Свято слухняності
У прокаті з’явилася нова екранізація «Пітера Пена». Вже одне це повинно надихати мільйони глядачів. Казка (спочатку — п’єса) Джеймса Баррі — з тих, які люблять завжди, всіма поколіннями, незалежно від звивин моди.
Серед усього іншого, «Пітера Пена» люблять за особливу легкість. Прямо так і напрошується високий стиль: «Пен» захоплює і дорослого, і малого в небеса фей, на острів Неверленд (у перекладі своєрідного Бориса Заходера — Десьтам). Судячи з усього, режисера Пі Джей Гогана і сценариста Майкла Голдберга (у титрах передбачливо зазначено — «за мотивами» п’єси і книг Джеймса Баррі) також захоплював піднесений штиль. Але, до пори до часу, фільм виглядає пристойно. І батьки, і діти Дарлінг, а також дикі діти на острові — милі, добрі, красиві. Сам же Пітер (Джеремі Самптер) то й і зовсім маленька фотомодель. Ну, щоправда, якось дуже вже настирлива тітка Міллі (Лінн Редгрейв; у п’єсі такою розсудливою тіткою й не пахне внаслідок повної її непотрібності) пробазікує тему «поцілунку кохання» і скорої зрілості Венді (Рейчел Герд-Вуд). А загалом, повторюся, все чудово. У міру картинно, строкато, весело, з багатими спецефектами, незрівнянними піратами, войовничими малюками Неверленду і шкідливою феєю Тінк (Людвін Саньє). Каскад чарівних пригод відносить глядача вглиб казки. І ось, після дотепно поставленої битви з піратами в печері, немовби злий чаклун опановує душами сценариста і режисера.
Казка стрімко перетворюється на проповідь, а місце казкаря займає занудна вчителька. Спочатку, за допомогою красуні Венді, постановники вводять любовну лінію, намагаються нав’ючити на легкокрилі образи Баррі — дорослі пристрасті. Але «Пітер Пен» також не ликом шитий, і від усієї цієї, не мотивованої сюжетом і погано зіграної ліричної нісенітниці, вислизає.
Тоді Гоган з Голдбергом вчиняють найстрашніше. Вони починають сіяти розумне-добре-вічне: впроваджувати в казку про вічне дитинство родинні цінності. Тобто настирливо, за допомогою діалогів і сильно переписаних сцен Баррі, втлумачують, що дитинство добре в міру, що казка обов’язково, о-бо-в’яз-ко-во має бути з мораллю, причому мораль потрібно показати раніше, вже в середині фільму, і потім багато разів повторити, так щоб і сліпий побачив, і щоб фінал сприймався як необмежене торжество доброчесності. Пітера виховують з усіх боків. Нечувано: вони навіть старого Крюка (Джейсон Айзакс), який також, по-своєму, романтик, намагаються використати як різки, з повчальною метою, — тільки б загнати неслухняного літаючого хлопчиська до карцеру свого моралізаторства. Ну нічого тобі святого!
Незрозуміло, навіщо це робилося. Дітям усі ці слізки і проповіді можуть видатися не цілком цікавими. Дорослим — тим більше. Те, що родині Дарлінгів радісно буде возз’єднатися в фіналі, ясно з самого початку, навіщо ж казку калічити? Невже варто, навіть заради благих виховних цілей, так перекроювати фінал, напихаючи зал прописними істинами?
Головне ж, чого у Гогана-Голдберга немає й близько — тієї добродушної іронії Баррі, яка насичує кожну ремарку і більшість діалогів п’єси. Це людинолюбне «відсторонення», — одна з тих рис, що й роблять «Пітера Пена» казкою на всі часи, — в фільмі просто відсутня. І ось що цікаво: щойно постановники починають наглядати і карати, навіть чисто технічно картина втрачає захопливість. Феєричну сцену фінального бою у Баррі, коли Крюк, утомившись воювати з нездоланними дітлахами, зі співом «Гаудемауса» кидається в пащу крокодила, замінено, вибачте… «Матрицею»-3. Крюк і Пен літають у повітрі і вимовляють піднесені слова про любов, добро і зло. Надіти на одного чорні окуляри, на іншого — кітель, і все буде напевно вже в порядку. У повному.
