Катерина Петровська народилася в Києві. Дочка київського літератора і краєзнавця Мирона Петровського. Закінчила філологічний факультет Тартуського державного університету. Живе в Берліні з 1999 року. Як вільний журналіст працювала для радіо «Мульті-культі», «Німецька хвиля», «Свобода», RBB і WDR. Пише для різних російських, українських і німецьких видань.
Влітку на фестивалі «Дні німецькомовної літератури» (місто Клагенфурт) Катерині за її дебютний роман Vielleicht Esther було вручено одну з найпрестижніших літературних нагород Німеччини — Премію імені Інгеборг Бахман.
Ми поговорили з Катериною про її книгу, про парадокси мовних переходів, про пастки історичного часу і про Майдан.
МІДНІ ТРУБИ
— Як змінилося твоє життя після здобуття премії?
— Насправді ситуація дуже смішна. Я нічого не знала про літературні інститути Німеччини, а тим часом це потужна індустрія з величезними книжковими ярмарками в Лейпцігу та Франкфурті, з колосальними прибутками, з дуже серйозною присутністю в медійному й економічному просторі. Я туди потрапила випадково. Нічого не знаючи про літературні й видавничі процеси країни, раптом, завдяки перемозі на конкурсі, про який я теж тільки чула, через ці 16 сторінок вголос прочитаного тексту, ти стаєш помітною особою, нехай навіть це п’ятихвилинна слава. Повторюся, це дуже смішно, тому що мене відразу стали називати то українською письменницею, хоча жодного слова українською я зі школи не написала, то німецькою, хоча німецька — не моя рідна. І книжка тоді не була готова. Як я не прагнула переконати рецензентів, що це не роман про 1941 рік в Києві, а просто серія оповідань про сучасну людину, яка нескінченно спотикається об минуле, і що це швидше довколалітературне явище, ніж літературне, ніхто мені не вірив. Я не виключаю, що саме невправність, недосконалість оповіді й мови, це спотикання подіяло на публіку й журі. На момент закінчення книги її на основі цих 16 сторінок продали в 10 країн, а зараз — вже в 15.
— Адже це успіх, чи не так?
— Розумієш, те, що зі мною сталося, не мало жодного трампліну. Несподівано, з тісного, невеликого кола друзів, ти потрапляєш до медійного простору... Дуже амбівалентне почуття, напевно, щось подібне до втрати невинності. Я давно живу в Німеччині, у мене є колонка у великій газеті (Frankfurter Allgemeine Zeitung), і, напевно, мене читають, однак зараз почуваюся гоголівським ревізором, мене розпитують у пресі про все і це хлєстаковщина якась. І саме тому, що ця ситуація настільки смішна і недоречна, я — поза небезпекою впасти в зайве уявлення про себе і світ. Намагаюся сказати: «Зупиніться, я не ревізор, я тут проїздом!».
КНИЖКА
— Не могла б ти все-таки розповісти про книгу?
— Зараз мене висунули на премію Лейпцигського книжкового ярмарку. Чесно кажучи, я взагалі нічого не відчуваю, тому що ситуація з Україною, з Кримом перекрила собою все, і говорити про книгу мені здається якоюсь неадекватною розкішшю, ніби ми розмірковуємо про особливості погоди, коли на нас суне танк. Хоча ось мій батько мені днями детально пояснив, що світ зараз переживає у зв’язку з Кримом протистояння, подібне до Карибської кризи 1963 року, і ми всі на волосинці від Третьої світової. Коли ж я його запитала, що робити і куди бігти, він сказав, що спочатку треба вилікувати нежить. Ось такі вони, діти Другої світової... Дуже дивно, до речі. Я писала про Другу світову, майже соромлячись того, що вона для мене ніяк не може закінчитися, а тут реальність випереджає літературу. Можливо, якщо говорити ідеалістично, це й є серйозне літературне переживання — коли ти щось випускаєш з рук, воно відходить до інших, вони це читають, а ти думаєш — «який жах». І, звичайно, є елемент моди: Україна, єврейсько-радянська тема, і чому ця людина пише німецькою, насилу справляючись з мовою?
— Дійсно, чому німецькою?
— Це своєрідний романтичний вибір мови, яку ти ніколи не можеш вивчити до кінця, і настільки ж романтичне прагнення до мови. Адже це про мою родину, документальна розповідь. Можливо, єдиний по-справжньому фіктивний елемент в цій книзі — це і є німецька мова, адже жодної необхідності писати німецькою не було, але у мене вона раптом зазвучала.
— Чи буде переклад?
