Кінознавець Ганс Шлегель вигадав йому англомовне ймення goEast — іти на Схід. От і йдуть — уже десять років. Фестиваль отаборився у Вісбадені, чарівному місті, адміністративному центрі землі Гессен. Поряд — такі міста, як Франкфурт-на-Майні та Майнц, — гамірливі, великі. А у Вісбадені тихо й затишно. Цвітуть магнолії та всяка всячина. Безліч старожитніх вілл... Тут живуть заможні люди, часто вже немолоді. Тут чимало вихідців із теренів колишньої Російської імперії та СРСР. Відтак почути в місті російську мову зовсім не диво... І звичайно, в кінотеатрі «Калігарі», названому на честь знаменитого німецького фільму «Кабінет доктора Калігарі». Саме тут і відбувалася більшість фестивальних подій.
КІНО РОСІЙСЬКЕ / АНТИРОСІЙСЬКЕ
Не є дивиною відчутна присутність російського кіно й у програмах фестивалю. Хоча цього разу тут сталися зміни. В кулуарах їх пояснювали тим, що новим фестдиректором стала Габі Бабіч, хорватка за походженням. Мовляв, не надто шанує вона росіян. Справді, більше було румун, скажімо. Центральної Європи теж. Та все ж не будемо підозрювати нове керівництво фестивалю в якійсь упередженості. Два фільми від Росії у великому конкурсі, один з яких — «Кочегар» Олексія Балабанова — зрештою, й виграв головний приз, «Золоту лілію». Російська тема, російський матеріал у чималій кількості інших фестивальних сюжетів...
Привід для розмов, напевно, дав демарш російського посольства. Його працівник, побувавши на відкритті, узрів (і повідомив про те керівництво фестивалю) антиросійську пропаганду в грузинській короткометражці «Серпень» Валеріана Кіркітадзе. Дуже посередній за мистецьким рівнем, до речі. Ну, російські вояки там і справді постають не в надто позитивному світлі. Сам молодий грузинський режисер дивувався: немає там нічого «антиросійського». Реалії війни між Росією та Грузією. А війна, що ж — нічого доброго...
Коли вже розглядати фільми під кутом «анти», то обидві конкурсні російські стрічки можуть дати фору грузинові. «Сибір. Монамур» Слави Росса (це друга картина 45-річного режисера) вже викликала в московській пресі нарікання якраз в «антиросійськості». Мовляв, де він побачив таку Росію, таку Сибір? Он критик ім’ярек нещодавно там був на кінофестивалі, жив у розкішному готелі, їв і пив вишукані наїдки й напої, та нічого такого не побачив. І справді, як із-за такого столу побачити щось більше, аніж пещене обличчя нуворишів, які той фест й організували.
Сам режисер оповів, що фільм знімали в сибірській глибинці два роки — бо увесь час виникали проблеми з грішми. Однак же вистояли. Картину зроблено, сказати б, у голлівудській наступальній манері — драматургійні ходи тут прості, зате дохідливі. Тут усе спроектовано на глядача — і він піддається. Глядачі зустріли фільм тривалими оплесками. Хоч дехто нарікав на неправдивість історії, її сконструйованість, ходульність. Гримучої суміші тут і справді багато. Але ця історія — про те, як у цілковитій пітьмі народжується світло. В душі семирічного хлопчика Льошки, який — без батька й матері — живе з дідом і все чекає дива. Довкола здичавілі собаки і не менш здичавілі люди, яких найвиразніше презентують мародери. Останні не переймаються навіть тим, щоб забрати ікону. І тоді Льошка намалює її сам — на звичайному аркуші паперу. А з біди його порятують люди, які, здавалося, вже перейшли межу людяного. Проте ж повернулися...
І що ж тут антиросійського? Колись у схожій манері звинувачували Андрєя Тарковського за «Андрєя Рубльова» — що надто «темна» й «брудна» Росія. Втім, тільки ж із тієї пітьми постали славнозвісні ікони. Катарсис — про який ще Арістотель писав. Перетворення душ. Передусім у глядацькій залі.
У «Кочегарі» Балабанова чільний герой так само повівся на творчість. Іван Матвійович Скрябін — нині кочегар, а в недавньому минулому — воїн-афганець, Герой Радянського Союзу. Живе в кочегарці та дзьобає по клавішах старої друкарської машинки — витворює повість з якутського життя. Він сам якут і має давню образу. За те, що чималу кількість злочинців-каторжан підселяли до них, якутів. Злочинці поводилися відповідно — законами й не пахло. Втім, а де ними «пахло» в колишній імперії (ті традиції живі донині — в Росії, Україні, далі скрізь).
