...Взимку 1934 року, у часи народження Київського театру музичної комедії, до його колиски, як і до інших немовлят, прийшло три феї. Першою була весела і жвава красуня Оперета, другою — балакуча й щира Публіка, а третьою, сувора і відповідальна — Влада. Всі три чаклунки схилилися над колискою й кожна побажала тільки-но створеному театрові чогось особливого. Оперета зичила довголіття й зіркових успіхів, Публіка — оплесків і побільше грошей, а Влада бажала театрові-немовляті завжди бути обачливим і слухняним.
Спочатку ті, хто бавили театр, щиро вірили в його безхмарне майбутнє, в те, що з маляти виросте щось потрібне всім. Відтак його перший художній керівник, учень Леся Курбаса Сергій Каргальський налаштувався на створення справжнього українського музично-розважального театру, в якому б співали не російською, а українською мовою. Тож Київська музкомедія відкрилася бадьорою оперетою віденського класика Карла Целлера «Продавець птахів», а для постановки оперети Жака Оффенбаха «Синя борода» Каргальський запросив досвідченого опереткового режисера Олексія Феону. Далі з’явилися «Циганська любов» Франца Легара, «Сільва» Імре Кальмана, «Летюча миша» Йогана Штрауса, причому в перекладах українською мовою Максима Рильського та Михайля Семенка.
Театр почав рости, дорослішати, але вже за кілька років Влада позбавилася Каргальського як ворога народу, а Рильському, щоб урятуватися, довелося написати оду на честь Йосипа Сталіна. Згодом і Оперета, що від народження зберігала заповіданий їй буржуазний дріб’язок, як то страусові пір’я, красиві жіночі ніжки, циліндри й фраки, мусила залишити сцену Київської музкомедії до кращих часів. Оперету практично витіснила музична комедія — такий собі радянський розважальний жанр, де замість аристократів співали колгоспники та інші трударі. Між тим публіка навіть у найскрутніші режимні часи 1937—1938 рр. хотіла розважатися й воліла бачити на сцені щось веселе та оптимістичне, квітуче та сонячне.
Звісно, у виборі подальшого шляху без Влади не обійшлося. Тому невдовзі шлягером Київської музкомедії стало славнозвісне «Весілля в Малинівці» Олексія Рябова — фарсова версія трагічних подій громадянської війни -визвольних змагань на півдні України. Так чи інакше, але українському колоритові під тогочасним радянським гаслом народності й боротьби з буржуазними пережитками щастило найбільше. У 1936 — 1937 роках з’явилося одразу кілька нових українських музичних комедій: Марко Терещенко поставив «За двома зайцями» композитора Олексія Рябова і «Вій» Михайла Вериківського, а 1938 року Олександр Завина втілив оригінальний музичний твір Сергія Жданова за мотивами п’єси Івана Карпенка-Карого «Паливода ХVІІІ століття».
Зрештою, наприкінці 1930-х Влада по-справжньому огорнула Київську музкомедію своєю турботою. Тоді її директором став легендарний Віктор Гонтар — людина театрально освічена, діловита й хазяйновита, а ще — зять Микити Хрущова. Відтоді колектив, якому повсякчасно доводилося балансувати між смаками Публіки і партійними рішеннями, перетворився на впливовий столичний театр з ідеологічно витриманим репертуаром й особливою охоронною грамотою. Його афіша все щільніше заповнювалася співочими творами радянських композиторів — Бориса Александрова, Матвія Блантера, Ісака Дунаєвського, Дмитра Кабалевського, Володимира Соловйова-Седого, Оскара Фельцмана, доповненням до яких ставали твори головного диригента театру Олексія Рябова.
Але театрові щастило не тільки з Владою, а й з митцями. Тут продовжували працювати учні Леся Курбаса — режисери Борис Балабан і Олександр Завина, оформлювали вистави художники Борис Ердман та Вадим Меллер. На короткий час, ставши головним режисером Київської муз комедії, Борис Балабан вирішив повернути театрові опереткову стильність і блиск. У голодні повоєнні роки, мов заперечення реальності, в його постановці з’являються легендарна оперета Шарля Лекока «Жірофле-Жірофля» та стилізаційна вистава «Боккаччо» Франца Зуппе.
