Вдалим простором для театральних експериментів засновника «Театру у Кошику» Ірини Волицької стала сцена у Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Саме тут була поставлена вистава «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, що має подружку у Франкфурті» за п’єсою сучасного французького драматурга Матея Вішнєка у перекладі Нєди Нежданої.
Незважаючи на деяку дивакуватість, можливо, навіть легковажність назви, сценічний твір Ірини Волицької — про серйозні й важливі моменти життя: це трагікомедія, яку можна було б назвати «виставою-дуетом», або виставою «на двох». У чорному кабінеті (саме на такій «сценографічній території» відбувається дія) зустрічаються двоє — Він (Володимир Губанов) і Вона (Лідія Данильчук), які стануть героями дев’яти ночей, вартість яких — ціле життя. Місце зустрічі героїв досить несподіване — це величезне біле ліжко, де, здається, і відбувається їхнє знайомство. Решта предметів, з якими граються Він i Вона, є суцільною умовністю, що народжуються у театральному просторі лише за допомогою пластичних етюдів акторів й призначені задля того, аби викликати певні асоціації.
Від початку можна зрозуміти, що між героями відбувається певна гра, до якої залучаються і самі глядачі, реагуючи на комічні текстові пасажі, гру акторів голосами та мімікою, їх незграбні «пересування» у межах сценічного простору. Незаперечним є й абсурдиське начало дійства, про що, врешті, свідчить і сама назва вистави. Проте, незважаючи на модну нині іронічну подачу певних тематичних вузлів, кожна картина (одна з ночей, яку герої домовилися провести разом) сприймається доброзичливо та навіть дещо сентиментально, створюючи єдиний химерний, навіть містичний світ.
Героїня пригадує, як напередодні першої ночі Він грав на саксофоні й читав їй напам’ять Бодлера — вони граються, звісно, із першою частиною слова саксофон, а також зовсім не дивуються, що насправді герой не знає жодного рядка із Бодлера. Вони відповідають на дзвоник у двері, що у будинку нікого немає, самі ж влаштовують «фонетичний етюд», намагаючись вимовити звук «а» з різними почуттями: коли освічуються у коханні й роблять комплімент, коли благають залишитися, або прагнуть розлуки. До речі, такий етюд може бути використаний як своєрідний тренінг для підготовки акторів. У виставі ж слухати єдине тільки «а» героїв, здається, можна безкінечно. Згодом фонетична гра «переростає» у невербальне спілкування, адже подекуди слова і звуки у стосунках двох людей втрачають сенс (також може сприйматися як певне апелювання до театру абсурду, порушення постулату інформативності спілкування).
Досить зворушливо сприймається і картина спогадів дитинства головного героя: на честь народження кожного з дітей у його родині, батько саджав дерево, згодом біля будинку виріс сад із абсолютно різних дерев. Його деревом була чомусь яблуня. Тепер діти покинули рідну домівку, а мати змушена спілкуватися з деревами, доглядаючи й стежачи за їх розвитком. У цьому невеличкому сценічному фрагменті — поєднання абсолютно різних смислових спектрів: і східна філософія, і моралізаторство на тему підміни цінностей, і просто зрозуміла та красива метафора.
В одній зі сцен героїня, імітуючи вагітність, вигадує дивну історію про народження маленької істоти, яка принесе безліч подібних, котрі героєві потрібно буде годувати кожні три години. І всі ці вигадки розділені затемненням і паузами у виставі, шумом дощу, що налаштовує глядача іноді на філософський, а, часом, і на ліричний лад. А ще — голосом iз реальності: час від час в ілюзорну, незвичну атмосферу дії вриваються репліки телефонного відповідача — побутові, банальні, реалістичні. Та попри деяку абсурдність видовища, визначення основної теми вистави не викликає ніякого сумніву: лейтмотивом «Пригоди ведмедиків панда...» є кохання — несподіване, ефемерне, кохання поза часом, простором і... життям. Адже герої існують не тільки у реальному, але й потойбічному світі, у якому Він мріє бути ведмедиком панда, а будь-яка мрія має право на життя.
