Він поставлений хореографом Віктором Литвиновим на музику Юрія Шевченка за мотивами казки Олексія Толстого. До речі, вистави для дітей у театрі довго не ставились (останні балети «Русалонька» та «Чіполліно» датовані 1993 і 1995 рр.). Дуже добре, що нарешті керівництво театру повернулося обличчям до найменшої своєї аудиторії і у репертуарі Національної опери з’явився балет для сімейного походу до театру. Вибір сюжету виявився вдалим: навіть якщо для сучасних дітей Буратіно і не є героєм № 1 серед маси мультяшно-кіношних персонажів, та їхні батьки й бабусі з дідусями мають що розповісти хлопчикам та дівчаткам про цього симпатичного дерев’яного бешкетника, який супроводжував їх у дитинстві. Втім, у новому балеті на глядачів чекав сюрприз: сюжет версії лібрето, придуманий Литвиновом, значно змінений. Достатньо було зробити лялькового майстра Тата Карло так би мовити «штатною одиницею» театру Карабаса-Барабаса, аби уся дія зосередилася за його лаштунками; окрім, хіба що, таверни, яка на відміну від літературного першоджерела стає не полем баталій за горезвісні п’ять сольдо між Буратіно та Котом Базіліо з Лисицею Алісою, а місцем чарівного перетворення злих персонажів на добрих та остаточного примирення усіх героїв. Постановник навмисне відмовився від деяких персонажів і пов’язаних з ними сюжетних ліній, котрі не вписувались у театральне середовище, в якому живуть герої сценічної версії. Так, немає у балеті П’єро, бо закохатися у Мальвіну за неписаними законами балету повинен головний герой (Буратіно); немає Черепахи Тортили з Дуремаром — не знайшлося застосування «золотому ключику», задля пошуків якого вичерпуються п’ять тисяч відер води зі ставка; немає і потаємних дверцят, до яких підходить ключик і крізь які тікають літературні герої; немає мудрого Цвіркуна, який повчає зухвалого Буратіно, бо і без нього бешкетник силою кохання до прекрасної ляльки Мальвіни швидко перетворюється на пай-хлопчика.
Ці «втрати» частково виправдовуються умовностями балетної сцени, де технічно буває досить складно переконливо втілити якісь конкретно-реалістичні моменти. Але сама ідея оселити більшість персонажів у театрі та через їхні пригоди показати дітям, що ж відбувається за лаштунками, трохи піднявши завісу, втілена у виставі досить цікаво.
Обравши форму дивертисменту, балетмейстер розпланував сюжетну дію таким чином, аби поступово продемонструвати деякі найважливiшi процеси життя театру, хай навіть лялькового, але дуже схожого на справжній, ляльки ж бо живі. Разом з Буратіно та Мальвіною, які весь час тікають від своїх переслідувачів, глядачі потрапляють до бутафорської майстерні, костюмерної, спостерігають за уроком балету і репетиціями. Стосунки між хазяїном театру Карабасом разом з його поплічниками Алісою і Базиліо, з одного боку, та ляльками-артистами, з іншого, пародіюють «відносини», які можуть траплятися і у справжньому театрі.
З балетмейстерською версією абсолютно гармоніює сценографічне рішення вистави. Художник-постановник Наталя Кучеря тонко відчула міру казковості і театральності сюжету, приваблюючи яскравістю і насиченістю фарб, а також певною ілюстративністю декорацій, які точно попадають у драматургічний настрій кожної сцени, і костюмів героїв, які легко упізнаються. Художниця створила цілу галерею костюмів-характерів: строкатість одягу Буратіно відповідає його безтурботності, постійній рухливості і невловимості; Мальвіна у її небесно-блакитних сукнях легка, тендітна і ніжна, як справжня мрія; Карабас у важкому «солідному» камзолі — грізний і кумедний водночас; Базиліо та Аліса ще більш кумедні зі своїми претензіями на шик; а неосяжна спідниця Трактирниці, під якою ховаються одразу кілька героїв, взагалі поєднує в собі декорацію і костюм.
Дія відбувається в усіх плоскостях. Балетмейстер приділяє багато уваги роботі з бутафорією, оперування якою в танці межує із справжнім трюкацтвом, що додає дитячій виставі особливої гостроти та динамізму. Затамувавши подих, глядачі спостерігали за чітко вивіреними легкими рухами танцівниць з тростинками, і, навпаки, бурхливо реагували на карколомні витівки Базиліо та Аліси на милицях. Безумовною удачею став танець маріонеток із мотузками, які спускаються з-під самої стелі, а також «урок балету», на який Мальвіна приводить Буратіно, і де знаряддя праці танцівників (бруси) перетворюються на зброю проти команди Карабаса. Важливу роль відіграє сяюча Чарівна Скрипка, яка, звичайно, не замінила «золотого ключика», але стала предметною домінантою вистави в руках мрійника, а, значить, певною мірою і чарівника Тата Карло.
