У Больцано (Італія) пройшов 60-й ювілейний Міжнародний конкурс піаністів ім. Ферруччо Бузоні — першого лауреата Першого музичного конкурсу імені Антона Рубінштейна (до речі, членом журі на ньому був директор Київського музичного училища Володимир В’ячеславович Пухальський). Як і раніше українську фортепіанну школу було високо оцінено, київський піаніст Роман Лопатинський із блискучою віртуозністю здолав неймовірно важкий «марафон» змагання — 6 турів і отримав 3-ю премію і приз публіки. Перемога на відомому конкурсі, який є членом Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів, завжди відкриває нові можливості для музиканта: професійне визнання, концерти, подальше виконавське просування, співпраця з колективами. Про це точно знає Роман, адже його першу золоту медаль на конкурсі Всесвітньої федерації було отримано ще 2010 року в Києві, на Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця.
Нині лауреати Конкурсу ім. Горовиця продовжують завойовувати призи на найвідоміших світових змаганнях, тоді як сам Конкурс Горовиця, український музичний бренд відомий у всьому світі, вже два роки поспіль переноситься.
Про престиж України на всесвітній арені бесіда з молодим, талановитим піаністом Романом Лопатинським і генеральним директором Міжнародного конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця Юрієм Зільберманом.
«КРАЩЕ МЕНШЕ, АЛЕ МАСШТАБНІШЕ І ЯКІСНІШЕ»
— У нашій країні, на жаль, на культуру не залишається у чиновників бажання і фінансів. А в Європі 
бути педагогом, виконавцем, слухачем — престижно, — розповів Роман ЛОПАТИНСЬКИЙ. — До музики у слухачів на Заході є великий інтерес, а попит народжує інтерес і бажання організовувати заходи, і з’являється фінансова підтримка. Я помітив, що в нашій країні, чим менше місто, тим більший інтерес до музики. Їм важко запросити виконавців, але цінність виступів для людей там значно більша. Знаю людей, які, маючи зовсім скромні фінансові можливості, роблять приголомшливі проекти в Україні.
— Зараз дуже багато талановитих виконавців, а як можна заявити про себе і знайти свою професійну нішу?
— Нині величезна конкуренція серед виконавців у всьому світі. Багато хто вже навчився грати швидко, чисто, голосно. Музикант може заявити про себе лише якщо бере участь і перемагає на престижних конкурсах. Але навіть якщо ти виграєш першу премію конкурсу, це не дасть тобі забезпечену концертну діяльність. Найчастіше після перемоги ти два роки відіграєш свої концерти, можливо, десь допомагають агенти. А потім знову повинен доводити свій рівень, постійно підтверджуючи майстерність. Можливо, лише 3-4 перемоги, дають стабільний успіх і популярність.
Я не люблю конкурси, але розумію, що в них потрібно брати участь. Для підготовки завжди потрібен не лише час, але й гроші. Брав участь у невеликих конкурсах у Італії та Франції. З часом я зрозумів, що краще акумулювати сили і готуватися до великих конкурсів, тобто до найбільш престижних, таких, що входять до Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів (WFIMC). Краще менше, але масштабніше і якісніше! Хай це буде важче, з витратою великих зусиль (адже вимоги до програми набагато серйозніші і ширші). Навіть якщо ти не доходиш до фіналу завжди є ймовірність, що тебе відзначать агенти, імпресаріо, ти сподобаєшся, і тебе запросять на гастролі. А перемога дає ще й фінансову підтримку піаністові, стабільні ангажементи. Фактично всі відомі престижні конкурси — це члени Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів. До них завжди прикуто більше уваги громадськості та культурних діячів. Для кожної країни дуже важливо мати й підтримувати такі конкурси. Адже це її імідж на світовій музичній арені. Окрім того, якщо ти потрапив до трійки фіналістів або переміг, то можеш протягом двох років брати участь у конкурсах федерації вже не проходячи відбірний тур. Існує система співпраці між конкурсами федерації, обмінів і асоціативної підтримки. Так на Конкурсі Ф. Бузоні було вручено спецприз «За краще виконання твору Шопена». Його надав Польський інститут Ф. Шопена і тим самим проанонсував, що незабаром відбудеться конкурс Шопена.
