У цього московського театру, який розпочав літочислення своєї історії з 1956 року, до нашої столиці особливе ставлення. Київські театрали «Современник» люблять, а його акторам подобається, як їх приймають українські глядачі. За традицією, що склалася, москвичі кожного року привозять до нашого міста свої прем'єри. Цей театр — це співдружність однодумців, які протягом багатьох років ідуть заданим шляхом «Современника», вираженим у прагненні до справжнього проникнення у внутрішній світ героїв своїх сценічних творів, в бажанні повернути на сцену «живу людину». Всіма подальшими виставами підтверджується програмне спрямування театру, яке існує з самого початку — говорити з сучасниками мовою сучасності.
Понад півстоліття, після відходу засновника та керівника «Современника» Олега Єфремова, театр очолює народна артистка СРСР Галина Борисівна Волчек — режисер і акторка, з ім'ям якої пов'язані численні перемоги театру. Вистави в її постановках були і є художніми подіями не лише «Современника», але й усього театрального простору.
Колись Галина Волчек могла стати киянкою і окрасою трупи Театру російської драми ім. Лесі Українки, на сцені якого нині проходять гастролі москвичів. Але не склалося...
— Для нашого театру маршрут «Москва—Київ» — не випадковий, це факт взаємної любові, — зiзналася Г. Волчек. — Для нашого колективу зустрічі з киянами — не просто формальна радість, вони давно стали душевною потребою. І якщо перед театром стоїть вибір між Києвом і ще якимось, дуже навіть непоганим містом, я незмінно чую від своїх колег — їдемо до Києва! Не лише тому, що столиця України — вражаюче красиве місто, навіть зараз, коли сльота та сніг, але ми все одно бачимо, яке ж воно прекрасне, самобутнє, тепле. Кияни — дивовижні, особливі глядачі. Для нас, акторів, глядач — один із головних компонентів сприймання будь-якої країни, будь-якого міста. Ми бували у Києві в різні моменти і вашої історії, і нашого життя, часом надзвичайно екстремальні (наприклад, 2004 р. під час помаранчевої революції), але все одно нас чудово приймали, було тепло і всім цікаво.
— Звичайно «Современник» проводив свої гастролі на сцені Театру ім. І. Франка, а цього разу виставу «ЗАЯЦ LОVE STORY» глядачі побачать на сцені Російської драми.
— Я обожнюю Богдана Ступку, намагаюся дивитися всі його роботи, дуже вдячна за гостинні прийоми нашого театру у франківців. Але цього разу я їхала до Києва з особливим хвилюванням, бо знала — це буде Російська драма, а з Михайлом Рєзниковичем мене також пов'язують теплі людські стосунки. Мені дуже приємно, що ми працюємо в цьому легендарному театрі.
ЗИГЗАГИ ДОЛІ
— Галино Борисівно, в чому ж таємниця вашого особистого теплого ставлення до Києва?
— Могло в моєму житті статися так, що я виявилася б киянкою. І тоді разом із М. Рєзниковичем ми приймали б театр «Современник». Коли я вчилася в Школі-студії МХАТ, серед моїх педагогів був Олег Єфремов, а наш курс став ядром нового театру — «Современник». Так ось, наші дипломні вистави бачив Леонід Варпаховський, і він розповів про мене Михайлу Романову, який зі Стрєлковою приїхали до Москви, зупинилися в готелі й викликали мене «на килим». Єфремов тоді заяявив: «Я піду з тобою, щоб чути, що тобі пропонуватимуть». Він уже тоді мав чітку ідею нового театру, і був упевнений, що він обов'язково буде; дуже дорожив нашим курсом. І ось ми заходимо до величезного номера Романова (я хвилювалася, вперше зустрічаючись із таким знаменитим актором), і бачимо таку картину: абсолютно незрівнянний Романов і Стрєлкова, яка сидить на килимі. Я, щоб не височіти на стільці над Стрєлковою, приземлилася поруч із нею на килим.