Обидва склади виконавців продемонстрували високий професіоналізм і артистизм. Танцівники зізнаються, що із задоволенням перевтілювались у своїх героїв. Образ Буратіно у виконанні Костянтина Пожарницького вийшов складним, але танцівник із легкістю і невимушеністю виконував стрибки та витіюваті піруети, випромінював нестримуваний темперамент чистого серцем бешкетника, для якого світ не регламентований безглуздими заборонами. У Вадима Буртана, високотехнічного танцівника, схильного до лірико-драматичного амплуа, вийшов образ дещо мрійливий та навіть лицарський, що, насправді, зовсім не суперечить характеру Буратіно, а поглиблює його сприйняття — цей маленький шибеник, виявляється, поряд з витівками здатен на справжні вчинки і почуття. У блискучо поставлених і виконаних дуетах з Мальвіною обидва танцівники різким переходом від пустощів і гри до тонкого ліризму наче окреслили межу, за якою закінчується дитинство і починається доросле життя. М’які, оригінальні за формою і дуже гарні за малюнком підтримки і піруети, вигадані хореографом для цієї пари, недвозначно змальовують зародження почуття першого кохання героїв.
Дві Мальвіни (балерини Катерина Алаєва та Тетяна Льозова), втілюючи бачення хореографа, створили образ не манірної і вередливої ляльки, а ніжної, тендітної, талановитої і дуже працьовитої прими трупи Карабаса, яку заексплотували до повного знесилення. Танець зламаної ляльки, який вимагає поєднання надзвичайної технічності і артистизму, викликав бурхливе захоплення глядачів. Кумедна сценка, коли полагоджена Татом Карло і Буратіно лялька вперше бачить свого юного носатого рятівника, була нагороджена щирим сміхом публіки. Тим більш зворушливим сприймається подальший перехід від гри до закоханості, коли Буратіно показує Мальвіні, де знаходиться серце. А вже після цього героїня отримує повну свободу рухів, стає веселою і пустотливою в ігрових сценах, повітряно- легкою і самовідданою в чарівних адажіо.
Замість Артемона у виставі біля Мальвіни весь час в’ється симпатична Пуделиха, якій відведена роль не захисника, а кімнатної собачки, дуже зворушливої і грайливої у виконанні Марії Ткаленко. Кожна її поява супроводжувалася щирою радістю дитячої аудиторії.
Негативні персонажі у В. Литвинова не переобтяжені ані злобністю, ані страхітливістю. Гротескова нерозлучна парочка — Кіт Базиліо та Лисиця Аліса (Сергій Тихий і Ксенія Іваненко та Юрій Романенко і Тетяна Андрєєва) — змальовані з гумором. Саме вони задають темп вистави, весь час переслідуючи головних героїв і сварячись між собою з будь-якого приводу. Як поплічники і доглядачі Карабаса, покликані утримувати порядок у трупі, через власні «розбірки» вони навпаки постійно створюють безлад, заважаючи і наносячи тілесні ушкодження одне одному. У складному і кумедному танці на милицях танцівники продемонстрували блискучу техніку та яскравий артистизм.
Карабас-Барабас у виконанні Юрія Коробчевського — грізний і смішний водночас. У виставі і йому знаходиться пара, бо за задумом балетмейстера він також повинен закохатися. Це чудо відбувається у шинку, де на Карабаса-Барабаса чекає зустріч із його хазяйкою, роль якої навмисне хореографом віддана чоловікам, адже це створює додатковий комічний ефект. У двох виставах Шинкарку блискуче виконували танцівники героїчного плану — Ігор Буличов і Максим Мотков. Їхні монументальні форми, особливо Буличова, у жіночому вбранні, по контрасту з трохи приземкуватим Карабасом, надзвичайно кумедні у пристрасному танго, під час якого і народжується це неймовірне кохання, свідками чого зі здивуванням стають усі герої, і які у кульмінації-погоні опиняються в одному місці. Особливо своїй грізній хазяйці дивуються пустотлива і весела Офіціантка (Ірина Борисова, Сінобу Такіта) і гультяї-завсідники шинку.
За задумом балетмейстера всі ці преретворення відбуваються завдяки «скрипці» Тата Карло, яка своєю ніжною мелодією робить добру справу, і у фіналі не залишається жодного злого персонажа. Роль лялькового майстра, цього дивака і мрійника, по черзі виконали Володимир Чуприн і Дмитро Клявін. Вони, як справжні казкарі, провели глядачів незнайомим світом театру крізь усі перипетії сюжету.
Остання сцена, яка відбувається у «Театрі мрії» Тата Карло, — велике адажіо з варіаціями усіх головних героїв і загальний вальс — зроблена за класичними канонами, і разом з тим все ж сповнена тонкого ліричного гумору.
Щодо музики, то можна з упевненістю стверджувати, що перший великий балет композитора Юрія Шевченка став дуже вдалим. Вдалим з технічного боку, бо в партитурі чітко витримана драматургічна лінія, система лейтмотивів і музичних характеристик; а також у ньому є танцювальність: музика жива, невимушена, різнобарвна (з відтінками і нюансами — сумна і весела, романтична і зухвала, пародійна і урочиста — у відповідності до кожної події, що відбувається). Партитура балету безпомилково працює на дитяче сприйняття, герої «Буратіно» легко асоціюються з їхніми музичними темами, та й дорослим глядачам час від часу підкидає жартівливі сюрпризи. Апофеоз вистави — схвильовано-прекрасний та бентежний вальс, у якому блискучою інструментовкою розвивається наскрізна тема «Чарівної Скрипки» — це по-справжньому довершений твір. Із складною, детально інструментованою партитурою вперше як постановник працював диригент Герман Макаренко, якому вдалося передати всю драматургічну глибину та різноманітність музики композитора. По тому, як натхненно і яскраво грав оркестр, відчувалася щира захопленість, із якою виконується справжня музика.
