У Клембівці кажуть, що кожна дівчина народжується з голкою, бо вишивають тут здавна. Не дивно, що вже наприкінці ХІХ століття в селі організували артіль, у якій працювали місцеві майстрині та вишивальниці із сусідніх сіл. Ще 1892 року Михайло Коцюбинський писав про унікальні вишиті роботи селянок із Поділля на виставці у Чикаго. З початку ХХ століття клембівську вишивку продавали в Англії, Німеччині, Данії. А було й таке, що із Франції надійшов лист з проханням «прислати машини, які так вишивають», і для зразка — клаптик клембівської вишивки. Довелося пояснити, що це не вишивка машиною, а робота клембівських рукодільниць...
За радянських часів артіль стала звичайною фабрикою, де створювали вироби здебільшого на замовлення — за малюнками і зразками, які розробляли на фабриці чи надсилали для замовлень. Але витончену майстерність клембівчанки не втратили. Над оригінальною клембівською вишивкою жінки працювали вечорами у себе вдома. Практично в кожній клембівській хаті є жінка, котра володіє знаннями, техніками, підтримує традицію створення і носіння клембівської вишитої сорочки, але дедалі меншає тих, хто створював сорочки «на ґестці» з характерною для Клембівки «квіткою». Саме на пошуки таких жінок і таких вишитих сорочок вирушили учасниці етномайстерні «Коло». Допомагали їм у зборі інформації і живі, і... мертві.
«СПРАВЖНЄ — СВОЄ — НАЦІОНАЛЬНЕ БУЛО СВІТОВІ МАЛО ВІДОМЕ»
«Ми провели три експедиції з дослідження цього елемента, задокументували знайдені зразки, опитали носіїв, провели дослідження і створили за результатами аудіо-, фото— й відеоархів, бо це багатство має бути збережено й відроджено, — говорить голова ГО «Етномайстерня «Коло» Наталя СЕНТЕМОН. — Під час наших досліджень ми зрозуміли, що традиційна клембівська вишивка існувала ніби в паралельному світі, тобто справжнє-своє-національне було світові мало відоме, бо створювали його вдома, не багато, для себе і передавали від матері до доньки: генами, родством, традиціями. Можливо, тому про характерну клембівську вишиту сорочку з «квіткою» було дуже мало інформації — зазвичай описані інші зразки, інші техніки, інші орнаменти. У нас було чимало питань, одне з них — роки побутування сорочки і те, наскільки поширеною вона була серед місцевих жінок.
Шукати відповіді на ці питання пішли... на цвинтар. І не даремно. Більшість жінок на старих фотопортретах на пам’ятниках були вбрані в сорочку з «квіткою». Ми дивилися на роки народження і смерті, уявляли, яким було їхнє життя, що їм довелося пережити в такому непростому двадцятому столітті й чому, незважаючи ні на що, вони вишивали і зберігали свою традицію. Фотографувалися тоді рідко, і для фото жінки одягали найкраще, що у них було — і це була сорочка з «квіткою».
«БУДЕНКИ» І «СВЯТОЧНІ»
За рік своєї дослідницької роботи учасниці етномайстерні «Коло» з’ясували, що у другій половині ХІХ століття клембівські жінки вже носили вишиті сорочки з «квіткою». Очевидно традиція такої сорочки — давня і передавалася із покоління в покоління не одну сотню років. Старші жінки навчали молодших, передавали традиції дітям удома. Сорочки, які вишивали на щодень, називали «буденками», вони мали скромнішу вишивку, зручний рукав на три чверті. Багатшу сорочку, з «сіточкою» (виплетеним гачком мереживом) на «ґорсі» (горловині. — Авт.), з довгим рукавом і манжетом, зібраним «пшеничкою» та обшитим «сіточкою», дівчина готувала собі на весілля. Це була «святочна» сорочка. Її берегли після весілля, одягали на великі свята, а потім залишали «на смерть». Тому таких зразків збереглося дуже мало, але одну дослідницям таки вдалося знайти у місцевої жительки Олени Марфин. Бабуся, коли дізналася, що дівчата вишивають і цікавляться клембівською вишивкою, винесла найдорожчу мамину сорочку — багату, з довгим рукавом.