— Розкажи детальніше про Міжнародний конкурс ім. Ферруччо Бузоні
— Зараз я зіграв 4 тури Міжнародного конкурсу Ферруччо Бузоні, але насправді в конкурсі їх 6. Адже спочатку подав документи з відео— і аудіо— записами на конкурс, а це було ще в червні 2014 р. (це був перший тур). З 300 заявок добрали близько 140-а учасників на другий тур, так званий Live. У серпні потрібно було зіграти 2 етюди і п’єсу і в жовтні було оголошено 27 кандидатів, які пройшли, і їх було запрошено до Больцано. Конкурс дуже важкий, величезна програма. Потрібно було підготувати 4 тури: 2 сольних (45 хвилин і 60 хвилин музики) і III і IV — оркестрові (III — зіграти один з концертів Бетховена, IV — один зі списку романтичних концертів).
Це був 60-й ювілейний конкурс і було запрошено 11 членів журі — всі переможці, тобто лауреати перших премій Конкурсу Ф. Бузоні. Це не лише педагоги, але й виконавці, які активно виступають. Конкурс підтримує і заохочує спілкування учасників із членами журі, це дуже важливо. Але мені поталанило ще більше, адже після конкурсу їхав у одному потязі до Мілану з членом журі Олександром Штаркманом і ми проговорили три години, а потім до Києва я летів зі ще одним — Борисом Блохом (також членом журі Конкурсу Ф.Бузоні).
— Що для тебе означає III місце і приз публіки на Конкурсі Ф. Бузоні?
— На конкурсі прозвучало, що 2011 року на 58-му Міжнародному конкурсі Ф. Бузоні II премію отримав українець Антоній Баришевський, а тепер ми нагороджуємо іншого піаніста — українця Романа Лопатинського. Я представляв нашу країну і дуже гордий цим фактом. Важливо відзначити, що Баришевський і я — лауреати Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовіца, конкурсу, який проходить у Києві і входить до складу Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів. Виходить, що зайняв призові місця в двох відомих престижних конкурсах.
Також члени журі зазначили, що я отримав один із найважливіших спеціальних призів: «Приз публіки». Перед першим туром дуже хвилювався, перед другим — трохи менше, а на останніх двох — хвилювання зовсім пішло. Все це завдяки гарячій підтримці публіки, я відчував, що ми на одній хвилі і у мене виходить приваблювати слухачів до музики, яку виконую. Також вдячний музикантам Оркестру ім. Й. Гайдна. Вже на репетиції у нас вдалося створити правильну енергетику, адже це вкрай важливо. Пам’ятаю, колись я грав у Німеччині з Радіооркестром Баварії і запам’ятався один із пунктів контракту, який звучав приблизно так: ви зобов’язані викладатися на всі 100% навіть під час репетицій. Потрібно вміти розкриватися максимально до виступу. Звичайно, всі бережуть сили в день концерту і на генеральній репетиції, але до цього необхідно працювати на повну силу. Коли я граю з оркестром, то прагну не бути егоїстичним солістом, хочу стати єдиним механізмом з оркестром. Якщо чуєш, що оркестр зараз розпадатиметься, то не потрібно заходити вперед. Я займаюся симфонічним диригуванням, розумію, що основа — це взаємодія і взаємодопомога під час виконання.
Зараз у мене новий дороговказ — Міжнародний конкурс у Хамаматсу (також член Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів). Вже залишилося зовсім мало часу для підготовки, конкурс стартує 21 листопада в Японії.
«РЕЗУЛЬТАТ ВИПРАВДОВУЄ ВСЕ!»
Юрій Зільберман, генеральний директор Міжнародного конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця:
— Роман розповідає все так гладко і спокійно, але не говорить про каторжну працю підготовки, коли він сидів за роялем по 8-10 годин на день, про свій стан «натягнута струна», в якому перебуваєш перед виходом на сцену, про виснажливу напругу, в якій перебував протягом майже місяця? Хоча, можливо, це й правильно — не говорити про процес, адже результат виправдовує все! Ще в 2010 р., коли Роман брав участь у конкурсі В. Горовиця, задовго до своєї перемоги (йшов лише перший тур), один із членів журі сказав мені: «Дуже яскравий піаніст! У нього є майбутнє». Перша премія, золота медаль конкурсу В. Горовиця — це була справедлива нагорода молодому талановитому музикантові!
