Скандал у Харкові, пов’язаний із демонтажем меморіальної дошки Юрію Шевельову, встановленої за ініціативою місцевих громадських організацій на зібрані громадою гроші, брутальні образи на адресу вченого та його шанувальників, які дозволив собі голова Харківської обласної адміністрації Михайло Добкін, і активне обговорення події в медіа та Інтернеті сприяли зацікавленню ширших кіл працями Шевельова. За інформацією Віктора Кубайчука, згідно із сайтом, який фіксує відвідуваність сторінок у «Вікіпедії», якщо 24 вересня стаття «Юрій Шевельов» в українській «Вікіпедії» мала в середньому 104 перегляди, то 25 вересня, в день скандального демонтажу пам’ятного знака, кількість переглядів різко зросла до 1956 відвідувань; відповідне співвідношення в російській «Вікіпедії» 24 і 25 вересня було: 112 до 3566.
Донедавна ім’я Шевельова було відомим лише у вузькому середовищі інтелектуалів. Свого часу культуролог Роман Корогодський, захоплений творами Юрія Володимировича, назвав це середовище «колом Шевельова». Перші презентації праць Шевельова, зокрема тритомник «Пороги і запоріжжя», який Корогодський упорядкував до 90-річного ювілею вченого 1998 року ще у співпраці з ювіляром, відбувалися саме в цьому колі київських інтелектуалів, що збирались у Літературному музеї на вулиці Богдана Хмельницького. Проте поступово «коло Шевельова» розширюється, і нині зала Літературного музею була б для нього замалою.
Юрій Шевельов був ученим широкого гуманітарного профілю, але найвагомішим є його внесок у мовознавство. Сам Юрій Володимирович вважав себе передусім мовознавцем, трактуючи свої літературознавчі зацікавлення як хобі. Проте непроминальну наукову й естетичну вартість має все, що вийшло з-під його пера, — і статті з історії української літератури, й літературна та театральна критика, й розвідки з культурології, й мемуари та листування. Цінність не лише наукової, а й епістолярної спадщини Шевельова, як, зрештою, кожної видатної особистості, засвідчує опубліковане Оксаною Забужко 2011 року її листування з Юрієм Володимировичем, що стало однією з найяскравіших подій у культурному житті України.
Шевельов народився 1908 року в Харкові, здобув філологічну освіту в Харківському університеті, там же почав свою педагогічну й наукову діяльність. 1943 року він виїхав із Харкова спочатку до Львова, а далі — на Захід. 1952 року вчений отримав запрошення на роботу до Гарвардського університету в США, але через конфлікт із керівником американської русистики Романом Якобсоном 1954 року перейшов до Колумбійського університету, й до своєї кончини 2002 року мешкав у Нью-Йорку.
Найповніша бібліографія праць Шевельова, укладена 1998 року, містить 872 позиції, серед них — кілька фундаментальних монографічних досліджень. Праці Шевельова опубліковано українською, англійською, німецькою, російською, польською, французькою мовами. Коло його наукових інтересів було широким — історія слов’янських мов, дослідження писемних пам’яток, діалектологія, етимологія, проблеми сучасної української літературної мови та інших слов’янських мов, соціолінгвістика.
Розвідки Юрія Володимировича присвячені різним слов’янським мовам, але в центрі його лінгвістичних досліджень була українська мова. Головне призначення зарубіжної україністики вчений вбачав у збереженні неперервності історичного розвитку української науки, в сприянні дальшому її поступові. Виступаючи 1962 року на урочистих зборах Української вільної академії наук як її президент, Юрій Шевельов зазначав: «...я хотів сьогодні сказати... про ту відповідальність чи ті відповідальності, які Академія несе і виконати які є її головним обов’язком... Наша перша відповідальність перед нашою старою батьківщиною — Україною. Наш обов’язок — говорити тут те, чого там сказати не можна; спростовувати неправду, яка часом шириться звідти; не давати в міру наших сил згаснути тому вогневі, який там запопадливо згашують; створити доробок, який перейде в майбутнє і який і сьогодні відіграватиме свою ролю там».
