Слово російського критика Артемія ТРОЇЦЬКОГО в музичному світі — не закон, проте відгукується дуже голосно. Його судження викликають діаметрально протилежні оцінки, підтверджуючи авторитет критика. Останнім часом цей вплив став відчутним і на громадському полі: Троїцького все частіше можна побачити на акціях опозиційної спрямованості, а кількість судових позовів, поданих ображеними ним представниками владних структур, досягла півдесятка. Троїцький-співрозмовник не менш цікавий, ніж Троїцький-критик. Пропонуємо нашим читачам переконатися у цьому самим.
1. МУЗИКА
— Зараз, із віддалі років, чим був рок-самвидав — пригодою, школою? Що це за досвід?
— Рок-самвидав, звичайно, давав мені більше свободи, ніж складання текстів для радянських журналів і газет. Там я міг абсолютно спокійно писати й жаргонізмами, і навіть оперувати якимись напівпристойними словами, з другого боку, до слушного часу лише в самвидаві можна було писати про місцеву рок-музику. Пам’ятаю, я написав свою першу статтю про російську рок-групу — «Машину времени» — у 1976 році, і навіть це не надрукували. Мої перші публікації на російські теми, до того ж, дуже дозовані й дисципліновані, почали друкуватися приблизно у 1980 році. Десь під кінець 1970-х я не тільки зацікавився західною рок-музикою, а й неабияк захопився нашою новою хвилею, хотілося на цю тему писати. Можливість це робити була лише в самвидавах, таких, як «Зеркало», «Ухо», у студентських альманахах, у рукописних джазових журналах на кшталт «Квадрата».
— Чому ви віддавали перевагу в самвидаві як читач?
— Для мене самвидав поряд із магнітофонними плівками був абсолютно природною інформаційною нішею. Чи самвидав читати, чи слухати Галича — одна і та сама історія. Чимало цікавої літератури я вперше прочитав саме в самвидаві, не тільки політичної — від Солженіцина або Варлама Шаламова аж до «Майстра і Маргарити» і навіть порнооповідань уже забутих мною авторів, також речі зовсім невинні, наприклад, братів Стругацьких. Ставився до цього абсолютно безтурботно, ніколи не ховав, не палив, іноді з великим задоволенням читав самвидавні рукописи в метро. Це було частиною великої гри в коти-мишки.
— У вас як журналіста був також і зовсім інший досвід. Що вам дала робота в «Плейбої»?
— У професійному плані не дала майже нічого, крім розуміння того, як працює видавнича індустрія. А дещо для мене стало вкрай неприємним відкриттям, зокрема усвідомлення тяжіючої ролі рекламодавців, про існування якої я взагалі не підозрював, коли кинувся у цей вир. А так це був просто весело проведений час, безліч великих і малих пригод особистого характеру і найважливіше, напевно, те, що моя кохана дружина Вірочка є рідною сестрою однією з плейбоївських моделей. Спочатку познайомився з її сестрою, а потім вже вийшов на справжній мій скарб — Віру Альбертівну, з якою живемо у мирі та злагоді вже понад 10 років.
— Продовжуючи говорити про вашу біографію, хочу поцікавитися: ви постійно берете участь у різних рок-проектах. Навіщо вам це? Рок-критик повинен спробувати себе на сцені?
— Це хобі в чистому вигляді. Та майже все, чим я займаюся в житті, крім улюбленої сім’ї, — хобі. Але серед них є вже захоплення другого порядку, до яких і належить музикування. Моє відношення до нього вкрай несерйозне. Так, я грав на соло-гітарі в «Звуках Му» на початку 1980-х. Потім кинув цю справу з власної ініціативи, оскільки дуже нудно було просиджувати на репетиціях, я вважав це просто гаєнням часу. Я досі іноді співаю з групою «Отзвуки Му», зрідка записую свої треки, але це в основному або в благодійних цілях, або на якихось капусниках. Жодного натяку на комплекс нереалізованого музиканта у мене немає. Це я можу сказати зі стовідсотковою впевненістю.
— І питання про неупередженість ваших критичних суджень у такому разі не виникає.
— Ні, мої судження сторонницькі й суб’єктивні. Бути таким автоматом-зчитувачем інформації та роздавальником вердиктів просто дуже нудно, інша справа те, що я вважаю: будь-який суб’єктивізм або сторонництво в роботі критика повинні бути аргументованими.
