Пам’ятаю, кілька років тому один чиновник із столичного управління культури підкреслював, що міська влада більше не займатиметься, як він висловився, «фестивалетворенням». У збільшенні числа фестивалів (театральних, балетних, кінематографічних, музичних) нічого поганого немає. Інша річ, що часто вони один одного дублюють і особливою різноманітністю програм не відрізняються; головне ж (тут служиву людину можна зрозуміти) — просять матеріальної допомоги у держави. У тій чи іншій мірі, в різній формі, але постійно.
Так ось: новоспечений кінофестиваль «Контакт» випадає з цього ряду. Це перший міжнародний фестиваль неігрового кіно на території СНД — у тій же багатій форумами Росії такого немає. По-друге, він тримає першість також і в незалежності від держави, тому що цілковито, що також велика рідкість, проводиться не на бюджетні, а на приватні гроші. По-третє, сама держава приділила йому небачену досі увагу, нехай і суто церемоніальну, — вечір відкриття відвідав Президент країни. Такого ще з жодним фестивалем у нас не було.
Нарешті, «Контакт» дає деякий привід для обережного оптимізму. Бо, схоже, з документальним кіно в країні все ж не катастрофічне становище. Принаймні фільмів, зроблених в останні два роки, набралася ціла дюжина, серед них — три повнометражні; ще два вітчизнянi повнi й чотири короткi метри взяли участь у міжнародному конкурсі. І це — не враховуючи чотирьох величезних ретроспектив — студії «Контакт», яка дала ім’я фестивалю, стрічок про помаранчеву революцію, кіно шестидесятників і Державного кінофотоархіву. Загалом же за шість днів було показано понад сто фільмів із різних країн. Щоправда, оскільки проблема кількісного наповнення вирішена, виникає неминуче питання якості. Тут поки що складніше.
Видима простота документального кіновиробництва — один із головних чинників, що впливають на кінцевий результат. Здавалося б, що може бути простіше — включити вчасно камеру, зафіксувати факти, накласти музику виразніше, дати кілька емоційних закадрових коментарів, трохи згустити атмосферу — і все готово. Глядач схвильований, відгук отримано. Адже точно так само працюють і на телебаченні. Одномоментного емоційного ефекту там навчилися досягати давно і досягли в цьому успіху. Створюється дивна ситуація — повноцінний жанр мистецтва перетворюється на деякий різновид журналістики. Останнє також, звичайно, дуже важливо. Наприклад, «Український вибір» Руслана Гончарова дуже точний і яскравий саме як репортажна хроніка минулої виборної кампанії, і приз глядацьких симпатій отримав заслужено. Однак частіше в такому випадку відбувається підміна понять, злободенний і гарячий факт просто поглинає мистецтво. І саме такі картини, немов зрежисовані на найближчій телестудії, переважали, особливо в національній програмі. Більше того —здебільшого це і були телефільми, включені до конкурсу нарівні з кінематографічними творами. Як, наприклад, володар диплома за операторську майстерність, фільм Романа Єленського «Уроки арамійського» — про українських жінок, які переїхали зі своїми чоловіками жити до Сирії. Подібні фільми зазвичай беруть темою — справдi гострою, яка ніби говорить сама за себе. У випадку з фільмом Максима Суркова «Інші», що переміг у категорії вітчизняного короткого метра, ця тема — діти-аутисти. Замість художнього тут спрацьовує соціальне послання — глядачу повідомляють, що поряд із нами є унікальний світ «інших», що цілком заслуговує на нашу любов та увагу.
Соціальний компонент взагалі переважав. Звичайно, бідність і старість — найбільш виграшна натура; адже якщо в кадрі стара або незаможна людина, вже немає потреби додумувати, домальовувати в деталях якусь історію. Вся історія — вже на обличчі героя, в деталях його побуту, досить лише все це точно зафіксувати. Іноді навіть складалося відчуття, що в конкурсах «Контакту» варто виділити окрему категорію і так її й назвати «Про старих». Сліпий пенсіонер-надомник у фільмі Сергія Дворцевого «У темряві» — однозначне втілення маленької людини — зворушливої, беззахисної, яку ображає світ. Він плете нікому не потрібні авоськи, які потім безкоштовно роздає на вулицях. На нього не звертають уваги, його кривдять. Старик повертається додому і зовсім по-дитячому плаче. Його світ складають звуки за вікном, розкішна біла кішка і все ті ж авоськи. Фільм знято якісно, добре б виглядав і на конкурсі ігрових стрічок. І все б нічого, але режисера підводить прагнення максимально драматизувати документальну природу свого твору, заради чого він робить явно зайві речі — наприклад, довго тримає великим планом обличчя старого, коли той плаче. Цей кадр не тільки випадає з композиції та ритму фільму, а й просто виглядає як спекуляція, натиск на глядача. Тому потенційно дуже точний портрет героя перетворюється на звичайну мелодраму.
Портрет, кінобіографія — жанр так само поширений, як і різноплановий. Він може бути вкрай політизованим — взірець на «Контакті» представила англійка Алекс Кук у сердитому повному метрі «Як Арнольд завойовував Захід». Шлях Арнольда Шварценеггера до губернаторства в штаті Каліфорнія показано як ланцюжок маніпуляцій, популізму і скандалів, а політичні й моральні властивості самого Термінатора подано як надто сумнівні. Можливо, ще півроку тому це виглядало б ефектно, але після всього, що пережила Україна минулої зими, подібне виловлювання бліх на тілі зрілої демократії сприймається хіба що з поблажливою усмішкою. Куди ближче інша, набагато обдарованiша особистість у світі кінематографії — Сергій Параджанов. У конкурсах брали участь аж три фільми, присвяченi йому, — «Блаженні в кіно» Олександра Столярова, «Я помер у дитинстві» Георгія Параджанова, «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана. Приз як найкращий повнометражний фільм національного конкурсу отримав фільм Ширмана, бо з усіх трьох був найбільш естетично спроможним — тобто дотепним, зі вставками анімації за мотивами малюнків Параджанова і більш-менш поза напрацьованими стандартами біографічного оповідання.