Головним об’єктом зацікавлень Шевельова впродовж десятиліть була проблема слов’янського й українського етногенезу. Їй присвячено три фундаментальні англомовні праці ученого: монографія про історію формування білоруської мови (1953 р.), «Історична фонологія праслов’янської мови» (1964 р.) та «Історична фонологія української мови» (1979 р.).
На величезному за обсягом матеріалі писемних пам’яток і діалектних фактів учений зробив висновок про походження української мови безпосередньо із спільнослов’янської, час розпаду якої на окремі слов’янські мови відносив до VI — VII стст. н.е. Теорія походження української мови Шевельова спростувала концепцію російського мовознавця О.Шахматова про існування спільної східнослов’янської мови (інакше — давньоруської, «общерусской») як попередниці трьох сучасних східнослов’янських мов — української, російської та білоруської. У радянський період ця теорія «спільної колиски» трьох «братніх» народів стала догмою. І це не дивно. Адже вона давала можливість російським ідеологам включати історію Київської Русі до історії Російської держави, стверджуючи, до того ж, що один із братів-народів уже в «спільній колисці» був старшим.
«Історичну фонологію української мови» було опубліковано англійською мовою в Гейдельберзі 1979 року. В українському перекладі вона вийшла 2002 року в харківському видавництві «Акта».
Переклад цієї праці, який зробили мовознавці Сергій Вакуленко та Андрій Даниленко, тривав понад чотири роки. Як згадує Сергій Вакуленко в передмові, «коли вона (праця) була в розпалі, я, приголомшений її огромом, написав Юрієві Володимировичу буквально таке: «Уже півтора року триває наше перекладання. І потриває ще, мабуть, із рік. (То була занадто оптимістична оцінка.) Не виходжу з дива: якщо на переклад треба стільки часу та сил, то скільки ж витрачено на написання?». Відповідь тоді не забарилася: «Це кумедно, але я не можу згадати, коли я почав працювати всерйоз і виключно над своєю фонологією. Мабуть, щось у межах 13—15 років».
Шевельов переглянув ще одну теорію, яка стосувалася питань діалектної основи української літературної мови. Як відомо, в донаціональний період народні мови побутують у формі територіальних діалектів. Наддіалектні літературні (в англо-американській традиції — стандартні) мови виникають у період постання націй, їм належить вирішальна роль у консолідації народу в межах усієї його етнічної території. У книжці «Внесок Галичини у формування української літературної мови», написаній під час перебування вченого у Львові 1943 року, Юрій Володимирович дав грунтовну характеристику галицького варіанта літературної мови і показав його роль у становленні норм загальнонаціонального мовного стандарту. Як і в інших своїх працях про формування української літературної мови, Ю. Шевельов обстоював її полідіалектний характер, виступаючи проти обмеження бази літературної мови полтавсько-київським діалектом. У радянському мовознавстві не лише вивчення, а й сама постановка питання про існування в другій половині ХІХ — на початку ХХ стст. західноукраїнського регіонального різновиду літературної мови була заборонена, отже, праця Шевельова до недавнього часу була єдиним об’єктивним науковим дослідженням історії формування української літературної мови.
Шевельова можна вважати й засновником української соціолінгвістики. У монографії «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941). Стан і статус» учений розглянув проблеми розвитку української мови в першій половині ХХ ст., шляхи формування її загальнонаціонального стандарту, унормування правопису й термінології, історію лексикографічної теорії та практики. І все це — на тлі постійної протидії, яку зазнавала українська мова з боку урядів панівних націй у різних частинах України.
Як показав учений, найжорстокішим і найвинахідливішим у дискримінаційній щодо української мови політиці був радянський режим. Саме радянський уряд застосував, починаючи з 30-х років, поряд із зовнішнім звуженням сфер функціонування української мови, практику так званої внутрішньої русифікації, що полягала у втручанні в природні процеси мовного розвитку й примусовому спрямуванні їх в бік максимального зближення лексичного складу й граматичної будови української мови з російською.
Ця згубна практика денаціоналізації дістала обгрунтування у фальшивих мовознавчих теоріях «гармонійної» російсько-української двомовності й «благотворного» впливу російської мови на розвиток української.
