До минулого року, більше відомий як письменник, київський журналіст Андрій Кокотюха зосереджував сили на художніх творах. Тільки з виходом «Кримінальної України» — для нас першої книжки на основі гучних кримінальних справ — постав перед читачем у новому амплуа. І коли продовжувати видавати таку щорічну криміналістику тільки в планах, нещодавнє перевтілення «Почему Украина не Россия» вже дало свої пагони. — Ця робота, — говорить автор, — не політичне замовлення, оскільки я сам є аполітичним. Та коли минулорічна за аналогом російська версія «Почему Россия не Америка» докладно роз’яснювала (навіть якщо макдональдси повибудовувати на кожній «арбаторуській» американський спосіб життя все одно залишиться для них чужим. — Авт. ), то українська, виходячи з ментальності і способу мислення, просто порівнює віковічні взаємини, не вдаючись до жодних висновків.
І, судячи вже з власного досвіду, щодо назви зауважу — це є абсолютне провокування читача. Таке собі інерційоване спонукання до певних алюзій. Тим паче що закиди без знака запитання одразу ж налаштовують на те, що очікувана полеміка обіцяє бути справді цікавою. Проте робота складається з 10 розділів, у яких порушуються вже, здавалося б, офіційно неіснуючі мовні питання, віковічна проблема незалежності стосовно «брата старшого», суто авторське стосовно русофобії та українофобії, відстоювання власне української культури тощо. — Коли я був у Німеччині, — пригадує автор, — на одному з квартирних фуршетів знайомого художника говорили про Пушкіна. З’ясувалося, там досі сприймають Україну як частину колишнього Радянського Союзу, виходячи з чого, неважливо — татарин ти чи горець кавказький — був і залишаєшся єдиним російським народом. Було страшенно важко пояснити, що всі ми надзвичайно різні. Виходить, що проблема досі актуальна.
Сам Андрій виправдовує своє російське «Почему...» тим, що україномовні українці, на його думку, вже давно знали про все, описане ним, з інших книжок, читати які зросіянізовані співвітчизники принципово відмовлялися. Однак нині, забігаючи далеко вперед, він знає уже напевно, що друге видання дасть абсолютно нову інформацію для серйозних роздумів навіть для патріотів... Хоч як би там було, у нині презентованій книзі прослідковується й чітка авторська позиція. Наприклад, стосовно російського фільму «Брат-2», який чимало кінознавців клеймить антиукраїнським, Кокотюха відстоює його суто комерційний характер. А стосовно режисера, — той хіба грається настроями і не більше. До того ж, хіба екранізовану нами ідею свого ж таки українства у «Молитві за гетьмана Мазепу» не можна звести до того, що Петро I був гомосексуалістом?!. Так, це справді було б несерйозно. Ще на рівні фольклору, як неодноразово наголошував автор, між росіянами і українцями прослідковуються вагомі розмежування. Взяти хоча б героїв народних казок. Їхні, себто російські, добрі молодці, коли і йдуть у бій, то, як правило, тому, що самі хочуть на царський престол, або звільняючи з полону царську дочку, потім, у винагороду, з нею ж таки обов’язково беруть шлюб. Виходить, що вони все роблять заради вигоди. А якщо брати нашого Кирила Кожум’яку... такі думають лише про загальні інтереси, підсвідомо уособлюючи будь-яку владу iз всесвітнім злом. Відтак, якщо у росіян більшість казок і побудовано на вбивстві, то в нас більшою мірою на крадіжках.
А взагалі автор зізнається: «Якщо дехто побачить тут антинауковий підхід, це зовсім не моя вина. Тим паче, це навіть не було основою. Я, в силу свого громадянського розуміння і журналістської практики, мовою простою і доступною, як міг, так про все і розказав, як міг, так і висвітлив, а ви думайте і робіть висновки».
