Два десятиріччя творча доля Костянтина Арсеновича була тісно пов’язана з українським музичним мистецтвом, і багато в чому завдяки легендарному маестро Київська опера вийшла на міжнародну арену.
Вихованець Придворної співецької капели і Ленінградської консерваторії Костянтин Симеонов приніс до післявоєнної України потужний потенціал російської диригентської школи. Він був диригентом Державного симфонічного оркестру УРСР, головним диригентом і художнім керівником Київського театру опери та балету ім. Тараса Шевченка (нині Національна опера України). Маестро виховав ціле покоління української інтелігенції. Він виконав і записав до фондів Українського радіо твори національної симфонічної музики, зокрема, першим виконав твори Б. Лятошинського, Г. Майбороди, Г. Таранова, А. Штогаренка. До речі, державні гімни СРСР і УРСР, що звучали в ефірі щодня, теж виконував оркестр під керуванням Симонова...
Пройшовши шляхами війни і дивом виживши в німецькому концтаборі, Костянтин Арсенович 1945 року опинився в Києві. Сюди після евакуації переїхала сім’я — дружина і двоє дочок.
— Солдатик, який вирвався з полону, без нагород, вважався безвісти зниклим, кілька днів не відходив від фортепіано, так скучив за музикою, — розповідає Наталія СИМЕОНОВА, дочка диригента, кандидат медичних наук, доцент кафедри Київського медичного інституту ім. О. Богомольця. — Тоді в Київському театрі опери та балету головним диригентом працював Микола Васильович Смолич. Мама попросила, щоб на репетиції батькові запропонували продиригувати одну зі сцен «Пікової дами». Перестрибнувши через бар’єр, що відділяв оркестрову яму, виснажений Симеонов цілковито змінився. Його внутрішній творчий вогонь хлинув із вулканічною силою, і сцена прозвучала блискуче. Оркестр, висловлюючи своє захоплення, самовіддано аплодував. «Із сьогодні ви в нас працюєте», — сказав Смолич, обійнявши диригента.
Так почалися 20 кращих творчих років Костянтина Симеонова, які він присвятив творчому життю України. Робота в Державному симфонічному оркестрі УРСР разом із такими «зірками музики», як Натан Рахлін, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Мстислав Ростропович, які обожнювали грати з київським оркестром. А в Оперному театрі маестро створив безліч постановок, серед яких було «зоряне тріо» Симеонова — «Пікова дама» Чайковського, «Хованщина» Мусоргського, «Катерина Ізмайлова» Шостаковича. До речі, після прем’єри «Ізмайлової» 24 березня 1965 року автор Дмитро Шостакович, який був присутній на виставі, сказав, що це найкраща інтерпретація його твору!
— Пристрасність, романтичність, масштабність дарування Костянтина Симеонова отримали своє максимальне втілення в такому складному, багатоголосому інструменті, як театр, з якого він лише за п’ять років зумів зробити інструмент, співзвучний лише йому: що вміє чітко виявляти, переконливо й правдиво передавати тонкі психологічні стани, глибокі пристрасті людської душі. Він магічно впливав на оркестр, не примушуючи його працювати, а ніби запрошуючи взяти участь у творчості. Відчувалося величезне задоволення в грі музикантів. Це була не робота. Це була творчість, — згадує головний хормейстер Національної опери України Лев ВЕНЕДИКТОВ.
— Я вперше зрозуміла, для чого потрібен диригент, коли зустрілася з Костянтином Арсеновичем Симеоновим. Це було 1964 року, — зізнається оперна співачка Олена ОБРАЗЦОВА. — Большой театр готувався до поїздки в Італію, в театр Ла Скала, і Симеонов був запрошений як диригент вистави «Пікова дама». Тоді я була ще зовсім молоде, необтяжене ані знаннями, ані званнями дівчам. Я відразу відчула, що в моє життя увійшов великий митець. Симеонов змушував музикантів співати і грати, як він хотів, не нав’язуючи при цьому своєї волі словами. Пізніше я відчула таку ж саму колосальну волю в Караяна. Щоразу це була магія, коли ти не знаєш, як співаєш, все у владі рук, що промовляють, зачаровують...
— Вважаю, що Симеонов належить до ряду найвидатніших диригентів сучасності, — зауважив прославлений диригент, художній керівник Маріїнського театру Валерій ГЕРГІЄВ. — Це був феноменальний майстер, який зберіг зв’язок із традицією, мав свій почерк. Усі, хто мав щастя знати цього великого музиканта, переживали однаково глибокі почуття пошани, побожної вдячності до великого майстра.
Слід нагадати читачам, що історична опера стала сферою найвищих мистецьких досягнень Костянтина Арсеновича («Богдан Хмельницький» Данькевича, «Хованщина» Мусоргського). Він умів по-новому почути і класичний твір, що здавався хрестоматійним. Симеонов казав: «Усе можна сказати за допомогою класики. Вона обов’язково дратує когось у різні часи. І кожен час чує її по-своєму. Що робить оперу сучасною? Інтонація часу... Беремося за «Хованщину». Здається, саме час. Народ-то забули... Ось заради народу все й треба робити»... В його розумінні народ — це особа, осяяна з етичного виміру, пройнята ідеєю самовдосконалення і самозбереження. Митець раніше від інших відчуває підвищення і пониження температури суспільства, симптоми змін, що насуваються, інтуїтивно оцінює їхнє значення. Співчувати, засмучуватися і переживати «окаянні дні» разом зі своїм народом Костянтин Арсенович вважав за свій громадянський обов’язок: «Війна — це перевірка обов’язку — громадянськості, обов’язку перед своєю країною».
Ця громадянськість диктувала Симеонову вибір творів, що відображають проблеми й конфлікти громадянського суспільства. Його місією було виховання слухача. Патріотична тематика була близька маестро. Він казав: «Сучасні глядачі мають додумати одвічне питання історії: хто винен у тому, що народ ще не досяг блаженного берега». Симеонов бачив усі протиріччя і перегини ідеології свого часу. Свою громадянську позицію він висловлював засобами музики, вибором репертуару і цим залучав слухачів до аналізу суспільних проблем. Він підтримував позитивні явища суспільного життя (як він їх розумів) і протестував проти негативних (теж як він їх розумів). Народний артист СРСР, лауреат Шевченківської премії в галузі мистецтва, учасник Другої світової війни, незалежна людина Костянтин Симеонов був пристрасним патріотом своєї Вітчизни...
Костянтин Арсенович пішов із життя 3 січня 1987 року під православне Різдво. Сьогодні нам дуже не вистачає таких майстрів, як Симеонов.
