У знятій за 26 мільйонів євро екранізації роману-епопеї Льва Толстого брали участь шість європейських країн. Головні ролі поділили порівну: Наташа — француженка Клеменс Поезі, П’єр — німець Олександр Бейєр, Болконський — італієць Алессіо Боні. Колишній киянин, а нині — москвич Дмитро Ісаєв зіграв Миколу Ростова. Імператором Олександром I став Ігор Костолевський, який відповів на запитання izvestia.ru.
— Як було грати імператора?
— У мій перший знімальний день ми знімали прийом у Вільнюсі. Я ввійшов до зали, де стояв трон, сів, і не можна сказати, що мені було зручно. Відчуття були, швидше за все, дивні. Після зйомки я спитав режисера: «Роберте, скажи, я нормально на троні сиджу?» А він відповів: «Ти — цар. Ти можеш сидіти як заманеться».
— Зйомки однієї зі сцен картини відбувалися в колишньому палаці великого князя Володимира Олександровича, вікна якого виходять на Петропавловську фортецю, де, як ми пам’ятаємо, чекав своєї долі декабрист Анненков, роль якого ви зіграли у «Зорі привабливого щастя». Не виникло відчуття, що 30 років як не було?
— Було відчуття, що коло замкнулося. Знаєте, коли я знявся в «Зорі привабливого щастя», я був молодим, грайливим і багато чого не знав. Я думав: ну, зараз буду грати історичних героїв, в тиняновському «Кюхлі» кого-небудь зіграю, потім іще... Все вийшло зовсім не так. Але при цьому мені завжди дуже подобався образ Олександра I. Мені навіть Мотиль тоді сказав, що я міг би зіграти імператора. Так що, можна сказати, я мріяв про цю роль усе своє свідоме життя. Тому, коли продюсер «Війни і миру» спитав мене, яку роль я хотів би грати в цьому проекті, не роздумуючи відповів: «Олександра I». Хоча, загалом, мені тут більше грати і нікого.
— Чим вас так привабив образ Олександра Павловича?
— Дуже цікава, суперечлива постать. З одного боку, на нього звалився тягар відповідальності за країну. А з іншого — він завжди мріяв усамітнитися та жити далеким від політики життям. І взагалі, цей пройдений Олександром шлях: від ліберальних реформ до аракчеєвщини, на жаль, не раз повторювався в нашій історії. Хочеться вірити, що ми можемо вийти з цього замкненого кола, але поки що факти говорять про зворотне.
— Ви вірите в легенду про Федора Кузьмича?
— Я? Ні. Я, як Олександр Павлович, вас запевняю: нічого такого не було.
— Як, на ваш погляд, творці фільму дотримувалися толстовського тексту?
— Важко сказати. Зйомки йшли англійською. Я володію цією мовою, але не до такої міри, щоб читати англійською «Війну і мир». Тим більше, якщо її можна прочитати російською. (Входить Володимир Ільїн, який зіграв у «Війні і мирі» Кутузова.) Ой, Володю! Власне, через нього я і погодився зніматися в цьому фільмі. Роль у мене невелика. Вона і в романі, до речі, невелика. І зводиться вона, здебільшого, до взаємовідносин з Кутузовим. Взаємовідносин складних, тому що Олександр, наскільки я розумію, більше тяжів до Барклая де Толлі, а Кутузова призначив командуючим, як зараз кажуть, під тиском громадськості. Не хочу ображати Володю, але я десь читав, що ідея заманювати ворога у глибину країни належала Барклаю.
— Як ви ставитеся до того, що іноземці екранізують російську класику?
— Як казав Бродський, усе залежить від величі задуму. У цій картині велич задуму присутня. Іноземна група ставилася до роману Товстого дуже уважно, і особисто у мене це викликає повагу. Хоч я розумію, що можуть бути витрати.
— За рівнем організованості іноземці дуже відрізняються від російських кінематографістів?
— Нехлюйства я на зйомках не помітив. Але, загалом, і у нас зараз п’яної людини на майданчику не зустрінеш. Коли продюсери ставлять тебе в суворі рамки, на кшталт того, що за 10 днів ти повинен зняти 2-серійний телефільм, — доводиться тримати себе в руках. А тут, де такий великий бюджет, де до тебе прикріплюється троє костюмерів і троє гримерів, де кожний твій день розписаний по хвилинах, дисципліна просто залізна.
— У вас уже було по троє гримерів на одних зйомках?
— Мені досить одного, але професійного. Я людина невибаглива...
