметься, але по ковтку ми все-таки випили. Поговорили, як краще зіграти епізод, і все вийшло... Сьогодні наша сексуальна сцена в «Білому птасі...» — «дитяче белькотіння на галявині» порівняно з тим, як тепер знімають кохання.
До речі, сплав на плотах ми знімали без каскадерів. На першому плоту йшли справжні плотогони. Їх одягали в такі самі, як і у нас, акторів, костюми. А ми були на другому плоту, і саме там стояла камера. Спину знімали плотогонів, а крупним планом — нас. Одного разу мене ледь не прибило колодами. Підводний камінь зачепив весло, і я вдарив Івана. Він мені кричить: «Чому ти б’єшся?». А весло просто вирвало з рук. Миколайчук так виразно на мене глянув — це було не за сценарієм, але сцена увійшла до фільму. До речі, після зйомок він запитував: де я навчився так битися, в Театральній студії при Театрі ім. М. Заньковецької? У другому дублі мені треба було тягнути зброю з плоту і швидко вискочити на берег. На ноги ми одягали шипи, але я зачепився і впав, а на мене летить наступний пліт. Ледве вирвався, а то поламав би руки й ноги, або взагалі міг загинути. Страшний був момент, але ця сцена до стрічки не увійшла. Наступного дня ми з Іваном переборювали свій страх, щоб знову стати на плоти...
Миколайчук мені дуже допомагав. Він грав роль старшого брата сім’ї Звонарів. Ми спілкувалися з ним не лише під час зйомок, але й після них. Купували вино, й Іван, немов Нострадамус, усю долю мені передрік. Він сказав, що після цього фільму я почну багато зніматися, що стану популярним не лише в СРСР, але й за кордоном... Іван ніколи мені не показував, що ревнує до ролі Ореста. В ім’я картини він відмовився від своїх акторських амбіцій. Ми дуже подружилися з Іваном. Разом їздили на прем’єру до Москви і раділи, що фільм тепло прийняли глядачі. До речі, завдяки «протеже» — Петру Юхимовичу Шелесту, картину не поклали на полицю. Я пригадую обговорення після кінопоказу на студії ім. О. Довженка. Фільм подивилося все політбюро. Багато невтішного було сказано про шкідливість картини. І раптом встає Петро Юхимович і говорить: «Я виріс у селі, і у нас піп був найграмотнішою людиною. Я не знаю де ви бігали а я особисто в дитинстві бігав за попом». Так що Шелест, можна сказати, став «хрещеним батьком» нашого фільму.
«ОБРАЗ ДАНИ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ТОГО, ЩО Я ГРАЛА РАНІШЕ»
— Дякую, що нагадали про ювілей картини, — сказала виконавиця ролі Дани, актриса Лариса Кадочникова. — Я вважаю, що «Білий птах з чорною ознакою» — кращий фільм Юрія Іллєнка. Сценарій народжувався довго. Миколайчук приходив до нас додому, і вони з Юрієм писали про велику сім’ю Звонарів, яких розділила війна (на той час Кадочникова була дружиною Іллєнка, — Т. П. ). Коли в їхньому сценарії з’явилася Дана, то я зрозуміла, що цю роль запропонують зіграти мені. Образ Дани відрізняється від того, що я грала раніше. Вона примхлива, часом жорстока дівчина, з дуже сильним характером, але в ній є чистота, ніжність і величезне бажання кохати. Дана — дочка священика, і мені треба було знайти такі акторські фарби, щоб моя героїня була переконливою, живою, а не ляльковою особою. Художник по костюмах Байкова придумала для Дани кілька варіантів вбрання. Спочатку вона з’являється, як метелик, у жовтому, в рожевому, потім у чорному, а у фіналі, як справжня буковинка, накидає на себе народну хустку. Мені здається, що сцена прощання Ореста і Дани знята вражаюче оператором Віленом Калютою: на крупних планах героїв, майже без слів...
Успіху картини сприяв дуже точний підбір акторів. «Білий птах...» — ансамблева картина. Незважаючи на натиск, складнощі, я з величезною теплотою згадую роботу над фільмом. Вразив Богдан Ступка (Орест). Незважаючи на те, що він уперше знімався, але кінонауку актор схоплював на льоту. Він надзвичайний партнер. Працювати на одному знімальному майданчику з такими прекрасними акторами, як Іван Миколайчук, Леонід Бакштаєв, Кость Степанков — величезна радість. Наприклад, роль Хиврі — сільської блудниці, блискуче зіграла Джемма Фірсова. Хоч до цієї актриси пробували себе багато претенденток. Спочатку планувалося, що Хиврю зіграє Марічка (дружина Івана Миколайчука), але в ній була ангельська краса, а за роллю треба було передати стервозність сільської красуні, і це цілком вдалося зіграти Фірсовій. Добре справився з роллю Георгія Міша Іллєнко. У фільмі піднімається складна тема: війна принесла розбрат у сім’ю, в якій брати опиняються по різні боки «барикад». А для матері (Наталія Наум) усі сини — рідні кровиночки. Наум прекрасно зіграла вікову і психологічну роль матері Звонарів...
Минає час, багато чого забувається, але є в нашому кінематографі деякі віхи — золотий фонд. «Білий птах з чорною ознакою» — наша національна гордість, і про це треба пам’ятати. Дивно, що ювілей стрічки не відзначено. Від вас я дізналася про «дату». Адже за 35 років з дня виходу картини на екран виросло кілька поколінь людей, і я впевнена, що для молодих глядачів, які подивилися б зараз «Білого птаха...», фільм став би одкровенням... Але я в душі оптиміст і сподіваюся, що незабаром українське кіно прокинеться від летаргічного сну. Попереду на нас чекає зліт національного кінематографа.
ДОВІДКА «Дня»
«Білий птах з чорною ознакою»
Режисер: Юрій Іллєнко
Сценаристи: Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук
Оператор: Вілен Калюта
Художник: Анатолій Мамонтов
Звукорежисер: Леонід Вачі
Актори: Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Юрій Миколайчук, Василь Симчич, Наталія Наум, Джемма Фірсова, Олександр Плотніков, Олег Полствін, Михайло Іллєнко, Леонід Бакштаєв, Володимир Шакало, Микола Олійник, Костянтин Степанков
Кіностудія: Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка
Рік: 1970
Нагороди: 1971 — Золота медаль — МКФ у Москві; 1972 — Відбіркова премія «Срібні сирени» — МКФ у Сорренто (Італія).
Формат: кольоровий. Розповідь про історію буковинського селянства на прикладі долі однієї родини — Звонарів. Висвітлення багатьох проблем, порушених у фільмі, подається через призму народних леґенд і традиційних мотивів українського фольклору.
