Актор театру та кіно, режисер і директор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса — Микола БЕРЕЗА. У грудні йому виповниться 35 років. Широкій публіці Микола Береза став відомий як виконавець головної ролі у фільмі режисера Зази Буадзе «Червоний» за однойменним романом Андрія Кокотюхи. Наша газета уже писала про зйомки «Червоного» («Ми займаємося новою міфотворчістю», «День» № 163-164 за 14 — 15 вересня ц. р.).
Сьогодні ж у розмові з лауреатом обласної премії в галузі театрального мистецтва імені Бориса Романицького Миколою Березою — про його шлях до фаху, амплуа, театр Курбаса як територію комфорту і не тільки. Але на самому початку — про роль Данила Червоного.
СУМНІВИ — ЧАСТИНА РОБОТИ
— З акторського боку, я не знаю, чи можу бути своєю роботою (коли-небудь) на100 відсотків задоволений, — зазначає Микола Береза. — Завжди оцінюєш, починаєш приміряти, завжди виникають якісь сумніви, думки... Мені здається, це цілком нормальний робочий процес. Зараз починаю згадувати свої нечисленні роботи в кіно та більш численні — в театрі, і не згадаю ролі чи вистави, якою би був абсолютно задоволений. Завжди ти, коли в професії — по-чесному, ставитимеш собі запитання, намагатимешся піднімати планку, і це нормально. Мені навіть здається, що такі сумніви — частина роботи.
— Акторська професія — це талан залежної людини (від сценарію, режисера, партнерів по сцені)...
— Часто сам себе можеш ставити в обставини. Тому це нормально! Насправді в акторській професії оце «робити всупереч» присутнє скрізь і всюди. Бо береш якусь роль, і можна піти по-простому — так, як воно тобі сьогодні на душу лягає, і складаєш. Якщо ж хочеш глибше копнути, якщо воно ґрунтується на тому, щоб і роль була більш об’ємною, і щоб історія в цілому якось проявилася, зазвучала, і, за великим рахунком, і в собі щось знайти (заглянути кудись — як у «скриньку Пандори»)... То актор, мені здається, якраз із цієї території — якраз той, хто не боїться туди заглядати (може, не надовго, може, одним оком)... Але це є. І дуже часто доводиться робити щось всупереч. Говорячи про себе особисто... Я — лінива людина. Хтось колись казав, що скоріше візьме на роботу лінивого, бо він швидше вигадає, як йому, не докладаючи зусиль, щось зробити. То мені часто доводиться робити щось навіть всупереч своїй ліні, небажанню, штурхати себе, копати, знаходити якісь гачки, як себе примушувати до роботи... А часто буває такий момент, коли немає натхнення — через погану погоду, відсутність настрою. Але треба робити! Ми ж у професії! Отже, ти обрав цю професію, і все!
— Чи можете сказати про себе як про актора певного амплуа?
— У нас, у Театрі ім. Л. Курбаса, жанрового поділу (характерного, класичного, яскравого) немає. Звісно, є матеріали, в яких відчуваєш себе вільніше, є матеріали, в яких тобі територія невідома, і це теж може ставати викликом... Але, повторюся, отакої жанровості нема. Принаймні за собою я її не відслідковую. Хоча розумію, що я не надто проявляюся в якихось комедійних історіях, хоча, знову ж таки, переді мною в таких ситуаціях стоїть внутрішній виклик — бо це те, над чим варто попрацювати, хотілось би попрацювати, цікаво було б...
ПРО ВИБІР ФАХУ
— Ви ж насправді не мали на меті вивчати театральну справу. То ким хотіли бути, і як сталося так, що пов’язали життя з лицедійством?
— Складалося так, що (не пам’ятаю, з якого віку) мама завжди брала мене із собою до церкви. Сказати, що я добре почувався в цьому середовищі, — не сказати нічого. З певного моменту я почав прислуговувати, тобто фактично у всі ці церковні історії був так залучений, що від якогось моменту всі вже були впевнені (і в мене іншої думки не виникало), що буду священиком. Все так складалося — я прислуговував, дякував, співав у хорі, допомагав нашому священикові з багатьма моментами... У нашого отця були дві парафії, й іноді, коли він не встигав, то просив: «Братчику, проведіть з молодятами передшлюбні науки». Я тепер собі зі своєї вже території, що на чималій часовій, років у п’ятнадцять, віддалі, не можу пригадати, що я отим молодятам міг говорити, пояснювати, розказувати... Але тоді, коли був у цьому, багато працював і готувався поступати в семінарію. Проте поставив собі за мету вчитися за кордоном, де зовсім інший рівень, зовсім по-іншому може скластися життя. Потрібно було певний час чекати на певне сприяння від вищих духовних чинів, владики — тобто виявилося, що не все так просто. Я мусив чекати, доки з’явиться така нагода. А щоби не гаяти часу, вирішив поступати до вишу, бо хто знає, як обернеться життя. Спочатку подавався на історичний факультет Університету ім. І. Франка — і не поступив. Рік минув у мене без навчання, і це був час для того, щоби вдихнути... Знову, коли подавався в Університет, побачив, що є ще акторський факультет, а подаватися можна було на кілька спеціальностей. Тим паче, що у школі я навчався в музичному класі, а ще трохи був залучений до шкільної самодіяльності, також із класу 8-го, напевно, вів усі перші й останні дзвоники... Тобто воно десь теж спрацювало. Отже, подав документи також на акторський і чудом пройшов, бо сказати, щоби аж так цілеспрямовано, ретельно готувався, то ні!
— А як родина поставилася до такої вашої переорієнтації?
