Ці вірші я записав із голосу дівчинки у тиранському таборі біженців. Чесно кажучи, я чекав побачити в таборі дітей, пригнічених горем. Не побачив. Спочатку вони здалися мені веселими. Згодом я зрозумів, що вони швидше збуджені, як кажуть психологи, «гіперактивні».
Вірші про шарф мене порадували. Краще про миротворця Ругову, ніж про людей з автоматами. Але на дитячих малюнках кострубатих червоних букв УЧК (Косівська Визвольна армія) теж вистачає. Ці літери чимось нагадують гайдарівське РВС. Але є й інші малюнки. Семирічна Севгіє намалювала сірі танки й зеленого сербського міліціонера. Десятирічна Антігона — плями крові на траві, поруч — убитий косовар, трохи далі — його шапка. Я сидів із дітьми в наметі й вони знову і знову декламували:
У табірного психолога я запитав, що він думає про стан дітей. Психолог виявився студентом-косоваром. Він відповів, що діти погано сплять, нервують, коли чують дзижчання гелікоптера, часто замикаються в собі. «Ми робимо все, щоб вони забули горе», — сказав він. Я помітив, що психологи в Кукесі, навпаки, просять дітей розповідати про все: коли пережите горе описується в шкільному творі, в усній розповіді, то дитина дивиться на свою біду зі сторони, стає оповідачем, а не дійовою особою. Студент-психолог здивувався. Він думав, що його похвалять за гуманність. Студент теж видався мені дитиною. Дивлячись на дитячі картинки, слухаючи дитячі голоси, я пригадав вірші Десанки Максимович. Колись у молодості я перекладав їх із сербскохорватської. Цикл поетеси називався «На виставці дитячих малюнків»:
У косовських дітей-біженців червоного кольору на малюнках хоч ставок гати. Але це не колір кавуна.