Проте, як сказано вище, тема знедолених, стражденних старих людей була лейтмотивом «Контакту», найкращі картини, володарі головних призів, так чи інакше торкалися її. Так, гран- прі в національному конкурсі як кращий фільм отримали «Мухи» Ольги Орехової, присвячені паріям суспільства — бомжам, що живуть біля звалища. Дуже помітним у міжнародних номінаціях, який, на жаль, не отримав навіть диплома, був болгарський «Георгі та метелики» (режисер — Андрій Паоунов) — про директора забутої, зубожілої психіатричної лікарні. Лікар Георгі, сповнений планів, прямо кипить від грандіозних ідей — то влаштувати страусоферму, то розводити нутрій, то збирати равликів, то ще щось подібне, в найкращому значенні слова, маніловське — і нічого у нього не виходить, а він не зупиняється і вже наступного дня після чергової невдачі знову щось таке придумує. Вже до середини фільму стає ясно, що Георгі — практично такий самий ненормальний, як і його пацієнти, але це — ненормальність святої, чесної та щедрої людини.
Дивакуватість — об’єднуюча властивість героїв швейцарського фільму «Que Sera?» (режисер — Дітер Фарер). Зйомки проводилися в будинку для людей похилого віку, на другому поверсі якого розміщений… дитячий садок. Старі й малі грають одне з одним. Старі по одному, по двоє сповідаються перед об’єктивом. Точніше, це не сповіді, а потік непомутнілої свідомості — бо старі настільки древні, що самі виглядають і поводяться, як малеча. Найбільш зворушливе саме це зближення, впадання у загальне дитинство.
Давнiй знайомий організаторів «Контакту», голландець Вінсент Моннiкендам (його фільм «Мати Дао, черепаха» свого часу зробив сенсацію на фестивалі «Молодість»), зосередився на іншому полюсі знедоленості — убогості, спробувавши її розглянути як проблему позачасову, екзистенціальну. Його «Душі Неаполя», розділивши з картиною Фарера приз за найкращий повний метр у міжнародному конкурсі, — це поетичне полотно про одне з найбільш незвичайних і суперечливих міст Європи. Реальність багатих і реальність бідних представлено тут як два вікові боки буття — як життя і смерть. Найкрасивіші плани південної столиці Італії, затягнуті метафізичним серпанком, закадрові вірші, колоритні типажі — в цьому фільмі є повний набір для того, щоб стати якщо не геніальним, то близьким до того. Однак — не складається. Моннікендаму зовсім небагато бракує для того, щоб із цих прекрасних складових частин висікти іскру більш високого смислу. У результаті — все залишається на рівні зіставлення багаті — бідні. Не дуже вражаючий результат таких високих зусиль.
Міжнародний гран-прі отримав фільм, майже позбавлений яких-небудь естетичних прикрас, незвичайних прийомів, неадекватних персонажів. «Відмітки на воді» Ярона Зільбермана, Франція — Ізраїль, — це історія кількох плавчих-єврейок, які чудом пережили Другу світову війну і Голокост. Їхня команда входила до віденського спортивного клубу «Хакоа», організованого австрійськими євреями, для яких вхід до «арійських» спортивних товариств було закрито. І «Хакоа» переміг расовий снобізм австрійців — його жіноча команда з плавання стала найкращою не тільки в країні, а й у Європі. Для створення фільму Зільберман зробив унікальні зусилля — через 65 років після тих подій розшукав по всьому світу кількох 80 — 85-рiчних жінок, щоб зібрати їх у Відні й влаштувати заплив у тому самому басейні, де вони тренувалися ще в 1930-ті. І ось самі моменти зустрічі плавчих на тій землі, де їм колись довелося пережити стільки тріумфів і стільки болю, настільки драматичний, що ніякі особливі засоби впливу на глядача дійсно не потрібні. Зільберман зробив дуже мудро, як справжній майстер. Він режисирував навіть не фільм, а цілу ситуацію у позаекранній реальності й потім зняв її. У кадрі такі моменти, які дорого коштують для будь- якого документаліста: водій таксі, який, бажаючи поспівчувати своїй пасажирці, висловлює жахливу расистську нетактовність; ресторанний співак, який співає марш ув’язнених Бухенвальда, написаний ними за наказом табірного начальства, — бравурний оптимістичний маршик. Нарешті, фінал — коли, на загальному плані зверху, семеро старих жінок у своїх фірмових купальниках з емблемою «Хакоа» долають, мабуть, свою останню — і переможну — дистанцію…
Саме такі моменти і є тим, що знаменитий новатор світового (не тільки документального) кіно, наш земляк Дзига Вертов називав кіноправдою. Це — не правда «життя як воно є» (що часто може виявитися відвертою брехнею) і не правда кіно. Це та, особлива художня якість, яка властива тільки документальним роботам. Коли в зіткненні, в контакті реальність і кадр впливають одне на одного з однаковою силою. Саме це перетворення кіноправдою і є те, що складає саму суть такого дивного заняття, як документальне кіно.
