«...Їхнє кохання порочне, але це зовсім не означає, що воно негарне. Кохання не може бути вульгарним, не може бути брудним. Воно дуже різне, щоб бути точно визначеним і класифікованим раз і назавжди»... Саме про це словами Володимира Набокова намагаються говорити з харківським глядачем молоді амбітні режисери Антон Меженін та Олег Дідик у трагедії «Лоліта» за мотивами однойменного роману.
У постановці Меженіна—Дідика (на сцені Харківського театру ім. Т. Шевченка) герой лише один. Ні негативний, ні позитивний. Реальний. Гумберт у виконанні Олександра Вірченка — кат і жертва в одній особі. Щастя для нього неможливе. Задоволення, насолода — так, щастя — ні! Інтелектуал Гумберт гостро, а часом і болісно усвідомлює всю гріховність і патологічність сутності своєї насолоди, а значить, порочність своїх думок і відчуттів протягом усієї сценічної дії, сам того не помічаючи, розпинає себе на хресті пороку. Пошук кохання для Гумберта обертається втратою можливості щастя. І тягар власної духовної неповноцінності, який визначає жахливу міру його страждання, не полишає Гумберта ні в хвилини блаженства, ні в моменти абсолютної самотності. Недарма символом героя (за задумом режисерів) стає записник: практично постійно з Гумбертом історія його духовної хвороби, яка навіть після її фізичного знищення продовжує переслідувати його. У ній не лише вирок Шарлотті, Куїлті, а й вирок самому собі — вирок у духовному самогубстві... Актор Олександр Вірченко звертається до глядача, намагаючись здобути своєму героєві якщо не пробачення, то хоча б розуміння.
Антиподами Гумберта, який безупинно рефлектує в монологічній мові, є побічна жертва і головний суперник його боротьби за задоволення — Шарлотта Гейз (Ольга Двойченкова) та доктор Куїлті (Олег Власов). Попри вкрай драматичні підвалини ролей, актори для створення багатогранних живих характерів використовують ексцентрику, іронію, а місцями — й відвертий гумор. У самому авторському тексті дивовижним чином поєднуються сарказм і щирий пафос, клоунада і відвертий жах. Саме це, точно помічене режисерами і тонко передане акторами зсунення акценту в бік дивної, а часом і патологічної веселості, й створює доречне — лякаюче — протиставлення істинності внутрішньої трагедії Гумберта й помилковості його зовнішньої комедії обставин.
Катерина Гордієнко (Анабелла і Мона Даль) з легкістю підтвердила, що маленьких ролей не буває. Виконавши дві короткі за тривалістю, але об’ємні за смисловим наповненням ролі, акторка збагатила свої образи безліччю яскравих пластичних дрібниць і точних рухів.
А ось Євгенія Бєлова, яка виконує роль Лоліти, тонкощі в розумінні, а отже, й точності в створенні образу наразі бракує. Хочеться їй нагадати, що геній Набокова — в дрібницях. Лоліта Євгенії Бєлової виглядає скоріше як гротескова маска німфетки, а не як реальне дівча. Певна шаблонність і однобокість трактування позбавили Лоліту головного — дитячої безпосередності та порочної чистоти. На перший план у образі виходять лише її негативні сторони та риси — агресивність, вульгарність, егоїстичність... Мабуть, це походить від того, що режисери постановки вибудовують лінію захисту Гумберта начебто від протилежного — переносячи відповідальність на саму Лоліту, наділяючи її новими й новими негативними рисами? Але така бляклість і однобічність Лоліти позбавляє глядача можливості відчути, а тим більше — зрозуміти всю глибину трагедії самого Гумберта. «Ти лишень розбив моє життя», — скаже йому втікачка Лоліта, вже ставши дружиною Річарда Скіллера. А хіба було, що розбивати, якщо нічого й не було? Адже справжній злочин Гумберта в тому, що він украв у Лоліти дитинство, розтлив не її тіло, а душу і що «голосу її немає в цьому хорі» безневинних дітей... Ні, але ж він був там!
Алюзії, смислові паралелі, приховані метафори, на які так багатий текст Набокова потребують активного сценічного втілення. Оформлення вистави вкрай просте й у той же час надзвичайно дотепне. Художник вистави Алія Байтенова створила виразний світ простих форм і буденних, на перший погляд, предметів, які й дозволяли акторам не лише вільно існувати в сценічному просторі, а й використовувати елементи декорації як символи.
На полотні з класичної музики Шопена та Гершвіна яскравими вкрапленнями починала вимальовуватися картина сучасної музики Сергія Бабкіна. Проте залишилося незрозумілим, чому його музичне розв’язання образу Лоліти не повертається в інструментальному чи пісенному втіленні в найдраматичніші моменти вистави — розмови Гумберта з Лолітою чи внутрішнього монологу Гумберта з екрана наприкінці вистави, — поступаючись місцем прелюдії Шопена.
...Історія Лоліти і Гумберта — історія стосунків, саме існування яких неможливе, з погляду нормативної моралі. Це — історія про те, що справжнє кохання стоїть вище за соціум, вище за забобони, вище за догми, вище за моральність. Геніальний Набоков розкриває нам істину на самому початку оповіді, начебто жартуючи над нашою неуважністю. У передмові (вона, щоправда, ніяк не відбилася в інсценівці) нас мимохідь сповіщають, що дружина Річарда Скіллера вмирає від пологів. А в ній умирає Лоліта. Вмирає рівно через сорок днів після смерті Гумберта у в’язниці. «Гріх мій, душе моя», — так просто і так точно... І гріховне на Землі кохання дістає надію на вищу духовність, адже воістину «кохання з першого погляду, з останнього погляду, з одвічного погляду» не може бути вульгарним.
