Нагадаємо, цей твір написав композитор Костянтин Данькевич на сюжет однойменної балади Тараса Шевченка ще 1939 року. Із «Лілеї» розпочався довгоочікуваний шлях інтеграції в балетне мистецтво національної літературної класики, зокрема творів Кобзаря, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Олеся Гончара... У різних інтерпретаціях вистава «Лілея» кілька разів втілювалася на київській сцені: 1940 р. — перша постановка Галини Березової; 1945 р. — відновлення у декораціях Анатоля Петрицького; потім була постановка Вахтанга Вронського 1956 р., яка стала основою фільму-балету, створеного Кіностудією ім. О. Довженка; 1976-го цікаву хореографічну версію зробив легендарний балетмейстер Анатолій Шекера. Всі ці постановки торували магістральний шлях пошуків національної автентичності української класичної хореографії, яка полягала в гармонійному поєднанні фольклорної та класичної лексики, а кожна з них окремо демонструвала досягнення її творців, у створенні самобутнього українського балетного театру.
Останню постановку здійснив Валерій Ковтун уже за часів незалежності України, 2003 р., а поновлення вистави відбулося нині. Ця вистава значно вирізняється серед попередніх не тільки в танцювально-драматургічному плані, а й ідейним наповненням. Притлумивши загострене соціальне тло сюжету, доречне за часів радянської влади, постановники висвітлили ліризм музики балету, яка відповідає красі та величі романтичної поезії Тараса Шевченка. Хореограф, зважаючи на зміну балетної естетики, під іншим кутом побачив твір і зробив акцент на народнопоетичному мелосі, яким пронизана музика К. Данькевича, з огляду на естетику симфонічно-поліфонічного танцю, яка протягом десятиліть стверджувалася на сучасній балетній сцені. Валерій Ковтун запропонував історію всеперемагаючого кохання, його відданість і жертовність — теми, які пронизують усю творчість Кобзаря.
Автори оновленої версії постановки (диригент — Олексій Баклан, художники — В’ячеслав Окунєв та Ірина Пресс) запропонували доволі радикальні зміни образної і драматургічної структури твору, які стосуються всіх складових частин балету. Нова «Лілея» перетворилася з народно-романтичної драми на лірико-поетичну поему. Зберігши основний конфлікт та розвиток подій первісного лібрето, автори постановки концентрували сюжет, вилучені цілі картини (циганський табір, повстання селян). Автор музичної редакції О. Баклан, скоротивши частину авторської партитури, водночас розширив її за рахунок близьких за змістом і стилем інших творів К. Данькевича — Другої симфонії та поеми «Тарас Шевченко», що допомогло повніше розкрити напружені моменти вистави, створити новий ліричний епілог — перетворення дівчини Лілеї на прекрасну квітку.
Злиття класичної лексики з фольклором стали основою для нової постановки, чим балетмейстер продовжив традиції, започатковані Г. Березовою та В. Вронським. Балетмейстер В. Ковтун збагатив хореографічну партитуру класичними варіаціями, давши виконавцям можливість продемонструвати свою майстерність. Особливо це стосується партії Лілеї та Степана. З мімічного персонажа на танцюючого перетворив хореограф і Князя, привнісши у виставу гострохарактерний, експресивний сольний танець... Хореографами-репетиторами виступили Анатолій Козлов та Олена Філіп’єва.
У ювілейній виставі-присвяті на сцені зійшлися і перші виконавці, які вже стали досвідченими майстрами, здобули звання заслужених артистів (Наталя Лазебникова — Лілея, Сергій Сидорський — Степан, Максим Мотков — Князь), і зовсім молоді танцівники (Микита Сухоруков — Паріс та Віталій Нетруненко — Парубок).
«Лілея» знову розквітла на київській сцені, для якої цей балет і був створений, а вистава нині прикрасила театральну афішу.