— Це написано для німецької авдиторії, для зовсім інакшого контексту. Незрозуміло, що станеться, якщо це назад перекласти російською. Деякі тексти я і починала писати російською, вони в результаті переверталися на іншу мову. Тобто була необхідність не зовсім розуміти, що ти пишеш, в яку традицію це потрапляє: російською я розумію, що роблю, а німецькою — ні. І це страшенно привабливо. Отже, я наразі не вирішила, чи робити авторизований переклад або писати іншу книгу. Російською це дійсно нон-фікшн, а німецькою лише через те, що сама мова певним чином перетворюється на функцію-фікцію, оскільки незрозуміло, хто розповідає — росіянин чи німець — ця пострадянська документалістика стає літературною.
— Інакше кажучи, німецький таким парадоксальним чином відчужує автора від тексту?
— Так, при зміні мови йдеться саме про відчуження. Пробачте за нескромність, це щось у напрямі Беккета: не зовсім зрозуміло, хто говорить, хто цей індивідуум.
— Виходить, незрозуміло, чи дочекаємося перекладу.
— Мене вже запросили на «Книжковий Арсенал» до Києва як німецького письменника. Дожилися: тут я німецький письменник, у Берліні — український. Здається, що німецьким письменником стати легше, ніж просто письменником. Багато що визначила проблема співрозмовника. Опинившись у Німеччині і почавши писати, я приблизно уявляла собі, з ким хотіла говорити: німець одного зі мною віку, що виріс там-то і там-то тощо. В цьому сенсі незрозуміло, як книгу перекладати, тому що там мовна гра, внутрішня напруга, внутрішня, м’яко скажемо, боязкість людини перед німецькою мовою, яку вона вивчила дуже пізно.
«Розповідаю про почуття й рушійні сили звичайних людей, навіть якщо я при цьому просто реферую листи друзів або «Фейсбук». Інакше кажучи, в розповідях про Україну я представляю звичайну людиниу, якій раптом дали слово»
Крім того, коли ти пишеш радянсько-українсько-єврейську історію російською, із зрозумілим ставленням до Бабиного Яру, то в самій російській мові вже імпліковані позиції і жертви, і ката, і право на перемогу. Якщо ти те саме робиш німецькою, у тебе ці мовні милиці, які розставляють акценти і створюють передбачуваність, раптом зникають, що породжує дуже дивний ефект, коли ти займаєшся не проблемою того, хто винен, а зовсім інакшою проблемою ідентифікації. Тобто береш історичну колізію і занурюєш людину в екзистенціальну ситуацію в теперішньому часі. Я дуже багато історій там розповідаю так, ніби вони відбуваються зараз.
— Але при цьому текст все-таки про минуле?
— Там багато розділів. Книга складається з коротких оповідань, присвячених окремим персонажам, і там є химерні моменти, багато різноманітних сюжетів, найчастіше чисто рефлексивний матеріал, коли не стільки розповідається історія, скільки йдуть розмірковування про те, що тобі з нею робити і навіщо вона тобі саме зараз впала до рук. Єдиний розділ, написаний за правилами класичного оповідання, — про Бабин Яр. Ще є розділ про одного мого родича, який 1932 року стріляв в німецького посланця в Москві за тиждень до німецьких виборів. Є розділ про Польщу, є історії кінця XIX століття про вчителів глухонімих дітей, розділ про Бабин Яр, однак книга — не про минулий час, а про те, навіщо він нам зараз, чому ми постійно об нього спотикаємося, і ще в якомусь сенсі це книга про те, як люди стоять у черзі. Самої черги немає, однак вона все одно присутня. Або про сусідів. Що відбувається з людьми, які опинилися поруч один з одним в моменти насильства. Це поїздки через чудову Австрію, де мій дідусь сидів у різних таборах — спочатку для військовополонених, потім у Маутхаузені. Ти їдеш через цю країну, перед тобою розкриваються не лише мальовничі ландшафти, але й дивовижні люди. Власне, про це й мова: скільки війни присутньо в сучасності й скільки сучасності присутньо у війні. Думаю, в Києві зараз це особливо ясно. Ми сидимо в сонячний день на своїх кухнях і теревенимо, а не дуже далеко відбувається або вже сталося щось страшне. Те саме на війні, тільки навпаки. Це схоже на картину Брейгеля «Падіння Ікара».
До речі, пригадаю британського психолога Олівера Сакса, який займається проблемою неможливості спогадів. Ідея в тому, що жодної об’єктивності спогадів немає, що пам’ять існує у момент спогаду. Я жахливо безпам’ятна, і, власне, книгу я писала про проблему безпам’ятності. Там, де не вистачає пам’яті, починається фантазія, виходить помилка. У книзі дуже багато помилок, хоча я прагнула писати лише правду. Я щось плутаю, але й рефлексую над цією плутаниною. Я, напевно, перша людина в Німеччині, яка в літературному тексті написала слово «фікус» через «к», — Fikus.
— Навіщо тобі знадобилася ця помилка?
