Концепція виставки — у кожного явища є як мінімум дві сторони, які можна і треба передавати засобами мистецтва, — здається лише приводом для нової серії іронічних ескапад. Дійсно, фотомонтажі Максима Максикова «Берківці та їхні мешканці» скоріше демонструють важкуватий гумор автора, котрий розмістив на надгробках невимушені фігури «чудових чоловіків», аніж спонукають замислитися про фатальну опозицію життя і смерті. Інсталяція Дмитра Дульфана «Неонацизм» — лише сім гарненьких неонових свастик, не більше й не менше. З огляду на неонацизм, що реально нахабніє і підносить голову, можна, звичайно, займатися і такого роду жартуванням, але тоді роботу варто було б назвати по-іншому. Останкінська телевежа, що димить в аудіовізуальній роботі Сергія Ільїна «Без назви. (Об’єкти)» виглядала б знову ж таки досить привабливо, якщо не пам’ятати, якщо просто викреслити з пам’яті молоденьку дівчинку-ліфтерку і двох пожежників, що загинули там жахливо і в муках.
З виставки видно, що актуальне мистецтво, узаконене легковажними 1990-ми, майже наосліп шукає повернення до людської сутності, до якихось давно забутих речей, що ніколи не переставали існувати. Тому і на «Двох сторонах» майже не було місця абстракціям і віртуальному «концепту», але переважав фігуративний погляд на світ, виражений у відеокомпозиціях і фотографіях. Останнє потрібно визнати найбільш вдалою частиною виставки. Не зраджує своїй дотепності та природженій стильності Сергій Братков, у серії «Без назви», котрий виконав портрети дітей у вигляді офіційних, пиндючних фотоанфасів дорослих моряків і світських дам. «Фрагменти реальності за горизонталлю» Сергія Ільїна і «Молитва фортеці Моссад» Дмитра Кавсана дійсно репрезентують дві сторони навколишньої дійсності — в аспекті страхітного сновидіння в першому випадкові та в історичній перспективі — у другому. Чудна «Шпанська серія» Олександра Петреллі (фотографії Сергія Лановенка) — також свого роду фіксація історії, маленька і життєрадісна ода радянським 70-м рокам.
Можна констатувати, що західні та російські уроки постмодерністської зневіри і знущання нашими художниками засвоєно добре. Запас іронії вкупі з їдючою енергією, що ним породжується, доходить до кінця. Що далі?