«Апогеєм дивовижного поєднання опереткової традиції й жорстких ідеологічних вимог радянської сцени мала стати вистава Бориса Балабана, серед дійових осіб якої значився керманич пролетарської революції Ленін. До прем’єри діло таки не дійшло, бо як тільки-но керівництво театру зрозуміло, що більшовикам доведеться весело пританцьовувати канкан, виставу закрили»
Між тим конкуренцію цим популярним творам минулого вже уповні складали нові радянські оперети — «Вільний вітер» Ісака Дунаєвського і «Трембіта» Юрія Мілютіна, поставлені Володимиром Вільнером. Флер прекрасного нетутешнього життя відтепер створювали ідеологічно вірні твори, в яких робітники затято боролися за свої права, селяни вірили у радянське майбутнє, а головне, всі продовжували радісно співати й танцювати, як у «Чудесному краї» О. Рябова та Л. Юхвіда 1950 року.
Апогеєм цього дивовижного поєднання опереткової традиції й жорстких ідеологічних вимог радянської сцени мала стати вистава Бориса Балабана, серед дійових осіб якої значився керманич пролетарської революції Ленін. До прем’єри діло таки не дійшло, бо як тільки-но керівництво театру зрозуміло, що більшовикам доведеться весело пританцьовувати канкан, виставу закрили.
1966 року, в часи відлиги, Київська музкомедія стараннями її нового керівника Бориса Шарварка врешті-решт постала під своїм природним ім’ям — Театр оперети. Цей каверзний сценічний жанр, який Влада намагалася усіляко використати на свою користь, оскільки його дуже полюбляла Публіка, нарешті було узаконено, і здавалося, що йому вже нічого не загрожує. Однак позбувшись тавра «шкідливої», Оперета виявилася зовсім незахищеною від новацій театральних і в 1970-ті роки здавалася вже безнадійно застарілою. Публіка ж, яка стояла біля колиски театру поруч з Оперетою та нашіптувала про щасливе майбутнє, також її зрадила: відтепер її улюбленцями стали новітні для радянської сцени мюзикл і рок-опера.
Нині на сцені Київської Оперети, якій виповнюється 80 років, уміщається все — і старе, і нове, і можливе, і неможливе: оперети, комічні опери, водевілі, музичні комедії, мюзикли і навіть балети. Адже попри те, що три чаклунки, які колись разом нахилилися над колискою новонародженого театру, постійно сперечалися, більшість з того, що намагалися прищепити йому численні художні керівники — Олександр Барсегян, Володимир Бегма, Сергій Сміян, Віктор Шулаков, плідно проросло і зберігається й досі як священні театральні реліквії. А за часів художнього керівництва Богдана Струтинського Київська Оперета взагалі перетворилася на таку собі театрально-рекреаційну Мекку міста, куди квитки треба бронювати завчасно й готуватися до розкішного театрального вечора, де забувається майже про все.
Трохи менше 100 років тому киянка Софія Федорченко написала дивовижно проникливу книжку про події Першої світової війни «Народ на війні». Крім окопного побуту, там ідеться й про театр — про те, чим був він для тих, хто вирушав на фронт, хто повсякчасно подумки повертався до побаченого на сцені й відчував шал позитивних емоцій, що спонукали його боротися за життя. Так святковість театру, що інколи здається недоречною, наповнюється таємним смислом, відомим лише тим, хто побував на війні...
P.S. У програмі Bravo І’Operette! прозвучать оригінальні номери за участю провідних вокалістів театру, артистів хору, балету та оркестру. На ювілей запрошено найвідоміших артистів із музичних театрів України та Європи. На святковому концерті пролунають хіти з легендарних оперет, відбудуться несподівані прем’єри.