— Про суб’єктивізм: чому вас так не злюбило свого часу покоління радянських панків кінця 1980-х?
— Чесно кажучи, про це нічого не знаю. Я насправді з панками мав дружні стосунки. Була конкретна людина — Єгор Лєтов (лідер сибірського панк-рок-гурту «Гражданская оборона». — Д.Д.). Як-тільки ми познайомилися, то відразу посварилися. Я після цього неодноразово висловлювався про нього, мабуть, у негативному сенсі. Проте Лєтов — це Лєтов, а панки — це панки. У тому ж Новосибірську чи Петербурзі були чудові панк-групи, з якими я завжди товаришував. Московські панки «Тараканы» написали про мене лайливу пісню після того, як я назвав московську панківську хвилю декоративним панком, поставивши їм за зразок пітерців і сибіряків. Були також попсові панк-гурти під гастролі в німецьких пабах, до яких я ніколи серйозно не відносився, і коли мене запитували, то відкрито про це говорив, за що вони мене й зненавиділи. Але це їхні проблеми.
— Продовжуючи тему сварок із рок-музикантами: в Інтернеті з’явилося відео, на якому Петро Мамонов про вас висловлюється дуже несторонниче.
— Знову ж таки, я не погоджуюся з вашою оцінкою. Там Петя займається своїм звичайним словоблудством, у нього такий словесний пронос: «Ми запросили Артема Троїцького, але він захворів. У нього болить шия, руки, лущаться пальці ніг...» Після цих слів йде одна фраза, яка мене неприємно вразила (якби не вона, я би взагалі не звернув уваги на відео): «Не кожна матір назве свого сина Артемом». Ось це мені взагалі було незрозуміло. Мама моя, Руфіна Миколаївна, давно померла, а поки була жива й здорова, то Петю Мамонова, як й ораву таких же розбишак, вона неодноразово поїла, годувала й просушували їхні обісцяні штани. І з якого це дива він у такому каламутному, на мій погляд, контексті раптом згадав мою покійну маму?! Мені це зовсім не зрозуміло. Чому так, треба питати у нього.
— Він на вас образився за щось?
— Дуже навіть можливо, оскільки Мамонов має серед своїх шанувальників релігійний статус, для них він гуру, батько рідний і так далі. До критичної самооцінки він не звик, вона його дратує. Очевидно, я один із дуже небагатьох, хто періодично говорить про нього критично. Я казав, що музичний дар Мамонова ось вже 20 років ніяк себе не виявляє, до того ж, все більш-менш варте уваги на його концертах — пісні з класичного репертуару «Звуків Му» 1980-х і початку 1990-х років. Мабуть, на це образився, а можливо, у нього шкребуться в голові якісь його православні «таргани». Але це вже інша історія, в яку навіть заглиблюватися нецікаво. Жодних сформульованих сварок або з’ясувань стосунків у мене з Мамоновим не було.
— Давайте поговоримо в більш широкому контексті. Ви якось назвали сучасний російський рок попсою з електрогітарами. Все так погано?
— Ні, останніми роками стало краще. Пожвавилися, з одного боку, деякі старі активісти — Василь Шумов, Михайло Борзикін, Юрій Шевчук, з іншого боку, є нові паростки — всі ці «Люмен», «Барто», «Останні танки в Парижі», до того ж, ще є й реп дуже непоганий. Так що зараз рок-н-рол в Росії переживає певний період підйому. Наскільки довго, а головне високо цей підйом триватиме — питання, відповіді на яке у мене немає, але зараз стало набагато цікавіше.
— Якщо згадувати героїчнішу епоху, то мені здається, що рок радянських часів був більше рухом опору, публіцистикою, театром, музики як такої в ньому було дуже мало.
— У ситуації, в якій ми жили, набагато простіше було привернути до себе увагу саме сердитими текстами, а не музикою, у тому числі й тому, що робити цікаву музику тоді було складно через суто технічні причини: не було хороших інструментів, репетиційних баз тощо. Але як тільки ці можливості з’явилися — з’явилася й цікава музика. До речі, кому вже про це говорити, як не киянам. Я досі вважаю, що цікавішої в музичному сенсі групи в радянські часи, ніж «Коллежский Асессор» Васі Гойденко, не було. Дивовижна, своєрідна група, яка за інших обставин зайняла б своє місце в іконостасі авангардного року поряд з найвідомішими німцями, французами, англійцями й американцями, і їх цитували б поряд з «Кокто Твінс» або ким-небудь ще. Так що музики цікавою у нас було менше, проте вона все ж була.