А ще мені дуже запам’яталося виконання Романом «Петрушки» І. Стравінського в чудовому залі Yamaha в Токіо. Було відчуття, що рояль звучить у тисячах тембрів! Адже це дано навіть не всім великим!
Сьогодні Р. Лопатинський — лауреат, переможець Конкурсу Горовиця, конкурсу, на який чекають сотні піаністів і постійно присилають заявки, конкурсу, якого вже не було два роки!
— Розкажіть, як реагує Всесвітня федерація на той факт, що Конкурс Горовиця вже двічі було перенесено?
— У травні в Больцано (якраз там, де Роман брав участь у конкурсі Ф. Бузоні) проходила Генеральна асамблея Всесвітньої федерації міжнародних конкурсів. Генеральний секретар Федерації Маріана Гренвіг у приватній бесіді сказала: «Юрію, конкурс не може «пропускати» своє проведення два рази поспіль. Ти ризикуєш! Адже конкурс В. Горовиця — єдиний від країни, представлений у Федерації. Попередь своїх міністрів: утретє конкурсу не буде — країна «піде» з мапи світу». Я, звичайно, запевняв її, що 2016 р. конкурс неодмінно відбудеться. Але, приїхавши до Києва, вже не був настільки впевненим, більше того, відверто не вірив, що вдасться «переламати» індиферентність наших висо-о-о-оких начальників від культури.
Їх запевнення в активній «допомозі» дивним чином поєднуються з вимогам «шукати спонсорів». На чому ґрунтується таке дворушництво, коли, звертаючись до ЗМІ — вони, мало не зі своєї кишені виймають гроші на злиденну культуру, а обертаючись до тебе — пропонується самим «шукати спонсорів»? Та на некомпетентності, а просто кажучи — на відсутності елементарної грамотності. Адже ні для кого не є таємницею, що 99% провідних конкурсів світу (а їх у Всесвітній федерації лише 120) фінансуються або державою, або міським бюджетом. Всі ці небилиці про величезні внески «приватних осіб» — не більше, аніж розмови бабусь на лавочці про «тисячі» у сусіда.
— Хто фінансує конкурси Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів?
— Цього року спеціально з’ясовував буквально в кожного з директорів конкурсів і зрозумів, що наш Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, нічим не відрізняється від інших. Дійсно, призовий фонд Дирекція будь-якого конкурсу прагне отримати від меценатів, оскільки в будь-якій державі світу виплата преміального фонду утруднена всілякими юридичними і фінансовими обмеженнями. Але оренда залів, оркестрів, оплата праці журі, оплата перебування учасників — ці витрати ЗАВЖДИ бере на себе фінансуюча організація (а я вже підкреслював, що це або держава, або місто). Тому сказати наразі нічого не можу, але впевненості поступово (з наближенням Нового року) стає все менше.
— Чи можливо, що Конкурс Горовиця не відбудеться і 2016 року?
— Уявімо: а що буде, скажімо, якщо в квітні конкурсу не буде? Що? Хто з урядовців цього боїться? Ну не буде такої країни Україна у Всесвітній федерації. Його — урядовця хто-небудь звинуватить? Ні. Він завжди знайде «винних», навіть якщо гіпотетично передбачити, що таке питання буде поставлено.
Зараз у Федерації від Росії — Конкурс Чайковського в Москві і Конкурс І. Мравінського в Петербурзі, від України — Конкурс В. Горовіца, від Грузії — Конкурс піаністів у Тбілісі, від Азербайджану (прийнятий 2013 р. на Асамблеї в Тель-Авіві) — Конкурс у Баку, від Вірменії (прийнятий 2015 р. в Больцано) — Конкурс А. Хачатуряна в Єревані. Все! А що буде 2016 — подивимося!