Навіщо пише книжку Кочегар? Для того, щоби зламати, перемінити життя? Мабуть. Бо воно не міняється. І чи зміниться завтра? Ходять до колишнього солдата в гості дві дівчинки. Сідають на стільчики, дивляться на вогонь у топці. Потім просять оповісти історії «про поганих людей». Про хороших їм нецікаво. Та й чи можна уявити таких, живучи в отакому-от містечку?
А у вогні горять якраз «нехарошиї людішкі». Їх щодня привозять Кочегарові у вигляді ще тепленьких трупів. Такі собі дрова, якими обігрівають життя простих трудящих. Скрябін, здається, вірить, що так воно й є. Бо звик по-воєнному ділити світ на своїх і чужих. Аж доки не зрозуміє — після смерті власної дочки, яку так само закидають у пічку, — що воно відбувається. Злочинці продовжують жити серед якутів. Воюють вони старосвітськими методами — люди для них лише матеріал для видобування вогню. І власного збагачення, звичайно.
Після «Вантажу 200 / Груза 200» ще одне радикальне послання Балабанова російському суспільству. Грубувате, жорстке чоловіче кіно, яке особливо вражає на тлі гламурного, жіночоподібного, тотально-брехливого екрана. Кінореальність, зшита без ниток, зрубана без сокири. Кров’ю писана, нервами. Утім, власне, саме такі фільми і вселяють надію на те, що позитивні зміни попереду. Хай на благенькому папірчику, а намалюється ікона з ликом Божої Матері та засяє нове життя. Від молдаванина до... до якута. І навіть до українця.
НЕ ПІДФАРБОВУЮЧИ
Українців на goEast якраз і не було. Тільки двоє — киянка Олеся Бортняк і Григорій Когос із Чернівців — брали участь у конкурсі проектів. Хоч у минулі роки нас тут бувало... Та зараз відомо, яка «шалена» кількість фільмів продукується в нас. То й за те спасибі.
А от маленька Албанія була — з фільмом «Амністія» 42-річного Буяра Алімані. Похмура, нерадісна мелодрама. Про чоловіка й жінку, які в один і той же день одвідують своє подружжя у в’язниці: він — дружину, вона — чоловіка. Почуттів давно немає, так — відбування подружнього обов’язку. А потому раптом спалахують почуття — між цими двома. Однак фінал трагічний: один із пильних родичів убиває обох. Бо то є порушення норми. Бо руйнувати до кінця патріархальний уклад життя не годиться... Тягуче кіно, перенасичене паузами і зневірою, що життя можна змінити. Цікаво, чи звинувачував хто-небудь режисера в тому, що він зробив «антиалбанську» стрічку?
Чимало «античеського» й у картині «Катька» чешки Хелени Трештікової. Документальне спостереження за жінкою, яка міцно осіла на дні людського життя. Наркоманія, звичний для цієї категорії людей спосіб життя. І — вагітність, проблиск надії. Який, однак, доволі швидко гасне. Натомість у хорватській стрічці «Мати асфальту» Далібора Матаніча сімейна драма має благополучну розв’язку — випробування дарують родині нове уявлення про власне майбутнє.
У фокусі фестивалю перебувало румунське кіно, мода на нього все ще не минулася. Їхню відмінність від сусідів фестиваль зафіксував досить чітко. Румуни скрупульозніше досліджують реальність як таку. Вони не мають звички підфарбовувати реальність. Вони не одвертаються. Знаменитий Крісті Пуйю (шість років тому його «Смерть пана Лазареску» стала сенсацією багатьох світових кінофорумів) цього разу представив фільм «Аврора». Тригодинний фільм, у подієвому ряді якого розібратися не так-то просто навіть кваліфікованим глядачам. Сам режисер грає чоловіка середнього віку, який готується — це з’ясується не одразу — здійснити кілька вбивств. Мотиви цих вчинків «утоплено» в густому побуті, де замало світла (буквально так) і забагато безладу й нестиковок. Людина постає тут як істота надскладна і малозбагненна. Ніяких простих рішень, драматургійних насамперед, ніяких простих відмичок до людської душі. Темна вона й непроясненна.
І яким же чином глядачеві ставитися до такого кіно? Дискусія «Румунське кіно сьогодні», що відбувалася під час фестивалю, констатувала із сумом: публіка не надто патріотично налаштована до фільмів-переможців. Такий же висновок зробив під час вже іншої дискусії відомий російський режисер Віталій Манський: у Росії дивляться переважно голівудські фільми. Щоправда, це про кінотеатральний показ, бо ж на телебаченні картина є іншою. Про це, втім, нам, українцям, відомо ніяк не гірше.