— Але, схоже, по-іншому й не могло скластися. Погодьтеся, всі ідеї в рок-музиці якраз і закінчилися в 1991-му, а на Заході ще раніше — в 1980-му. Після цього ми бачимо лише дуже талановиті й вдалі рекомбінації.
— Я не можу з цим посперечатися, адже сам, на жаль, дотримуюся цього погляду. Я б тільки уточнив: не те щоб ідеї закінчилися, а відкриття вже були зроблені. Від 1950-х до початку 1980-х у царині поп- і рок-музики були зроблені грандіозні відкриття на кшталт відкриття музичних Америк. Нічого настільки ж масштабного, боюся, зроблено більше не буде. Тому що, схоже, відкрито вже все. Ноти скінчилися, а Земля виявилася круглою. Тим не менше, талановиті люди і в західній, і в нашій музиці є. Вже на цьому відкритому полі вони продовжують рити якісь маленькі норки, дійсно щось рекомбінувати, придумувати, нехай навіть дрібниці. А нам, як людям, які звикли до великих відкриттів, це здається недостатнім, звідси — смуток і туга. Але з цим треба якось жити. Хтось живе з ностальгією, я в цьому сенсі людина більш динамічна, оскільки в мене є радіо- і телепрограми з новою музикою, яку я продовжую слухати у великій кількості. Мене це цілком влаштовує.
— Не повірю, щоб хоч іноді вас не охоплювала ностальгія за бойовими підпільними часами ...
— Загалом я з тих, хто не ностальгує. Швидше, я сентиментальний. І з сентиментальністю в собі дуже борюся: вольовим рішенням відрізаю в собі всю ностальгію, намагаюся жити сьогоденням і майбутнім. Якщо подивитися об’єктивно, то тоді було, звичайно, чимало великих відкриттів. А скільки я їх зробив локальних: скажімо, у 1979 році я відкриваю Гребенщикова, в 1980 — Майка Науменко, в 1981 — Цоя і Мамонова, пік всього — 1984-й — відкриваю Башлачова. Це була фантастика. Я жив просто у якомусь вулкані геніїв. Зараз, безперечно, такого немає, і з цим нічого не поробиш. Але все одно непогано, адже у мене є в житті інші інтереси: діти, сім’я, безліч цікавої роботи. Та вже й влада підкидає різні нові пригоди, так що нудьгувати, як бачите, не доводиться.
2. ПОЛІТИКА
— Про владу ми зараз і поговоримо. Чому ви в останні роки стали настільки політично активні? У 1990-і, наскільки я пам’ятаю, ваша позиція була набагато стриманішою.
— Річ у тім, що парадигма 1990-х від парадигми нульових відрізнялася досить сильно. Коли я на цю тему говорив приблизно в 2005-му, то на кілька років був заборонений на Першому каналі: дав їм інтерв’ю на якомусь світському заході, воно пройшло на Далекий Схід, його хтось там побачив, зателефонував до Москви, після чого все швидко затихло, а я на кілька років потрапив у Кості Ернста в чорні списки.
— Що ж там було крамольного?
— Я просто міркував про діалектику понять свободи та безпеки і говорив про те, що при комуністах не було ніякої свободи, зате була відносна безпека, за Єльцина безпеки категорично не було, зате свобода повна, а за Путіна немає ні свободи, ні безпеки. У цьому вся проблема. У 1990-ті роки мене в країні щось не влаштовувало, скажімо, війна в Чечні — кривава, брудна і несправедлива, але я вважаю, що якихось базових цінностей, в першу чергу — свободи, в тому числі й свободи слова — ЕБН дотримувалися. Тому відчуття бездарності влади було, а відчуття підлості — ні. Щодо нинішньої влади, то вона мені здається вкрай нещирою, лицемірною, до того ж, ставиться до народу із ще більшою зневагою, ніж це було і за Єльцина, і за Горбачова, і за часів Рад. На жаль, щоденне життя в Росії підтверджує це багатьма прикладами. Мені дійсно з цього приводу мовчати не хочеться, хоча організованою політикою я не займаюся. Мене у всякі організації чи клуби не заженеш силоміць. Це стосується і політики, і релігії, і багато іншого.
