Зрозуміло, що всі ці старосвітські батюшки та матушки,
Кайдаші, баби Параски й баби Палажки не відповідали естетичним канонам,
які диктував шал революційної перебудови. Блискучий поет і літературознавець
Микола Зеров ставив питання руба, чи належав письменник до гуртків або
організацій; чи зворушили його перші після розгрому 1847 року кроки українського
літературного життя; чи відгукнувся він живими заявами з приводу популярних
тоді думок та ідей; зрештою, закидав багатьом його героям старосвітську
«перманентність», психічну застиглість. У «Підручнику з історії української
літератури» О. Дорошкевича Нечуй-Левицький постає як людина, позбавлена
смаку до політичної роботи, малочутлива й не дуже талановита, такий собі
український культурник 70-х років. Діставалося йому й від ідеолога українського
націоналізму Дмитра Донцова, котрий вважав, що брак лицарського духу, героїчності
в писаннях класика зводить нанівець усю його творчість. «Реабілітувала»
Нечуя-Левицького «соцреалістична доба», в яку він поставав чи не співмірним
таким класикам, як Гоголь, Бальзак і Золя.
Десь у такому плині можна було б і далі мережити ювілейні
міркування і таким чином дійти до цілком імовірного звинувачення нинішньої
доби, котра обійшлася з Нечуєм-Левицьким чи не жорстокіше, аніж уже згадана
доба українського «ренесансу». Адже всенародно любимий і найчитабельніший
у нашому столітті класик упродовж останніх років «муляв» читачеве око єдиною
і вбого виданою брошурою про стародавні вірування українців.
Чим же він цікавий нам, сучасникам, котрі у веремії новітньої
перебудови життя й свідомості поступово втрачають смак до читання? Хіба
ж і не досі ми уявляємо цього письменника загубленим серед материка сільського
буття, серед тих його «рустикальних» героїв, таким собі інтелігентним,
та все ж патріархальним дідусем зі шкільного підручника? Тут принагідно
хотів би повернутися до початку 80-х, коли готувалася книжка моєї «експериментальної»
прози. Мій редактор висловив здивування, що я, не прочитавши на той час
ані Пруста, ані Джойса, застосовую в своїй прозі «потік свідомості». Подорожуючи
від кави до кави Хрещатиком, ми завели розмову про традиційну українську
стилістику, і, відчувши неприховану іронію з боку редактора, я порадив
йому прочитати, себто перечитати Нечуєві «Не можна бабі Парасці вдержатися
на селі» і «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Яке ж було
моє здивування, коли мій редактор згодом підтвердив, що монологи Нечуєвих
бабів справді є зразком «потоку свідомості», звісно, в національному етнопсихологічному
сенсі.
Нечуй-Левицький, як ніхто з українських класиків, спонукає
до суперечок про тематику, стилістику, також про стиль життя в теперішньому
літературному бутті. Його сміливо можна вважати невизнаним батьком українського
постмодернізму, якщо брати до уваги, що сучасний постмодернізм у найкращих
своїх зразках повертає літературі правдиве, реалістичне бачення життя.
У цьому «великому епікові», «колосальному, всеобіймаючому оці України»,
як писав про нього І. Франко, заворожує не лише прагнення охопити цілий
космос національного життя в живих і колоритних типажах селян, найманих
робітників, інтелігенції, духівництва, артистичної богеми та людей міського
«дна», але й професійна непоступливість у вирішенні літературно-естетичної,
філософської проблематики свого часу. Ця непоступливість іноді набувала
мало не комічних, як на наш погляд, рис. Бо коли в редактора моєї книжки
зроджувалося ненав’язливе бажання продовжити кавування серед вечірнього
міста, я нагадав, що десь тут, на Хрещатику, року 1904-го у приміщенні
Літературно-артистичного товариства урочисто відзначався 35-річний ювілей
літературної діяльності Івана Семеновича і класик опісля перших привітальних
промов, глянувши на годинника, звівся і покинув ювілейне зібрання: навіть
задля урочистої нагоди він не зробив винятку в своїх професійних звичках.
Тож приклади із життя класиків теж бувають не зайвими.
Розмови про Івана Семеновича чомусь найбільше сполучаються
з подорожуванням Києвом, хоч не зайве помандрувати Надроссям, отими селами,
де й досі можна здибати, як пишуть дослідники, Нечуєвих типажів. Однак
обмежимося поки що нашою столицею, бо саме вона була свідком апогею його
слави і його трагічної кончини. Ви помилитеся, якщо вважатимете, що ми
з редактором тільки й подорожували місцями тієї слави і забуття. Класики
відкриваються повнотою своєї значущості тільки в самотинному прилученні
до таємниць їхньої творчості і життя. Тим більше таємниць, які з багатьох
причин утрачають ту ж значущість для нашого цивілізованого розуміння. І
якщо ви навіть не стурбований нинішнім розгромом літературної царини письменник,
а просто київський мешканець, котрий полюбляє наодинці подорожувати малолюдними
вулицями і закутками улюбленого міста, якщо вам до вподоби капелюх і довге
пальто, парасолька з довгим руків’ям, блукання під київським дощиком асфальтом
і бруківкою, встеленими різноколірним і ще соковитим каштановим листям,
то у вас неодмінно виникне асоціація з атмосферою міста десь середини ХIХ
або початку ХХ століття. Вам навіть здасться, що ви власник готелю або
будинку розпусти на теперішній Богдана Хмельницького, чи фабрикант, видавець,
чи й письменник. І не соромтеся уявити себе в подобі Івана Нечуя-Левицького.
Бо ж його присутністю тут освячено чимало вулиць і будинків, тут він навчався
в духовній семінарії, а згодом і в духовній академії, тут поселився й постійно
жив від 1885 року. Про це місто він писав у романі «Хмари»: «За Дніпром
з’явилася чарівнича, невимовно чудова панорама Києва...» Тут він проживав
у різний час: на Новоєлизаветинській (теперішня Пушкінська), Великій Підвальній
(Ярославів Вал), Володимирській, Львівській (Артема). Він був блискучим
стилістом, мовознавцем, літературним критиком. Йому належить, у співавторстві
з П. Кулішем та І. Пулюєм, перший український переклад «Біблії», саме четвертої
частини її.
Тема «Нечуй-Левицький і Київ» безконечна. І якщо ви справді
охочі до мандрів коханим містом, якщо залюблені в його архітектуру, в його
історичний дух, то після закінчення подорожі вас охопить глибокий і невимовний
сум від думки, що цей самітник, цілковито відданий літературній праці чоловік,
коли кайзерівські війська вступили в Україну та й у часи Першої світової
війни, жив голодним життям, а очевидці згадують, як він хвалився, мов дитина,
скільки яєчок і пиріжків йому дісталося на обід.
Але навіть якщо ця мандрівка вас не схвилює, не заохотить
до читання й перечитування Нечуєвих творів, а з української класики вас
найбільше потішає «За двома зайцями», то й цього задосить, навіть якщо
ви не знатимете, що ця невмируща п’єса була перероблена для сцени Михайлом
Старицьким із Нечуєвої комедії «На Кожум’яках». Насолоджуйтесь, пам’ятаючи,
що він усе-таки був радісним трагіком, а не блазнюватим гумористом.
Помер Іван Семенович Нечуй-Левицький року 1918-го в Дегтярьовській
богадільні, що на теперішній вулиці Дегтярiвській (Пархоменка), на Лук’янівці.
№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
