У Франції його ім’я стає відомим ще на початку 90-х років минулого століття. Перші ж твори Шмітта «Ніч у Валлоні» та «Відвідувач» одразу набувають популярності, тож французький мистецький простір приймає нового талановитого письменника. Він каже, що навіть не очікував схвальних відгуків від читачів і того, що критики назвуть його «новою літературною зіркою». Треба зазначити, що експерименти Еріка-Еммануеля Шмітта з формою та змістом його романів нікого не залишають байдужим, вони дивують читачів своєю оригінальністю та розмаїттям образів: герої його творів — Бог, Гітлер, Дідро, Фройд, Понтій Пілат, Моцарт...
Театр теж дуже близький Шмітту, адже ще в дитинстві, після перегляду першого у своєму житті спектаклю «Сірано де Бержерак», Ерік сказав батькам, що мріє про театр, бо хоче «змушувати публіку плакати»... У творах Шмітта завжди є інтрига й передаються тонкі нюанси життя персонажів. Наприклад, «Загадкові варіації» він написав спеціально для театрального бенефісу французької кінозірки Алена Делона, а в Москві, в Театрі ім. Вахтангова, роль Знорко грає улюбленець публіки Василь Лановий. В Україні першим (у 1999 році) поставив цю п’єсу молодий львівський режисер Вадим Сікорський в Театрі ім. М. Заньковецької. У тій виставі головну роль блискуче зіграв майстер психологічного перевтілення Богдан Козак. Нині в нашій країні Е.-Е. Шмітт — один із найпопулярніших авторів. У Києві його п’єси ставили режисери Олексій Кужельний («Приховане кохання» й «Оскар та Рожева дама» у майстерні «Сузір’я»), Кшиштоф Зануссі («Маленькі подружні злочини» в Театрі ім. І.Франка), Олег Ліпин («Цілую, Оскар» у театрі «Ательє 16»), Олександр Крижановський («Розпутник» у Новому театрі на Печерську) та інші.
— Пане Шмітт, ваші новели нагадують сценарії фільмів або театральні п’єси — настільки візуальні картини сюжетів...
— При написанні творів мені хочеться збудити уяву читачів, щоб книги залишалися у них в пам’яті. Це, якщо хочете, техніка письма, що полягає у використанні незвичайних рельєфів. Я намагаюся ніколи не перебільшувати, не нав’язувати, а скоріше натякати, бути змістовним, уникати нелогічних переходів від однієї думки до іншої, тобто не робити розривів, чи то в письмі, чи в тональності оповіді. А ще не потрібно забувати й про гумористичні нотки в сюжетному дійстві.
— Яку роль відіграє оповідь, історія, сюжетна лінія у фільмі, п’єсі чи романі? Чи мають вони однакові цілі?
— Я вважаю, що основним у дійстві треба визначити момент, коли лінія життя героїв різко змінює напрям, коли все немов перевертається з ніг на голову. Настає апогей або різкий поворот: герой думав, що все знає про своє життя, що все стабільно і непорушно, проте приходить момент — і він потрапляє в певну ситуацію та бачить все вже по-іншому. Щось трапляється, якась алюзія, проблема, яка заповнює і перебудовує весь звичний для персонажа простір.
— Якої ваги у творчості ви надаєте темам соціального характеру? Чому багато ваших сюжетів пов’язані з проблемами лікування хворих на рак, стосунків батьків із дітьми, віри в Бога, заміжжя заради користі, грошей, догляду за людьми похилого віку та інших?
— Моя ціль — упіймати певну соціальну реальність в її справжньому вигляді. Це має бути психологічна реальність, з її невід’ємними філософськими принципами, які дозволяють краще зрозуміти поведінку людей. Просто описувати реальність не цікаво. Я вважаю, що потрібно знаходити особливе, незвичайне в нашій реальності — соціальній, медичній чи культурній. Я ставлю перед собою завдання не споглядати щоденне буття, а вибудовувати світи персонажів, які переживають щось абсолютно нове для них, і в той же час проблема може бути актуальна для багатьох людей. Книга не може змінити світ, але може змінити наше серце.
— Учнем якого драматурга ви себе відчуваєте?