Михайло Федорович уважно на мене дивиться і каже: «Для вас Ліза в «Лиху з розуму», «Мораль пані Дульської» візьмемо в трупу». У мене голова запаморочилася! Я в Києві тоді жодного разу не бувала, тільки читала, багато чула про Театр російської драми — і тут такі привабливі пропозиції! Я відчула себе такою щасливою, але коли ми з Єфремовим вийшли, він сказав: «Нікуди ти не поїдеш! У нас через півроку буде свій театр. Я тобі не дозволяю виїжджати!» За рік відкрився театр «Современник», а я так і не стала акторкою Театру ім. Лесі Українки.
— Минулого приїзду до Києва ви розповідали про створення Другої сцени вашого театру, які там ідуть вистави?
— Друга сцена успішно існує, вона міцно впровадилася в наше життя, її полюбила публіка, у неї свій, особливий глядач. Я би не сказала, що він дуже відрізняється від звичного глядача «Современника», просто там менший простір і потрібна інша концентрація сценічного сприймання. Наш репертуар створюється не дуже швидко, оскільки наша трупа не дуже численна й повинна працювати для двох сцен. Зараз на Другій сцені створюється молодими артистами поетична вистава, і керує цим процесом (виступає в ролі постановника) Ігор Кваша. Взагалі, у нас зібралася чудова, талановита молодь. І це майданчик для їхніх творчих експериментів, ризику, хоча й на великій сцені ми частенько творчо ризикуємо.
— Колись ви починали співпрацю з українським режисером Андрієм Жолдаком, це чимось завершилося?
— З Жолдаком у нас поки що творчий альянс не вийшов, і я не впевнена, що вийде в майбутньому...
— А взагалі про молодих українських режисерів вам що-небудь відомо, чи не виникають думки про запрошення когось із них для постановки на вашій сцені?
— Молоду режисуру я шукала завжди й запрошувала молодих режисерів із самого початку, як я прийшла на цю посаду художнього керівника «Современника». У Москві я маю можливість дивитися студентські вистави всіх наших ВНЗ, бачити дипломні вистави, запрошувати їх, помилятися у виборі, як це вже бувало, але це нормальний процес пошуку. Я би із задоволенням приїхала й подивилася режисерський випуск у Києві, але це непросто, за часом, за обставинами. Тому так і виходить: лише коли вже заговорять про якогось вашого режисера, ми довідуємося також. А в принципі я завжди готова до будь- яких пропозицій від молодих майстрів.
ТРАГІФАРС СТАРОСТІ
— Як створювалася вистава «ЗАЯЦ LОVE STORY»?
— Якось говорячи з драматургом Миколою Колядою по телефону, я спитала його: «Щось пишеш?» Він відповів, що є одна історія... Розповів, ми посміялися, я попрохала: коли напишеш, надішли мені. Та історія стала тлом для п’єси Коляди про колишніх чоловіка та дружину, акторів занепалих провінційних театрів, у яких вершиною творчості стали головні ролі у виставі «Зайка- Зазнайка». Доля їх зводить через багато років. Ми багато що в тексті переписали, понапридумували, вигадали нові нюанси характерів, взаємин. З Валентином Гафтом відпочивали і у відпустці текст пропрацювали. Він вигадав назву «ЗАЯЦ LОVE STORY», а жанр у нас вималювався як трагіфарс, який точніше визначає те, що відбувається на сцені, аніж просто комедія. Ми хотіли зробити виставу певним переспівом відомої кіноісторії «Джінджер і Фред». Наші чудові актори — Ніна Дорошина та Валентин Гафт — зуміли прожити п’єсу на найвищому рівні, граючи на найсильнішій енергетиці. Вони переконливо передають трагедію старості, яка невблаганно підступає, самотність, відчуття якої посилюється з віком. Але одночасно і внутрішню силу цих людей. Я впевнена в тому, що вік — це не цифри, які стоять у людини в паспорті. Скоріше, не лише ці цифри, а це світовідчуття людини, її внутрішня енергія. У людини може бути безліч зморшок на обличчі, але така могутня енергія всередині, що вона спроможна заразити нею всіх навколишніх. Не є таємницею, що навіть молоді люди бувають дідусями та бабусями, і річ зовсім не у віці. Важливо, що в тебе всередині, і звичайно ж, здоров’я, яке допоможе багато що реалізувати. У цьому випадку — на сцені, якщо говорити про акторів. Адже недаремно ж говорять, сцена — лікує.
