«День» уже писав, що кадрові зміни деякі артисти сприйняли на ура, але чимало танцівників досить болісно відреагували на нового керівника балету. Погоджуючись очолити столичний балет, Денис не приховує, що хоче модернізувати колектив, сподіваючись залучити до співпраці відомих майстрів хореографії з різних країн, аби на київській сцені з’явилися вистави різних жанрів. Про те, яким Матвієнко отримав «спадщину — балетне господарство», що саме треба змінити у першу чергу і яким він бачить майбутнє Національної опери, власне, наша бесіда.
«ЧЕРЕЗ ПІВРОКУ МИ ПОБАЧИМО СЕРЙОЗНІ ЗМІНИ»
— Якщо говорити про професійний бік трупи, то стан був розслаблений. Насправді переважна більшість артиств талановита, але через тривалу відсутність дисципліни люди елементарно втрачають форму. Я говорю про загальне враження від балетної трупи, — зізнався Денис МАТВІЄНКО. — Винятки є, і це радує, але моє завдання — у найкоротший термін підвищити загальний рівень балету в театрі. Для цього мене і запросили, це є головним у моїх посадових обов’язках. Найперше довелося воскрешати наріжні речі, наприклад, обов’язкові щоденні уроки-репетиції, які я ретельно контролюю. Не минуло й місяця, як з’явилися перші результати. Балет — це краса, краса — це стрункість, витонченість, лінія. Тіло танцівника вимагає постійного тренування, як складний інструмент — настроювання. Не можна, один раз навчившись, зупинитися на досягнутому. Тренування і розвиток, знову і знову.
— Виходить, усе не так страшно, і вистачить косметичних методів, аби балетна трупа запрацювала?
— Якщо є бажання працювати, страшного нічого і бути не може. А методи — для когось косметичні, а для когось і хірургічні. Ще на найперших зборах трупи я поставив перед артистами кордебалету ціль на два місяці змінити свій стан: комусь схуднути, комусь техніку підтягнути. Аби реалізувати це завдання, доводиться напружуватися всім, у тому числі педагогам. Так, я наполегливий, критичний і самокритичний і цього ж вимагаю від інших. Результат уже маємо. Коли день у день працюєш над помилками, вони зникають. Це природно. Те, що гідне похвали, — хвалиться. Із класів усе переноситься на репетицію, а звідти — на сцену. Я впевнений, що якщо через місяць є результат, то через півроку ми побачимо серйозні зміни у балетній трупі. Я не вигадував нічого нового, а лише повернув те, що колись було, і елементарно, з олівцем у руках, налагодив планомірну роботу, яку мусять вести: жіночі класи, чоловічі, окремі для солістів. У кожній групі своя специфіка. Солісти зобов’язані працювати над собою більше, довше і різнобічніше, тому ми збільшили час їхнього уроку. Тепер урок триває не годину, а годину п’ятнадцять. Усі включилися до праці: і кордебалет, і солісти. У солістів балету є право не ходити на уроки. Їх я не буду контролювати і вимагати обов’язкових відвідувань. Їхня техніка — на їхній совісті, адже рівень підготовки солістів — це їхній хліб! Немає техніки — немає запрошень і немає роботи. Соліст без амбіцій — просто не соліст.
«НЕ БУДУТЬ ТАНЦІВНИКИ ПРАЦЮВАТИ — НА СЦЕНУ НЕ ВИХОДИТИМУТЬ!»
— Отже, про рівень роботи соліста судитимемо вже по спектаклю?
— А як інакше? У балеті нічого не приховаєш, видно абсолютно все. У мене є правило: якщо одноразово соліст не у формі, він отримує попередження, другий раз — це вже звичка, а третій — закономірність. У такому разі треба вживати заходів або просто прощатися. Це стосується абсолютно всіх учасників трупи. Мій обов’язок — забезпечити високий рівень балету Національної опери. Не будуть танцівники працювати — на сцену не виходитимуть! Я не знаю, чим вони займатимуться, але на сцену точно не вийдуть. Не дозволю псувати обличчя театру, адже це і моя обличчя.
— Ви не зустріли опору з боку тих, хто звик до іншого ритму роботи?
— Без супротивників, звичайно, не буває. Будь-яка нова справа, навіть якщо вона — добре забуте старе, завжди викликає опір. Але головне достоїнство супротивників у тому, що вони не дають розслабитися. У колективі, в якому 160 учасників, неможливо сподіватися на те, аби тебе всі любили. Та мені це й не потрібно. Нині в театрі працюють дві повноцінні трупи, необхідність в яких обґрунтована великою кількістю вистав, гастрольною діяльністю, зайнятістю балету в оперних спектаклях. Інша річ, що багато зайвих людей, якщо повертатися до питання про профпридатність. Також не слід забувати про травми, декретні відпустки. Реально працює близько ста артистів. Щодо того, скільки з них залишиться працювати, ми говоритимемо вже за місяць, коли проведемо клас на профпридатність. Подібні заходи мають проводитися раз на рік, у середині сезону. Така практика існує, наприклад, у Маріїнському театрі і стосується всіх.
«ПОСТУПОВО ПЕРЕГЛЯНЕМО ВЕСЬ РЕПЕРТУАР»
— За короткий термін ви багато чого встигли зробити. Яскравою подією став майстер-клас, проведений на ваше запрошення відомим педагогом із Маріїнки Реджепом Абдиєвим. Ви плануєте проводити такі заняття регулярно?
— Звичайно, це дуже важливо, і я планую регулярно запрошувати відомих педагогів і хореографів. Єдине, що стоїть на заваді, це те, що подібні майстер-класи — дороге задоволення. Але все можливо вирішити.