— Беккет вплинув таким чином, що п’єса «Відвідувач» перетворила мене на письменника. Його п’єси ставлять по всьому світі, й це, можна сказати, моя відповідь на «Очікуючи Годо». Я захоплююся двома драматургами — Беккетом і Йонеско, майстрами театру абсурду. Саме з абсурду я певним чином і народився, там сформувалися мій смак та моя любов до театру. Але потрібно було також відчути і свою віддаленість від театру абсурду (ця дистанція перш за все філософська). Я хочу сказати, що не вірю в абсурд, а вірю в таїнство та містерію. Наприклад, «Відвідувач» став для мене можливістю взятися за питання, порушені в «Очікуючи Годо», й показати, що Беккет скористався абсурдом як відповіддю, щоб не шукати справжні відповіді... Для мене театр абсурду постає як театр, що знайшов єдине пояснення — абсурд. А я бачу театр таким, що продовжує запитувати. Якщо говорити про Оскара («Оскар та Рожева дама») та останні 12 днів його життя, то герой здійснив подорож, але уявну, внутрішню...
— Чи можна сказати, що Оскару вдалося пізнати, зрозуміти якусь вищу сутність життя, єднання зі світом?
— Я вважаю, що подорож Оскара — це подорож від смутку до оптимізму, а також від недовіри до віри. Це подорож від заперечення таїнства світу до прийняття та розуміння його таємничості. Це шлях, і я бажав би всім нам бути у змозі його пройти, навіть зазнавши труднощів, на які натрапив Оскар. Тобто потрібно мати силу прийняти наближення смерті, таємниці, а не наповнювати цю невідомість хибним змістом, стверджуючи, що смерть — це небуття чи інший світ, чи випробування, чи метаморфоза. Потрібно прийняти невідомість, таїнство таким, яким воно є, і рухатися далі з вірою в серці, а не з тривогою. Для мене Оскар є персонажем-прикладом. Хоча це маленький хлопчик, але я намагався б його наслідувати...
— Які принципи ви використовували, щоб створити магічний і вигаданий світ Рожевої дами таким реальним?
— Мені стали в пригоді параболи, і Рожевій дамі саме вони були потрібні. Вона мала створювати параболи смішні, для забави, розваги, і також — щоб зробити ситуацію менш трагічною, щоб дати можливість дитині розвиватися, згасаючи. Я переконаний, що всі історії завжди повинні наводити на роздуми, це моє кредо як письменника, це також кредо Рожевої дами. Додам, що Оскар є символом гумору та уяви. Адже медицина вже не може врятувати героя, проте гумор та уява врятують останні дні його життя — й нас також. Отже, ця ідея уявного світу є не спробою втікати від реальності, а навпаки, вона допомагає нам проникнути в реальність завдяки фантазії, збагатити сприйняття дійсності, граючи в гру, коли один день — десять років, який дарує Оскару повноцінне життя в уяві, а також дозволяє йому надати кольорів звичайним дням, що стають десятиліттями... Гра дарує герою секретний ключ, що є уявою, це дивне захоплення стає незвичайним полотном реальності, яка стає для Оскара приємнішою.
— Які кінематографічні принципи ви використовуєте при написанні своїх творів?
— Варто зазначити, що кінематограф є частиною мого життя перш за все як глядача. Я в такій же мірі глядач у кінотеатрі, як і в театрі. Деякі кінорежисери вплинули на мене не менше за великих письменників, наприклад, Хічкок (його вважаю найголовнішим у моїй творчості). Я ніколи не написав би ні своїх п’єс, ні романів, якби не бачив фільмів Хічкока. Всілякі несподіванки дійства або уповільнений момент очікування, що нагнітає враження і розвиває цікавість, — все це йде, безперечно, від Хічкока. Знаєте, коли пишу новели, частенько ловлю себе на думці: це ж майже сценарій фільму! І не раз чув від своїх друзів такі ж зауваження. Саме тому на певному етапі сказав собі: якщо життєві обставини складуться вдало, то перетворю історії на фільми. Новела для мене — майже малюнок, замальовка для фільму.
— Від чого залежить еволюція ваших персонажів?
— У моїх творах немає жодної психологічної статики і визначеного стану, а герої ніколи не замкнені в собі. Мені цікаво було показати, як саме персонаж переходитиме з однієї ідентичності в іншу, з одного свого стану в інший. Тема подорожі — тема ідентичності. Я намагаюся показати різні сторони ідентичності. Ми вважаємо, що є чимось одним, але за певних умов виявляється, що ми є чимось зовсім іншим. Зміни завжди неочікувані, а життя складніше, ніж ми його собі уявляємо. Є одна фраза у Ніцше: «День є завжди глибшим за той день, який ми самі собі малюємо». Ці слова чудово підсумовують те, про що я намагаюся писати...
