Починаючи з кінця минулого століття близько трьохсот тисяч вихідців з України стали громадянами Ізраїлю, що призвело до виникнення діаспори, яка має специфічні риси у порівнянні із західноєвропейською або із заокеанською.
Серед емігрантів є представники технічної, мистецької та наукової інтелігенції, які мешкали у великих та малих містах України. Так, у квітні 1991 р. з Києва виїхала літературознавець Лариса Фіалкова, яка була аспіранткою у відомого вченого Юрія Лотмана. Вона походить із російськомовної єврейської родини. Її дід, Єфрем Ісаакович Ліхтенштейн, був відомим київським терапевтом і викладачем медінституту, автором посібника з медичної деонтології «Пам’ятати про хворого». У київський період Л. Фіалкова мало послуговувалася українською мовою, проте з дитинства залюбки слухала по радіо «Казки дідуся Панаса», дивилася «На добраніч, діти», у школі з другого класу та на філологічному факультеті педінституту вивчала українську мову та літературу, читала «Всесвіт», відвідувала Театр української драми ім. Івана Франка. Згодом надрукувала рецензію на книжку Петера Рашворта «Дитячий садок» у «Всесвіті» та статтю про М. Булгакова у «Літературній Україні». Оскільки Лариса виїхала до проголошення Незалежності України, вона позбавлена права стати на консульський облік у посольстві України в Ізраїлі. Фіалкова згадує: « в Ізраїлі спочатку глузували з моїх записів в анкетах про те, що я володію українською. А коли у складі ізраїльської делегації на чолі з професором Єрусалимського університету Вольфом Московичем поїхала до Харкова на Конгрес україністів, то сміятися перестали. Після доповіді на конгресі один з українських професорів звернувся до мене із запитанням: «А де це пані з Ізраїлю так добре вивчила українську мову?»...
Варто згадати поняття «фонових знань мови». Людина знаходиться у певному мовному середовищі, але даною мовою активно не користується (говорить і пише іншою), проте вбирає елементи культури і є до пори до часу пасивним носієм мови, а при зміні умов починає активно її використовувати.
Спочатку на роботу в Ізраїлі Ларису Фіалкову прийняли у фольклорний архів. Там вона почала займатися емігрантським російським та українським фольклором. Зв’язок з Україною проявився не тільки у виступах на конгресах та конференціях, але й у виході книжки Лариси Фіалкової «Коли гори сходяться: Нариси українсько-ізраїльських фольклорних взаємин», яка вийшла у видавництві «Автограф». У ній ідеться про місце української культури в сучасному Ізраїлі. Поява книжки обумовлена двома причинами: по-перше — ностальгією; по-друге — мовним питанням. Фіалкова постійно працює з двома іноземними мовами: в Хайфському університеті вона викладає російську літературу та слов’янський фольклор на івриті, а більшість наукових статей пише англійською. Рідною вважає російську мову, а другою — українську.
Нова праця Лариси Львівни Фіалкової складається зі вступу, трьох частин та післямови. У вступі йдеться про збирання й вивчення фольклору ізраїльтянами. Першу частину присвячено образу Єрусалима в українському фольклорі, другу — фольклору з України в Ізраїлі (Олекса Довбуш у європейській культурі; Загадкова Україна: оповіді про катакомби, про заховані скарби та про привидів; Радіоактивний гумор), третю — формуванню нової української діаспори в Ізраїлі. У післямові «Сповідь колишньої киянки» авторка розповідає про свій шлях до Ізраїлю. Видання з-поміж цікавого фотографічного матеріалу містить, зокрема, і культурологічний: опис літературно-публіцистичного часопису «Соборність», який з 2005 р. на спонсорські кошти видається Федерацією спілок письменників держави Ізраїль. У цьому часописі друкувався наш земляк Василь Слапчук. Лариса Фіалкова, розмірковуючи над долею емігрантів, ставить питання, на яке маємо відповісти всі разом: «Чи зацікавлена Україна у збереженні культурного ресурсу в Ізраїлі та у підтримці своїх колишніх громадян?»
