Раніше Дмитро Набоков схилявся до того, щоб, виконуючи бажання геніального батька, спалити його незакінчений роман «Оригінал Лаури». Однак місяць тому він раптово повідомив про свій намір видати рукопис, який понад три десятиліття зберігався у сейфі швейцарського банку. Голос батька, який часом оживає в Дмитрі, нещодавно залунав знову й, за словами сина, дав згоду на публікацію. Izvestia.ru вдалося взяти інтерв’ю у Дмитра Володимировича Набокова й підняти завісу таємниці над «Лаурою».
У літературних колах чекають сенсації. Французька газета «Монд» поспішила назвати невідому книжку Набокова «бомбою уповільненої дії». Навколо ще не опублікованої «Лаури» вже схрестили шпаги літератори. Відомий драматург Том Стоппард просить Дмитра Набокова спалити її, а лауреат Букерівської премії письменник Джон Банвілл, навпаки, благає про «милосердя».
Досі не відомо, де й коли вийде в світ книжка, яку поки читали щонайбільше п’ять—шiсть людей. Роман написано олівцем на 138 картках. Можливо, буде факсимільне видання. Зі слів сина Набокова відомо, що головний герой «Оригіналу Лаури» — відомий вчений Філіпп Вайлд — дуже товстий чоловік, який дедалі частіше думає про смерть. Частково через відчай з приводу розпусної поведінки молодої дружини... «Майстерність письменника досягає в цій книжці нових висот», — стверджує Дмитро Набоков, при цьому особливо оговорюючи, що в романі немає нічого автобіографічного.
— Хіба ви не виношували ідею знищити рукопис?
— Такої ідеї я не виношував. Але я дійсно сказав: якщо — й це велике «якщо» — мені доведеться подумати про знищення рукопису, то це буде результатом уроків, які я виніс з абсолютно безглуздих і огидних коментарів, з якими виступили літературознавці Джоан, Пенні та індивідуум на ім’я Сентеруолл. Вони висунули гіпотезу, згідно з якою мій батько став жертвою сексуальних домагань з боку свого дядька, й «Лоліта» являє собою закодовану розповідь про ці події. Або що, на їхню думку, батько вступив у кровозмісний зв’язок із сестрою, що знайшло відображення в «Аді»... І тому, щоб уберегти «Лауру» від такої ганьби, я й думав про її знищення.
— Пристрасті, викликані майбутньою публікацією «Оригіналу Луари», напевно, розгораються?
— Ажіотаж значною мірою триває, а разом із ним й ідіотські вигадки. Наприклад, стверджують, що «Лаури» взагалі немає й що все це містифікація. Або що я попросив Мартіна Еміса (відомого британського письменника) закінчити книжку, перенісши дію до «лондонського підчерев’я». Найкомічнішим був фрагмент висловлювання колишнього перекладача Набокова піратських часів на прізвище Ільїн, вставлене в інтерв’ю, яке я дав російському телеканалу «Звезда». Стверджуючи, що він «говорив iз кимось, хто читав «Лауру» (скажіть, благаю, хто ж це був?), він виголосив, що книжка не відповідає набоковському рівню. Ільїн виступив з усією цією жалюгідною маячнею, ймовірно, тому, що знав: він ніколи більше не буде перекладачем Набокова.
— Які почуття вас охопили, коли з’явилася на світ «Лоліта»?
— Із захватом прочитав підписане мені перше видання. Я не знайшов найменшого натяку на непристойність або аморальність, яку приписували книжці різні ханжі й ті, хто її не читав.
— Ви вивчали літературу й право, але стали оперним співаком...
— Мені дуже допомогли історія та література, які я вивчав у Гарварді. Нарівні з мовами вони повинні бути основою освіти кожної людини. Крім того, в коледжі я вчився співу. Мені подобалися філософські аспекти права, й мене прийняли до Гарвардської школи, однак, придивившись до професії юриста, зрозумів, що моя пристрасть до опери набагато сильніша. Батько завжди, коли міг, приходив слухати мої виступи. Його улюбленою оперою була «Богема». І він був на моєму дебюті, коли я виступав разом iз Паваротті.
— Ви переклали з російської на англійську п’ять романів батька й понад сто оповідань і віршів; на італійську — романи «Чарівник» та «Transparent Things» і дві збірки оповідань... Чим, на вашу думку, вирізняється хороший переклад?
— Умінням приносити в жертву все інше заради точності. Треба відчувати музику мови.