На жаль, не знаю, що твориться в душі читача, хоч і чую відгуки, що мої сюжети залишають вагомий слід у їхньому серці. До речі, непоганий сюжет для роману — пам’ять читача, що читає книгу... Кожне прочитання — нова історія, це прочитання через суб’єктивність читача. Наприклад, діти читають «Оскара та Рожеву даму» зовсім не так, як підлітки. Бо підлітки плачуть, читаючи цю історію, бо вони вже пізнали втрату, зникнення когось близького, нестачу, біль, страждання. Отже, підлітки проектують біль Оскара на власний досвід. А менші діти кажуть: «Ми не плачемо, бо Оскар не плаче, а усміхається до останнього». Для них у смерті немає пафосу — те ж саме відчуває й Оскар. І знаєте, це захопливо — бачити, що розказана тобою історія примушує читачів думати, аналізувати, співпереживати...
— Пане Шмітт, якою ви бачите сучасну французьку літературу в порівнянні з літературою ХХ століття?
— Сучасна французька література не має табу, тоді як раніше письменники переважно розповідали про свій пережитий досвід. Проблемою ХХ століття була величезна тінь Пруста, твори якого зробили з літератури не дослідження історії життя, а його суб’єктивне відновлення. Нових Прустів більше не було, але письменники продовжували шукати, шукати... Пройшов час, і письменники нового роману стерли своє бажання розповідати історії, оскільки тоді роман назвали б бальзаківським. Мені здається, що в наш час письменники знову наважуються розповідати історії, намагаючись писати по-своєму.
— Творчі люди не люблять запитань про творчі плани, і все ж, — чим ви нині займаєтесь?
— Знімаю фільм «Оскар і Рожева дама», нещодавно закінчив і опублікував роман «Улісс із Багдада», а далі побачимо... У моїй голові крутяться дві ідеї для продовження «Циклу незримого», але цього разу я хочу зануритися у світ буддизму. Я вважаю, що головне — не зупинятися на досягнутому.
ДОВIДКА «Дня»
Ерік-Еммануель Шмітт народився у передмісті Ліона. Першу книгу написав у 11 років, а першу п’єсу — в 16. У дитинстві захоплено займався музикою й навіть замислювався про кар’єру композитора. Закінчив філософський факультет Еколь Нормаль, 1986 року захистив дисертацію, присвячену філософії Дідро. Протягом кількох років Шмітт викладав філософію в Шербурі та Шамбері. Але література панувала над усім.
Перша п’єса Е.-Е. Шмітта «Ніч у Валлоні» була поставлена 1991 року Королівською Шекспірівською трупою. Визнання критики завоювала його друга п’єса «Відвідувач», в основу якої покладено діалог Зиѓмунда Фрейда та Господа Бога. Ця п’єса отримала дві театральні премії «Мольєр».
Перший шміттівський роман «Секта егоїстів» (1994 р.) також був помічений читачами. Відтоді кожен наступний витвір письменника має гучний успіх. Так вистава «Загадкові варіації» з Аленом Делоном у головній ролі була показана 1996 року під час світового турне від Лос-Анджелеса до Токіо. П’єса «Розпусник», за участю автора, була екранізована режисером Ѓабріелем Аѓійоном 2000 року. В цьому фільмі зібралося ціле сузір’я акторів: Венсан Перес, Жозіан Баласко, Фанні Ардан.
Роман «Євангеліє від Пілата», опублікований 2000-го, отримує літературні премії. П’єси Шмітта ставляться на багатьох сценах світу, зокрема і в Україні. 2001 року за сукупність творів для театру письменнику було присуджено театральну премію Французької Академії. Шмітт багато пише й для кінематографа: найвідоміші роботи — «Небезпечні зв’язки» з Катрін Деньов, «Підступний лис» із Жераром Депардьє. Він автор романів: «Коли я був витвором мистецтва», «Доля чужого» тощо.
Сьогодні Ерік-Еммануель Шмітт живе в Брюсселі й видає книги. А вистави, поставлені за його п’єсами, в яких свого часу зіграли такі зірки світового кінематографу й театральної сцени, як Ален Делон, Жан-Поль Бельмондо, Крістіан Коенді й інші, залишаються надзвичайно популярними протягом багатьох років.