«Сорочка, яку нам показала Олена Марфин, така ж унікальна, як і її історія. Вона вишивала її, виконуючи материнську волю, щоб одягнути в останню путь. Сорочка виглядає дуже багато, з довгими рукавами, оздоблена мереживом, — наші жінки одягали у засвіти найкраще. Але сорочка матері не сподобалася, і знаєте, чому? Бо вона з манжетами! Мати сказала, що в такій сорочці вона не зможе працювати на тому світі. Відтак ця сорочка залишилася нетронутою, неношеною, ніби новою», — розповідає Наталя Сентемон.
«Коли чуєш такі історії, так хочеться сказати людям: любіть своє, бережіть, пишайтеся ним! Навіщо нам чуже, якщо ми маємо таку неймовірну спадщину, — приєднується до розмови ще одна дослідниця Юлія ВАСЮК. — Раніше кожна дівчина до заміжжя мусила вишити десятки сорочок для посагу. І вишивали, і зшивали. Та ще й не машинкою, а руками. Клембівські сорочки зшиті так, що на одну ниточку полотна йде один стібок — це ювелірна робота. Вишивали сорочки низзю — технікою, в якій рахується кожна ниточка і вишивається сорочка з вивороту. Головним елементом сорочки була вишита по центру «ґестки» квітка — геометричний орнамент, який складається зі стародавніх символів. Значення багатьох із них не досліджено, але є й такі, які ми можемо «прочитати»: хрест, сварга, берегиня, безкінечник, «засіяний ромб», — тож не дивно, що місцеві жительки називають цю вишивку вишивкою «з буквами», — мабуть, знали колишні майстрині, що вони «писали» і як ті «букви» читати... Велике різноманіття «квіток» та символіки дають змогу зробити припущення, що різні квітки вишивалися залежно від того, кому і на яку потребу їх вишивали — для нареченої, для дитини, для жінки».
«ВОНИ НАСТІЛЬКИ ІДЕАЛЬНІ, ХОЧ НАВИВОРІТ НОСИ»
Майстрині не тільки дослідили клембівську сорочку з «квіткою», а й перейняли традицію її створення, техніки вишивки й відтворили сорочки із сучасних матеріалів, бо, як каже вишивальниця Анастасія ФОМІНА, носити стародавній одяг не можна, його потрібно берегти.
«Стародавній одяг варто відшивати, тобто створювати копію, що ми і робимо. У роботі зіткнулися з численними питаннями. Як кроїти, як збирати? От, наприклад, певною дилемою стала горловина: традиційно сорочку починають зшивати з горловини, але на прикладі клембівської сорочки ми бачили готову зшиту сорочку з нерозрізаною горловиною, а це означає, що робили її останньою, — дивується Анастасія Фоміна. — Всі шви цих сорочок сховані, вони настільки ідеальні, хоч навиворіт носи! А якщо зважити на те, що зшивали їх майстрині вручну, по стібку на нитку! Взагалі, ми довго розбиралися з технікою цієї роботи. Доки одну сорочку збереш, то, мабуть, зо п’ять можна вишити».
Учасниці етномайстерні «Коло» вже повишивали собі по сорочці з «квіткою», й охоче діляться своїм досвідом, і сподіваються, що незабаром клембівських сорочок стане ще більше. Уже вишивають сорочки з «квіткою» і маленькі клембівчанки, які зараз навчаються вишивки в загальноосвітній школі й у гуртку при музичній школі села Клембівка. Крок за кроком, спільними зусиллями вони «прочитають» ті букви на квітці, які ще не прочитали, і передадуть код клембівської «квітки» прийдешнім поколінням, щоби цей літопис ніколи не переривався...