До сьогодні праця Шевельова належить до найгрунтовніших соціолінгвістичних досліджень мовної політики, яку провадили різні режими на окупованих українських землях у першій половині ХХ сторіччя.
Багато зробив видатний учений для вивчення діяльності мовознавців 20-х років. Добу Розстріляного Відродження він вважав вартою спеціальних грунтовних досліджень як найбільш плідну за здобутками не лише в літературі, а й у галузі наукового мовознавства. Окремого вивчення заслуговувала, на його думку, нормалізаторська праця мовознавців тих років над узгодженням двох варіантів літературної мови; над виробленням спільного національного мовного стандарту, єдиних правописних, термінологічних, лексикографічних норм. Репресованим мовознавцям 20-х років — Олені Курило та Всеволоду Ганцову — вчений присвятив окремі розвідки.
Непересічне значення спадщини Юрія Шевельова полягає в тому, що він зберіг тяглість розвитку українського мовознавства. Теми, які він опрацьовував і які десятиліттями замовчувались або фальшувались у радянському мовознавстві, нині знаходять вдячний інтелектуальний грунт. Поступова зміна парадигми лінгвістичних досліджень в Україні, формування нових лінгвістичних напрямів відбувається під знаком Шевельова.
Під впливом ідей Великого філолога нині переглянуто концепцію походження української мови, історію формування її літературної форми; дістають розвитку соціолінгвістичні дослідження, зокрема вивчення мовної політики тоталітарного радянського режиму, а також аналіз сучасної мовної ситуації в Україні; по-новому висвітлюється історія української мовознавчої науки та внесок до неї репресованих свого часу вчених.
Мовознавчі дослідження Шевельова ніколи не були вузько фаховими. Мовні явища учений досліджував у їхньому нерозривному зв’язку з національною історією, культурою та ідентичністю. Його твори містять проникливі та надзвичайно актуальні сьогодні спостереження про розкладовий вплив тоталітарної системи на соціальний і психологічний стан суспільства, нівечення людської індивідуальності, поширення цинізму й морального нігілізму.
Значення спадщини Шевельова важко переоцінити. Свого часу Михайлина Коцюбинська зазначала, що якби його книжки читали ширші кола, наше суспільство вже було б іншим.
Як Шевченко у ХІХ, так і Шевельов у ХХ столітті поставив на сторожі української спільноти слово. Якщо Шевченко заклав культурні основи нації, то Шевельов в часи нещадного нищення української культури зберіг історичну спадкоємність її розвитку та збагатив її блискучими науковими й публіцистичними творами.
Слід сказати й про виняткову шляхетність цієї особистості. Адже Шевельов не був українцем за походженням, він став українцем за свідомим вибором. Але, обравши замолоду благородний шлях служіння українській спільноті, Юрій Володимирович ніколи не зрадив свого вибору, попри те, що зазнав через нього переслідувань не лише від радянських функціонерів від науки, а й від керівника американських русистів Романа Якобсона, який у боротьбі з Шевельовим не погребував використанням сфабрикованого в КДБ наклепу про нібито колаборантство вченого під час німецької окупації Харкова.
Нині, як це показали й останні події в Харкові, боротьба за Шевельова триває. Проте цинічним невігласам, що нині опинилися у владних кріслах, не вдасться зупинити вплив ідей Великого Українця. У те, що його подвижницька праця не була марною, Юрій Володимирович вірив і тоді, коли радянська імперія зла здавалася нездоланною. Ще 1976 року в передмові до книжки «Історична фонологія української мови», яку вчений вважав найважливішою справою свого життя, він писав:
«Автор здає собі справу з того, що в наші дні провідна роль у ширенні певних наборів ідей належить атомовим бомбам, танкам, засобам пропаганди та відвертому пристосовництву — як за доби Середньовіччя вона належала вогнищам інквізиції, пропаганді та тому ж таки пристосовництву. І все ж хочеться вірити, що неперекручені факти й обгрунтовані думки зрештою вторують собі шлях».