Я не великий шанувальник Спілберга, але змушений визнати, що його «Крюк» — набагато кращий. Оскільки виконує чітке і ясне завдання: розважити якомога більше людей, ні в якій мірі не претендуючи на повчання, а також на пряме ставлення до п’єси (тому й називається «Крюк», не «Пітер Пен»). І показують те, що заявлено — нехай не видатний, але, безсумнівно, веселий і яскравий фільм-атракціон.
І чому ж так вийшло… Чи то Гоган з Голдбергом люблять не дітей, а своє до них ставлення. Чи то завжди маму з татом слухалися. Чи то уві сні ніколи не літали. Чи забули, як це робиться. Чи самі в це не вірять…
Карпати. Війна. Кохання
У Чернівцях відбулась презентація фільму «Один у полі воїн». У прес-клубі реформ з журналістами та представниками мистецьких кіл області зустрілись його режисер-постановник Геннадій Вірста, а також актори Володимир Талашко, відомий за багатьма улюбленими картинами, зокрема «У бій ідуть тільки старики», виконавиця головної ролі Світлана Зубченко, Юрій Литвинов, Олена Іванова та інші.
Для своєї стрічки її творці обрали вічну тему кохання на тлі громадянської війни кінця 40-х — початку 50-х років у Карпатах. «Ми хотіли, щоб люди зрозуміли, як жахливо, коли триває братовбивча війна, й більше ніколи не допускали нічого подібного», — говорить режисер. Основним місцем зйомок було село Яворів Косівського району на Івано-Франківщині, частково знімали його в Яремчі, Ворохті, у Вижницькому районі на Буковині. У цих краях живі ще очевидці тих подій, тож у фільмі не довелось нічого вигадувати — всі персонажі реальні, але задумкою режисера пов’язані єдиною сюжетною лінією. Готуючись до зйомок, знайомилися з історією, відвідували музеї, спілкувались з учасниками подій. А своїм головним консультантом напівжартома, напівсерйозно називають місцеву бабу Параску, яка добре пам’ятає той час.
Зйомки тривали 54 дні, ще три місяці було витрачено на монтаж, і на суд глядача представлено перший фільм, відзнятий в рамках проекту «Захід-фільм». Його ідейні натхненники та водночас інвестори — підприємці Роман та Володимир Шувальські. Цей проект покликаний довести: щоб зробити хороше кіно, не обов’язково працювати в столиці. Брати Шувальські закупили необхідне для зйомок обладнання та спонсорували їх. Бюджет картини становить $75 тисяч. Хоча це не забезпечило великих гонорарів акторам, довелось зекономити на декораторах і візажистах, все ж таки фільм побачив світ.
Після Чернівців презентація фільму відбудеться на його «батьківщині» в Косові, а потім у Києві. На широкі екрани стрічка потрапить аж восени — сьогодні вона знята в цифровому форматі, але незабаром у Празі буде зроблена копія на плівку. Планується також записати його на касети для домашнього відео.
Голівуд нав’язує кінотеатрам цифрове кіно
Найбільші американські студії запропонували кінотеатрам майже в ультимативному порядку нарешті прискорити процес розгортання систем цифрового кінематографа. Незважаючи на те, що його переваги постійно обговорюють професіонали, власники кінотеатрів досі ставилися до нього скептично, насамперед, через витрати, пов’язані з необхідністю технічного переобладнання.