— Чому? Це характер чи позиція?
— Якщо говорити про характер, то це, з одного боку, незалежність, а з іншого — відповідальність. Мені не подобається бути заручником чиїхось статутів, доктрин, партійної дисципліни. Будучи людиною відповідальною за натурою, категорично не хочу відповідати за якихось партайгеноссе. У мене просто траплялися в житті такі випадки, наприклад, коли я був членом установчої ради при Московській рок-лабораторії і ніс відповідальність за деякі дії цієї організації, які мені абсолютно не подобалися. Подітися мені було нікуди, оскільки я входив до цієї команди. Навчений гірким досвідом, я вирішив, що простіше і природніше бути повним господарем своєї думки і своїх вчинків.
— Звідси, очевидно, виходить і ваша критика Маршів незгодних. Але ж участь у такій демонстрації не накладає на вас жодних зобов’язань і, крім того, в цілому відповідає вашим опозиційним переконанням. Чи немає тут протиріччя?
— У мене із самим собою жодних протиріч немає. Повторюю: я людина категорично безпартійна. У нас чомусь заведено так: якщо ти в опозиції, то повинен розділяти певні доктрини джентельменського набору. Якщо ти в опозиції комуніст, то повинен поважати КПРФ, а ще краще розчулюватися при вигляді Сталіна, якого я просто вважаю убивцею серед убивць і злочинцем черед злочинців. Відповідно, якщо ти ліберал, то повинен шанувати Єгора Гайдара, ходити на мітинги на захист 31 статті Конституції й робити ще щось. А я поділяю деякі погляди однієї тусовки, а деякі — іншої, щось із компанії «зеленої», антиглобалістської, яка мені, до речі, набагато ближча, ніж комуністи і ліберали, і все це я змішую у свій особистий коктейль. Коктейль Троїцького. Крапка. І тут я свої погляди нікому не нав’язую, партії та організації не утворю й однодумців не шукаю.
— А яка для вас найприйнятніша форма протесту?
— Будь-яка акція, що затівається щиро, робиться чесними людьми й проходить весело. А що це таке — автопробіг, концерт, «монстрація» або флеш-моб — не має значення.
— Як ви оцінюєте стан політичної опозиції зараз?
— Я вважаю, що зараз ситуація краща, ніж 3—5 років тому, коли не було на кому зупинити погляд: з одного боку — люди, які вийшли із правлячої верхівки, наприклад, Касьянов і Нємцов, і вирішили зробити альтернативну владу, з другого — замшілі комуністи, у яких просто на обличчях написано: «Майбутнього немає», а з третього боку — всілякі маргінали з тим чи іншим процентом шовінізму та націоналізму . Всі вони були мені абсолютно нецікавими, незважаючи на те, що перебуваю в хороших, навіть можна сказати дружніх стосунках із Борею Нємцовим, із Ірою Хакамадою, непогано знайомий і з Рижковим, і з Каспаровим, але одна справа — дружити сім’ями, інша — стояти поруч на барикадах. Зараз ситуація набагато цікавіша, тому що у нас з’явилася потужна неполітизована й безпартійна опозиція. І вона мене переконує сильніше
— Те, що називають громадянським сектором ...
— Я не знаю, як це називається. Невдовзі, на жаль, на все це наклеють ярлики. Я маю на увазі людей, що виконують конкретні справи, чи то Євгенія Чирикова, яка бореться за Хімкинський ліс, чи Федерація автомобілістів Росії — проти феодалізму на дорогах, чи Олексій Навальний — проти чиновницької корупції, чи «Місто без наркотиків» — проти кришування міліцією наркоторгівлі тощо. Чесні, потужні, енергійні люди, які вкладають зусилля в абсолютно конкретні справи. Ось це я поважаю. Не знаю, чи потрібна їм моя допомога, але з ними я готовий стати в одну шеренгу, на відміну від партійних списків.
— Ми постійно говоримо про ідеологію. Ви свого часу назвали себе ліваком, підкресливши, що ліберальний капіталізм вам неблизький. Але ж він якраз і гарантує свободи.