— Тому що фікція буде — Fiktion (фікціон) — і так з фікуса виростає література. Тобто це — претензія на помилку, яка породжує літературу, а при цьому в книзі нічого не вигадано. Майже над усіма помилками я розмірковувала: де кордони цього легкого самообману, чому мені хочеться так собі уявити. Наприклад, я намагалася уявити останній, найстрашніший табір, де сидів мій дідусь — філія Маутхаузена в лісі — туди відправляли угорських євреїв за 2 тижні до кінця війни. Дідусь повернувся додому через 40 років після війни, 1982 року. Моя дитяча легенда — прийшов дідусь додому, прожив у нас півроку і помер. Все інше — спроба зрозуміти, що ж сталося, чому не повернувся: історія швидше не про останній табір, а про те, що в СРСР було на 20 мільйонів більше жінок, ніж чоловіків. Так от, документи про цей табір я знайшла в одному віденському архіві і якоїсь миті зрозуміла, що не можу їх дивитися: по-перше, страшно, по-друге, ці люди не мають стосунку до моєї книги, ще одна моторошна військова історія, яким нема ліку. Але все-таки я взялася копіювати ці документи на ксероксі, а у результаті потім і написала про неможливість впоратися з таким матеріалом, про неможливість розповісти про те, як ці люди йшли 50 кілометрів пішки і що відбувалося з австрійськими селянами, які за ними спостерігали. Я цей уривок написати не могла три роки. І лише коли я його писала... Ти знаєш, як німецькою «копіювальний автомат»?
— Ні.
— Kopiergerat. Gerat — це взагалі всі інструменти, машини тощо. А як німецькою «врятований»? Gerettet. Жоден німець не переплутає ці слова. А вони у мене постали в такому ракурсі, я не розрізняю німецькі «a» та «e». Тобто я підійшла до ксерокса і почала копіювати документи, немовби намагаючись врятувати цих людей. І я це зрозуміла, лише коли писала фрагмент про це. І ось як це перекладати іншою мовою? Сам сюжет зникне. Багато речей виникали таким чином. Я щось робила всередині німецької мови, такі дивні штуки, які може написати тільки людина з іншої культури.
МАЙДАН
— Хоч ти й скептично ставишся до своєї популярності, але, напевно, твоє слово про Україну зараз знаходитиме в Німеччині набагато ширшу аудиторію.
— З грудня я буквально б’юся за Україну, в газетах, на радіо, на ток-шоу, в інтерв’ю, використовую свою п’ятихвилинну славу. Спочатку я думала, що це некоректно, адже я не експерт з України, але після першої хвилі насильства в кінці листопада у мене це питання відпало геть зовсім, адже завдяки моїй новій ситуації, я змогла тут артикулювати речі, які для нас очевидні, а в Німеччині ні. Розповідаю про почуття і рушійні сили звичайних людей, навіть якщо я при цьому просто реферую листи друзів або Facebook. Інакше кажучи, в розповідях про Україну я представляю просту людину, якій раптом дали слово.
— Яке твоє найсильніше враження від Майдану?
— Я була в Києві на початку лютого, після 5 смертей, і вже до цих ста загиблих було відчуття перетину межі... Майдан і прилеглі квартали — це район мого дитинства. Я 10 років співала в хорі «Щедрик» в Жовтневому палаці, коли на схилі ще росли вікові каштани. На Лютеранській — барикади, а це ж була моя дорога до школи. Все дуже сильно, але понад усе приголомшують люди. Це картинка з якоїсь соціальної утопії. Ситуація Майдану тому й дивна для стороннього спостерігача, що міфи, які могли б один одного вже перелопатити, чомусь поєдналися і стоять разом. Українські протиборчі системи цінностей чомусь захищають одна одну.
— Що ти маєш на увазі?
— Чисте оптичне відчуття, коли ти проходиш через шість контролів в Український будинок і раптом потрапляєш до хіппівського студентського середовища. Зрозуміло, що було багато революцій, коли люди з такими обличчями, які стояли на вході, потім змітали людей, які були всередині. А тут вони їх охороняють. Вражаюча ситуація. І це відчуття, може й утопічне, але є щось, що можна назвати народом. В Німеччині під час об’єднання було гасло «Ми є народ». Ось і тут — якийсь інший регістр життя. Я намагаюся це артикулювати в Берліні — що те, що відбувається в Києві, в тисячу разів більше Європа, ніж наше сидіння в теплих кімнатах.
БЕЗПОВОРОТНІСТЬ
— Ось я сказала хлопцям з Рівненщини, які живуть на Майдані, що народилася ось тут на Інститутській. Вони мені не повірили, я зі своїм московським російським і діаспорним українським для них — майже інопланетянин. Три місяці тому я закінчила книгу, вона починається берлінським вокзалом, а закінчується вулицею Інститутською, своєрідним поверненням блудної дочки, моїм будинком і аптекою навпроти. Реальність випередила мене і тут: на цій вулиці загинули люди. Куди тепер повертатися?