Цього разу організація DCI (Digital Cinema Initiatives), створена студіями Disney, Fox, MGM, Paramount, Sony Pictures Entertainment, Universal і Warner Bros для просування цифрового кіно та розробки відповідних специфікацій, запропонувала проект конкретного бізнес-плану. Головною проблемою для кінотеатрів залишалася ціна проекторів і супутніх систем (близько $ 100 тисяч). Щоб це питання перестало бути гальмом на їхньому шляху, кіностудії вирішили створити спеціальний фонд, який би субсидував установку цифрових проекторів. Зі слів виконавчого директора DCI Чака Голдуотера, будь-який внесок у фінансування такого переобладнання «має бути пропорційний очікуваним вигодам» усіх учасників: студій, власників кінотеатрів і продавців самих систем. Для кінокомпаній цей фонд стане не просто внеском у майбутнє, а й корисною інвестицією, що може швидко принести користь, оскільки з новими проекторами скоротяться витрати на пересилку коробок із копіями фільмів (цифрові фільми після попереднього зашифрування можна «скачувати» через Інтернет). Для власників кінотеатрів суттєвим є те, що виробники готові розділити з ними витрати. «Ми починаємо обговорювати цілком реальні бізнес-моделі», — сказав президент Національної асоціації власників кінотеатрів Джон Фітіан, котрий додав, що його колеги були «надихнулися» цією пропозицією. Крім ідеї розділення витрат, студії погодилися затвердити технічні стандарти для установки нинішнього обладнання, зробивши його при цьому сумісним із майбутніми системами, щоб проектори не застарівали дуже швидко, передає lenta.ru.
У листопаді 2003 року члени DCI дійшли угоди, що системи доставки для цифрового кінематографа вимагають підтримки роздільної здатності 4K (4096х2160). У цей час доступні тільки 2К-проектори, проте поява нових апаратів очікується у найближчому майбутньому.
Кітано збирає касу
Передостанній фільм японського режисера Такесі Кітано «Затоiчи» (на такій транскрипції наполягають прокатники) стане найкасовішою азіатською картиною російського прокату. Такої думки дотримується креативний директор компанії-прокатника фільму «Кіно без кордонів» Антон Мазуров. Вихід картини одного з найвідоміших японських кінематографістів у Росії очікується 15 квітня. Перший тиждень фільм йтиме в обмеженому прокаті з субтитрами. 22 квітня картина 25 дубльованими копіями стартує на 65—70 майданчиках у 80 регіонах. Надалі до зони прокату «Затоiчи» планують залучити ще до 30 міст. Серед трьох імовірних дублерів Кітано названо Армена Джигарханяна, Спартака Мішуліна та Віталія Канівського. Робота над дубляжем має пройти з 5 по 15 квітня. Колишні рекорди прокату азіатських фільмів належать фільмам «Темні води» (близько $350 тисяч при прокаті 20-ма копіями) та «Герой» (приблизно $450 тисяч при прокаті 54-ма копіями). За попередніми оцінками, фільм Кітано збере в Росії не менше $500 тисяч.
Спілберг проти антисемітизму
Французький уряд рекомендував школам і коледжам включити до їхніх програми перегляд таких фільмів, як «Список Шиндлера» Стівена Спілберга і «Піаніста» Романа Поланськи. Як повідомляє Lenta.ru з посиланням на Telegraph, на думку чиновників, перегляд даних картин сприятиме протидії антисемітизму, що зростає в країні. «Перший раз із часів Другої Світової війни антисемітизм набув навіть більшого поширення, аніж расизм. Ми не можемо більше вдавати, що нічого не відбувається», — прокоментував ситуацію міністр освіти Франції Люк Феррі. Крім перегляду фільмів, керівництву освітніх установ наказується організовувати екскурсії учнів до колишніх таборів смерті, ознайомити студентів і школярів із такими книгами, як «Щоденник Анни Франк» і документами, які зафіксували злочини нацистів. «Коли дивишся фільм, подібний до «Списку Шиндлера», набагато гостріше відчуваєш реальність нацизму і антисемітизму, аніж після прочитання міжнародної декларації про права людини», — резюмував міністр освіти.