— Річ у тім, що є цінність під назвою свобода, і є друга, також дуже цінна річ, — справедливість. Так, дикий капіталізм дає свободу такого дарвінівського спрямування за принципом виживання найсильніших. Він хороший тим, що не ставить державу вище людини, особливо заповзятливої. Але далеко не всі люди такі. Скажімо, я не заповзятливий. У мене абсолютно немає талантів у сфері бізнесу. Все життя живу виключно на гонорари. Не можу уявити, що таке біржі, інвестиційні фонди і т. п. Мені досі не зрозуміло, як можна з нічого робити гроші. Я звик заробляти тільки так: сказав, написав, зняв, провів концерт — отримав гроші. Відповідно, у цьому сенсі ліберальний капіталізм дає свободу. Але справедливістю при цьому й не пахне, бо на узбіччі залишається безліч людей незаповзятливих. Про них треба дбати, не можна вважати їх жужелицею від застосування теорії соціального дарвінізму. Тому мої шляхи з буржуазними лібералами розійшлися
— Виходить, ви все-таки хочете, щоб держава взяла на себе регуляторні функції?
— Держава для того, я вважаю, і повинна існувати, щоб піклуватися про слабких, бідних, непристосованих, це її основна функція. Сильні, талановиті, підприємливі нехай діють самі, їм прапор до рук. А людям похилого віку, дітям або творчим людям, чий талант не знаходиться у сфері заробітків, має допомагати держава. При цьому вона має бути доброю і справедливою, а не насильницькою, якою є в нас.
— От якраз щодо держави і ваших з нею стосунків. Зараз ви залучені до п’ятьох судових процесів одночасно. Така кількість позовів проти вас — замір чи просто збіг у часі?
— Це не випадковий збіг. Звичайно ж, історія скоординована. Я сам не люблю розбиратися в політичних інтригах, конспірологія мені категорично неблизька, але всякі спритні люди кажуть, що це певним чином пов’язано з майбутніми виборами. Мовляв, влада наша злякалася деякої активності, й особливо її турбує те, що публічні люди, які мають певний авторитет серед простого народу, замість міркувати про лірику Гребенщикова або писати пісні про любов, раптом виявляють тим чи іншим чином свою громадянську позицію, до того ж, роблять це досить критично. Відповідно, щоб показати, що буває з поганими хлопчиськами, які своїми балачками зачіпають серйозних дядьків, обрали мене. Я, чесно кажучи, не можу сказати, що повністю погоджуюся з такою версією. Якби Сурковим був я, то вибрав би іншу мішень — з одного боку, політизованішу, з іншого — поступливішу. Але в даному випадку така доля випала мені. Для мене це певною мірою приємно. Проте оскільки слава народного мученика мене абсолютно не приваблює, у мене й без того дуже активне життя, безліч всіляких справ, чимало інтересів, до того ж діти, у тому числі й немовля, то мені вся ця боротьба не потрібна. Але доводиться відбиватися, тим більше що не я цю справу почав.
— Але водночас Вадим Самойлов відкликав вимоги вибачень від вас, а за позовом майора міліції Хованського зменшили штраф. Позадкували?
— Спочатку всі ці позови були притягнуті за вуха. Вони всі недіючі. Самойлов відкликав частину свого позову просто через те, що зрозумів: спростовувати фразу «дресирований пудель при Суркові» неможливо. І говорити «ні, Самойлов не пудель» або «ні, він не дресирований, він абсолютно дикий» — це просто нісенітниця. Слава Богу, він зрозумів після того, як я кілька разів сказав про це в різних інтерв’ю. З Хованським така сама історія: позов абсурдний, все шито білими нитками. Я співчуваю суддям, яким доводиться вислуховувати всю цю нісенітницю і потім приймати компромісні рішення, прагнучись зменшити їх занадто абсурдний вигляд. Думаю, що в результаті все буде добре, у мене стосовно цього навіть сумнівів немає.
— А чому ви все-таки про Самойлова так різко? Адже він сам, активно співпрацюючи з владою, прирікає себе на досить незавидну долю.