— Виконавський рівень артистів ви підвищуєте, а чи зміниться зовнішній вигляд спектаклю — декорації, костюми?
— У репертуарі театру є вистави, до яких костюми і декорації мають пристойний вигляд, але є і абсолютно непридатні для показу. Зовнішній вигляд важливий не лише для глядача, але й для артиста: у поганому антуражі немає настрою працювати. Ми почнемо з «Баядерки». Спектакль чудовий — у нього необхідно лише вдихнути життя. Найважче — із виставами, в яких оформлення є «вінегретом» зі старих і нових костюмів, декорацій від інших вистав, як, наприклад, у «Лускунчику». Поступово переглянемо весь репертуар.
«СКЛАДНО ЗМІНИТИ МЕНТАЛІТЕТ І ВІДМОВИТИСЯ ВІД ЗВИЧКИ СПИСУВАТИ ВСЕ НА «СКЛАДНОЩІ»
— Перед вступом на нову посаду ви обіцяли, що познайомите київських глядачів із хореографією сучасних, відомих і найбільш успішних сьогодні балетмейстерів. Розкажіть, що з’явиться на столичній сцені?
— Я прийшов до театру з планом роботи на два сезони наперед, а міг би розписати його і на п’ять років вперед! Але маю реально дивитися на речі. Дуже багато чого слід змінити, аби почати запроваджувати щось нове. На сьогодні у репертуарі класичні вистави наших хореографів за кількома винятками, такими як «Майстер і Маргарита» у хореографії Давида Авдиша і «Грек Зорба» Лорки Мясіна. До цього ще були «Картинки з виставки» і «Весна священна» Раду Поклітару. Три спектаклі за десять років. І все! А їх має бути два-три на сезон, аби відбувалася динаміка хореографічного розвитку. Хто сказав, що ми повинні ставити лише самі? Як можна відмовлятися від світового досвіду, що вже став класикою, від Джорджа Баланчина, Джерома Роббінса? У кожному шанованому театрі є їхні вистави. Я вже мовчу про Кіліана, Ноймайєра, Форсайта, Аштона, Вілдона, Дуато. Стільки імен! Тому, повірте, планування не потребувало забагато часу. Ми починаємо з нуля. У цьому і простота. Очолити Маріїнський театр, де ставили практично всі знаменитості, і чимось здивувати — ось це дійсно складно.
— Але тут ми вже стикаємося з питаннями авторського права і серйозних коштів, а з цим можуть виникнути складнощі у керівництва театру.
— Та немає тут жодних складнощів! Процедури оформлення прав досить прості. Складно змінити менталітет і відмовитися від звички списувати все на «складнощі». Заявляю авторитетно, оскільки я вже це робив. Не маючи ні театру, ні танцівників, ми укладали договори на міжнародні проекти, з якими познайомили київських глядачів (балети «Кватро» і «Радіо і Джульєтта»). Разом зі мною цими питаннями займалися ще двоє помічників. Знаєте, якщо не намагатися працювати, то все складно.
«ЧАС ПОБЕРЕГТИСЯ, ЩОБ ЯКНАЙДОВШЕ ЗАЛИШАТИСЯ НА СЦЕНІ»
— А як, зважаючи на специфіку репертуарного театру, у нього вписуватимуться ваші нові проекти: вони стануть частиною афіші або блоками?
— Технологію роботи потрібно буде корегувати, для цього доведеться відмовлятися на час репетицій від громіздких вистав, в яких зайнято багато танцівників, від опер, де багато балету.
— Вас можна назвати керівником-танцюристом, ви активно розпочали роботу на новому терені. Чи залишите час на виконавську діяльність?
— Мені довелося скоротити свої виступи як мінімум наполовину. Я маю концентруватися на театрі та ще й трохи відпочивати. Питання не стоіть таким чином: краще — менше, та краще. Я завжди прагнув робити все якнайкраще. Але коли тобі вже 33 роки, то, чесно кажучи, починає геть усе боліти. Тому час поберегтися, аби якнайдовше залишатися на сцені.
— Денисе, не боїтеся втратити форму?
— При запланованих п’яти спектаклях на місяць форму не втратиш, запевняю вас. Я залишаюся запрошеним солістом у Маріїнському театрі, є інші театри, де я виступаю. У лютому в Санкт-Петербурзі на сцені БКЗ «Жовтневий» відбудеться гала-концерт «Зірки двох столиць», художнім керівником якого є я. У ньому братимуть участь кращі танцівники із Москви, Києва і Пітера. Старе покоління представлятимуть Ігор Зеленський, Фарух Рузіматов, із молодих — Іван Васильєв, Наталія Осипова, Володимир Шкляров, іще багато тих, хто зміг скорегувати свої плани з моїм проектом. Танцюватимемо і ми з Настею. До речі, назву придумала вона. Після цього ми танцюємо дві вистави і даємо концерт у Мексиці, звідти летимо до Нью-Йорка, де тривають «Королі танцю».
— Чи зможемо ми частіше бачити на нашій сцені вашу дружину, балерину Анастасію Матвієнко?
— Безумовно. Ми не лише сім’я, але й танцювальний дует. Будучи першою солісткою Маріїнського театру, Настя щільно задіяна в його репертуарі — три-чотири спектаклі на місяць, плюс гастролі, концерти. Але завжди хочеться виступити і на рідній сцені. За умов жорсткої конкуренції, що притаманна Маріїнці, Настя робить колосальні успіхи.
— Та все ж таки, чи скоро порадуєте киян обіцяним модерном?
— У квітні готуюся представити дуже цікавий проект. Поки назву розголошувати не буду. Але незабаром ви про все почуєте.