НАШ ГЛЯДАЧ
— Галино Борисівно, в пресі багато писалося про ваші успішні гастролі у Франції, розкажіть про це детальніше.
— Потрібно сказати, що я завжди дуже боялася гастролей у Франції. «Современник» ніколи не був зразковим театром, який визначав країни. Коли стало більш вільно, тема гастролей за рубіж опинилася в руках чиновників від Союзу театральних діячів, і ми знов виявилися не тим «обличчям». Усі наші закордонні гастролі було пов’язано з різними щасливими випадками. Коли я вперше повернулася з Америки (виступила в ролі першого радянського режисера, запрошеного на постановку), я сказала: «Не знаю, чи пройдемо ми в Європі, якщо в нас там будуть гастролі, але те, що наш театр приймуть і зрозуміють в Америці — впевнена». Так і сталося, гастролі в Америці пройшли з грандіозним успіхом. І ось Париж. Хвилювання перед поїздкою були величезні. Звичайно, вони не відбулися б, якби не ініціатива наших партнерів і спонсорів. Була допомога і з боку посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна, який дуже добре ставиться до «Современника», дуже нам допомагає. Мене вразило, що перед нашими гастролями на 250 станціях паризького метро було розміщено великі (3х4 метра) бігборди з рекламою вистав — «Крутий маршрут» і «Вишневий сад». Нам особливо цінним було те, що на вистави прийшли не емігранти, а справжні французи. Не секрет, що за кордоном ми, звичайно ж, розраховуємо на своїх — діаспору, але нам було дуже важливо, щоб «Современником» зацікавилось місцеве населення. Велику рекламу в Парижі для нас проводила київська продюсерська компанія «Едвайс» на чолі з Оксаною Немчук (наші добрі й давні партнери), їх грамотна стратегія привела до того, що всі квитки було продано, а зала на 1200 місць більше аніж наполовину була зайнята французами. Ми знали про це за кількістю розданих навушників, на кожну виставу йшло по 700 навушників. Я не кажу вже про таких знаменитих французів, як, наприклад, Марина Владі, яка все розуміла без перекладу, і таких глядачів було чимало. Після кожної вистави зала нас вітала стоячи, овації тривали 13 хвилин після поклону. Половина зали кричала «мерсі», друга — «спасибі», одним словом, було повне єднання глядачів. І, що особливо приємно, це було свідчення перемоги нашого театру, того певного творчого напрямку, якого так бракує зараз. Я людина не консервативної свідомості, завжди за пошук, ризик, творчий експеримент, люблю всіляке новаторство, але не таке, яке затьмарює мозок, очі та стає просто нав’язливою модою в самому поганому значенні цього слова. Наш театр продемонстрував простий підхід до справжнього мистецтва, простий не з погляду простоти, а з погляду істинності розуміння та ключа сприймання того, що відбувається на сцені. Це була наша перемога. Коли я побачила двох француженок, які перед входом до театру розтягли плакат із написом — «Купимо два квитки», а знаменита Фанні Ардан попрохала директора театру зайти до неї до ложі, бо вона не могла показатися на людях із заплаканими очима після вистави — це не забувається! Нам дуже приємно, що Марина Владі в інтерв’ю сказала: «З часів Дягілєва в Парижі не було такого успіху російського мистецтва»...
— Галино Борисівно, яку для вас і для театру етичну проблему ви зараз вирішуєте, що турбує?
— Мене, передусім, цікавить життя людини, звернення так званим крупним планом до її внутрішнього світу, життя духу, до її проблем, її моралі. До того, наскільки вона відповідає тому, щоб бути людиною цього часу.
— Плин часу особливо можна відчути за глядацьким сприйманням. Чи змінився ваш глядач?
— Він помітно помолодшав. Наш глядач відрізняється від глядачів інших театрів, він особливо уважний, сприйнятливий. Ми відчуваємо його відгук у вигляді зосередженої тиші на виставах, моментів вірного відгуку, емоційного настрою, коли ми розуміємо, що своїм мистецтвом ми проникли до його серця, торкнулися струн його душі.