— По-перше, я не вважаю, що вислів «дресирований пудель при Суркові» — це щось різке. Слова всі білі й пухнасті, як і пудель — абсолютно цензурні. Це іронічне висловлювання — не більше. Неважко здогадатися, що якби я хотів Самойлову по-справжньому прикласти, то зробив би це набагато ефектніше й ефективніше. Особливо насолити йому я не хотів. А зараз всю цю історію розворушив він сам, чим, зрозуміло, зробив собі дуже кепський подарунок, оскільки інакше ніж пуделем його найближчі 5, а то й 10 років ніхто називати не буде.
— До речі, а чому, на вашу думку, відбувається зрощування деяких рок-музикантів — часто зовсім не бездарних, як той же Вадим Самойлов — із владою?
— Насправді все, врешті-решт, переходить у суто людську історію. Бо якщо говорити про ту ж «Агату Крісті», то були два брати Самойлових, Гліб і Вадим, дуже схожих один на одного, і зараз їх розкидало по різних сторонах не гірше, ніж героїв роману Шолохова «Тихий Дон». Вадим при владі й дуже цим пишається, а Гліб залишився рокером-нонконформістом, і саме цей людський антагонізм і призвів до розпаду їхньої групи. Дуже красива, я б навіть сказав міфологічна історія. А головна причина зрощування наших держрокерів із владою точно така сама, як і причина лизоблюдства при владі з боку попсовиків — економічна. Це приносить реальні гроші, держзамовлення, корпоративи, фонди, виступи на різних хлібних заходах типа дня міста або передвиборних кампаніях. Вони цим годуються. От і все.
— Можливо, це питання краще задати політологу, але, все ж, як ви вважаєте, чи можна змінити в Росії владу мирним, цивільним повстанням?
— На мене, єдина спроба мирного повстання була в нас у грудні 1825 року і закінчилася, як відомо, нічим. Далі нічого мирного не було. Тобто у нас або не було мирного шляху, або не було повстання. Змінити щось мирним шляхом у країні можливо. Просто має бути внутрішнє переродження еліти.
— Саме еліти?
— Країна у нас така. Я вважаю, що єдиний реальний і позитивний сценарій для Росії — це якась подоба Горбачовської перебудови. І в цьому сенсі не сильні, але певні надії я покладаю на Медведєва і його ліберально-модернізаційну команду — Кудріна, Чубайса, з яким я в один день народився, до речі. Принаймні, це люди, які уявляють собі, що таке сучасний світ і, на відміну від Путіна і його команди, не мислять виключно в категоріях силової термінології.
— Але ж у Росії вже не раз так траплялося: періоди відлиги потім неминуче змінювалися лютими морозами. Все по колу, постійне повернення до авторитаризму.
— Це складне питання. Єдине, що можу сказати, це те, що Росія в більшості ключових понять (у першу чергу в системі взаємовідносин влада-народ) — феодальна країна. Ніякою демократією в Росії досі навіть не пахне. Як була опричнина, монархія, бояри, холопи — так, на жаль, і залишилося. Були опричники — стали чекісти, а тепер даїшники з податківцями, були царі, потім генсеки, тепер президенти з прем’єрами, але між сьогоднішньою системою в країні та системою, яка була за Івана Грозного — великої різниці не бачу.
— Урахувуючи те, що цей режим може протриматися ще дуже довго, скажіть, чи немає у вас відчуття, що займаєтеся безнадійною справою?
— Може не змінитися. А може й змінитися. Я стратегічний оптиміст. Більшу частину свого вже непритомного життя я прожив за радянської влади й повинен сказати, що, на відміну від мудрих дисидентів, таких як Андрій Амальрик, живучи в якомусь 1983 або навіть 1984 році, я уявити собі не міг, що відбудеться з країною, скажімо, в 1989-му. Точно так, я думаю, і нам реальне життя й історія може готувати багато сюрпризів, у тому числі й приємних.
3. КАРТИНИ
— Про ваші хобі ми вже говорили, а чи є вони у вас поза музикою?
— Колекціонування різного сучасного хуліганського мистецтва — російського, американського. Колекцій у мене досить багато. Удома вони не вміщаються й тому постійно гастролюють. У Києві, до речі, досі не виставляли нічого, хоча пропозиції були. Наразі одна колекція знаходиться в Хельсінкі, інша, американського живопису, поїхала до Владивостока, третя, колекція фотографій, у згорнутому вигляді стоїть на дачі. Вони весь час подорожують, так що, може, справа дійде і до Києва.