Один із румунських фільмів — «Morgen» дебютанта Маріана Крішана, який одержав приз за кращу режисуру, — виконано в такий спосіб, що викликає значний глядацький інтерес. Режисер, як він сам розповів, зняв свою історію в рідному селі, у прикордонні з Угорщиною. Зворушлива історія про румуна Нелу й турка Бехрана, який у нелегальний спосіб намагається доправитись до Німеччини. І застрягає на хутірці в Нелу. Спільний словниковий запас у мовчазного румуна і балакучого турка — лише одне німецьке слово. Та його виявляється досить... Точна за режисурою, комедійна й водночас драматична стрічка на матеріалі, який нині є надактуальним для всієї Європи. Тотальна міграція народів створює постійну напруженість у суспільстві багатьох європейських країн.
НОВІ Й ПРАВІ, АБО ВІД ЗІРКИ ДО СВАСТИКИ
Фестиваль у Вісбадені від самого початку був налаштований на серйозну аналітичну роботу, з використанням екранного, фільмового матеріалу для дослідження явищ світоглядного, політичного та ідеологічного порядку. Так ведеться від першого фестивалю. Щороку — симпозіум. Цього разу його присвятили новим «правим» та відображенню їх у східноєвропейському кіно. Тож традиційно складовою симпозіуму є ретроспектива фільмів.
Модератор Гріт Лемке у своїй ґрунтовній доповіді охопила чимало явищ, що свідчать про «правий ухил» у політичному житті європейських країн. Матеріалом стали картини чеських, болгарських, угорських, російських режисерів. Один із фундаторів фестивалю, ініціатор проведення таких симпозіумів Ганс Шлегель — його добре знають в Україні як одного з найбільших симпатиків українського кіно, — зосередився на питанні про тенденцію антисемітизму в кінематографі Східної Європи після 1989 року. Серед інших прикладів він апелював і до деяких висловлювань Юрія Іллєнка. Антисемітизм вписується в загальні тенденції ксенофобії й нетерпимості, які з часом дедалі посилюються. Є, звичайно, об’єктивні чинники того — передусім зменшення питомої ваги корінних етносів: у самій Німеччині турецька громада з часом може перевершити німців загалом. Однак прості пояснення не допомагають, роль спостерігача не підходить. Передусім інтелектуалам. Не підвозити до фантомної кочегарки «трупи заклятих ворогів», а пропонувати тексти, в тому числі фільмові, які пропагують принципово інші цінності.
У програмі симпозіуму був фільм російсько-українського режисера Валерія Балаяна «Любіть мене, будь ласка» / «Любите меня, пожалуйста» (про нього вже писав «День»). Зроблений на матеріалі, пов’язаному з убивством у Москві адвоката Станіслава Маркелова та молодої журналістки із Севастополя, Анастасії Бабурової. Дослідження коріння фашистської ідеології, яка нині пишним цвітом розцвіла в Росії та загрожує в недалекому майбутньому великими бідами й потрясіннями. Небезпечно й те, що ультранаціоналізм підтримується правоохоронними органами.
У своїй доволі тривалій доповіді на симпозіумі Балаян докладно висвітлив факти та їхні причини. Як червона зірка радянського періоду перетворилася на фашистську свастику? — актуальне запитання. Від комуністичного інтернаціоналізму до російського націоналізму... «Я вірменин, — сказав Балаян. — Вірмени та євреї після пережитих геноцидів шкірою відчувають небезпеку. І вона велика».
Режисер навів чимало вражаючих цифр. Скажімо таку: за даними правозахисних організацій, приблизно половина неонацистів та скінхедів світу живе в Росії. Їхні гасла підтримує 70% населення країни. Що означає, на думку Балаяна, можливість швидкої національної катастрофи.
Процеси в Росії чимось нагадують ті, що відбувалися в Німеччині у 1920-х роках. На матеріалі кіно їх дослідив колись Зігфрід Кракауер у своїй знаменитій книжці «Від Калігарі до Гітлера». Починається з реваншистських установок, розчухування національних травм. А закінчується погромами інаковірців, маршами людей, які викидають руку вперед у знайомому всім привітанні. Кадри таких молодців з’являються у фільмі Балаяна раз по раз. У доповіді він дав характеристику чималій кількості фашистських та напівфашистських угруповань. Подекуди їх формально заборонено, проте тільки формально.
Відповідаючи на моє запитання щодо проявів нацизму в Україні, режисер сказав, що наші країни хворі на одні й ті ж болячки. Тільки в Україні поки що температура 36,9, тоді як у Росії вже за тридцять дев’ять. Як приклад, повідомив, що нацистські організації створено в Севастополі й Харкові. Та практично ніхто не звертає на це уваги. «Якщо, сказав Балаян, — українська влада буде й надалі копіювати дії Кремля, то вона почне неофіційно підтримувати ультранаціоналістичні формування. Буде та сама біда...»
Матеріали симпозіуму буде підготовлено до друку й видано окремо книжкою. Потрібно вже зараз подумати про її видання в Україні.