— Родина підтримала. Може, тому, що я — пізня дитина (15 років різниці з братом)... Батьки завжди цікавилися тим, що я робив, але ніколи не обмежували, ніколи не ставили перепон, ніколи не казали: «Туди не йди, того не роби», — довіряли мені. Що ж до навчання на акторському факультеті, то вони цілком нормально це сприймали, не було суперечок і категоричної незгоди.
— У кого ви вчилися?
— Педагоги — Володимир Степанович Кучинський, також — Олег Цьона, Андрій Водичев, Олексій Кравчук, Тетяна Каспрук, Оксана Цимбал, Олег Драч... Навчання було насиченим та цікавим.
ПРО ТЕАТР ІМЕНІ ЛЕСЯ КУРБАСА
— У вас не було вагань стосовно місця праці після закінчення вишу?
— Уже з другого курсу мене і мою одногрупницю Тамару Горгішелі запросили в репертуарну виставу Театру ім. Л. Курбаса — це був «Сковорода. Наркіс» у поєднанні зі старовинними духовними співами-ірмосами. Фактично відтоді активно залучилися до репертуару. Зрештою, були запрошення ще на I курсі. Але мені тоді було важко вжитися в тому просторі, бо коли ти вперше у житті потрапляєш у театр, а надто коли потрапляєш у театр з такими традиціями, методологією, не завжди зрозумілими та доступними, то не завжди можеш усе приймати і сприймати.
— Багато хто говорить про вас, курбасівців, чи не як про «секту»...
— У доброму розумінні десь воно так і є. Хоч зараз, напевно, у цьому плані пішло певне послаблення — ми більше відкрилися. Бо однозначно був час, коли це була закрита територія, з моментом, коли більше акумулювалося досвіду, енергії, напрацьовувалося тренінгами, заняттями. Це був такий час. І насправді якось із певним смутком дивлюся на те, що той час минув.
— Навіть так?
— Бо насправді це є досить комфортна ситуація, позиція, коли ти можеш у своєму середовищі щось творити, експериментувати, пробувати і потім давати це на-гора — глядачеві... Як мінімум, це справді цікавий досвід, де є багато чого. І ще дуже важливо, що в такому форматі колектив має можливість дуже добре, як у тих пазлах, одне до одного прилаштовуватися і налаштовуватися, чути одне одного. То був фантастичний час. І я думаю, що попереду у нас ще будуть такі періоди, коли ми акцентуватимемо на тому, що колектив знову працюватиме на те, щоби напрацьовувати оті зв’язки всередині.
— У вашому театрі зараз менше прем’єр, менше вистав... Чи помиляюся?
— По-різному буває. Наприклад, у попередньому сезоні у нас вийшли чотири прем’єри, причому — масштабні. Одну з них робили спільно з Британською радою («Зимова казка» Шекспіра. — Т. К.). Зрештою, є об’єктивні моменти. Зараз у нас триває ремонт повним ходом. Отже, в цьому періоді ми є заручниками ситуації...
ПОЗА ЛЬВОВОМ
— Можливо, десь би хотіли, крім свого театру, попрацювати... Може, хотіли би бути з кимсь із «чужих» акторів на одній сцені? Чи, припустимо, взяти участь в одній з антрепризних вистав, які зараз дуже в моді?
— Я маю такі можливості. Наприклад, минулого року мені вдалося попрацювати зі Стасом Жирковим у міжнародному проекті, в Магдебурзі. Це була сучасна інтерпретація «Украденого щастя» у драматургічному виконанні Павла Ар’є. Назва нашої роботи — «Чому не вижив Михайло Гурман?». У проекті брали участь я, Катерина Вишнева (із «Даху») і Тімо — фантастичний актор із Німеччини, з Магдебурга. У мене надзвичайні враження від цього проекту, бо мені випала можливість доторкнутися до іншої школи, іншої методи роботи. Перед тим була робота в незалежному проекті під патронатом — це продукт «Дикого театру», режисером якого був Максим Голенко, — «Афродизіак», який робили на арені Національного цирку. З Ростиславом Держипільським страшенно хотілось би спробувати попрацювати... З останніх надзвичайних вражень — фантастична режисерка із Харкова Оксана Дмитрієва, котра ставить лялькові вистави. Наприклад, з Андрієм Приходьком теж не відмовився б, хоча з ним ми уже працювали — він ставив у Театрі ім. Л. Курбаса «Лісову пісню».
МИСТЕЦТВО МАЄ БРИНІТИ
— Питання як до директора: як нині потрібно формувати репертуарну політику театру? Не раз чула від ваших колег, що зараз, коли йде війна, потрібно ставити легкі жанри... АТОвці повертаються з фронту скалічені фізично й психічно... І біль цей не минає за рік чи два, навіть за десять років не мине...
— Не можна на 100% підлаштовуватися під водевілі чи інші легкі театральні жанри. Якщо якийсь театр зробив для себе саме такий, легкий, вибір — нехай. Але всім театрам не потрібно глобально дотримуватися отакої «лінії». Зрештою, ті події, що зараз відбуваються у країні, мене особисто підштовхують до такої думки: все, що ти можеш зараз зробити, — це добре займатися своєю справою на своєму місці. А чи справді ти добре нею займаєшся, чи робиш усе від тебе залежне? Чи справді ти викладаєшся у своїх творчих роботах на всі 100%? Хоча театральне мистецтво завжди має бриніти, бо деколи навіть непроста якась драма може дуже точно спрацювати. Може, бійцям АТО чи їхнім родичам потрібно виплакатися. Коли все це в собі тримають, це недобре... Тобто не обов’язково переключати їх на щось легеньке, комічне, водевільне. На мою думку, це має відбуватися всеосяжно, щоби ринок (театральний, кіношний чи загалом мистецький) насичувався якомога більш різноманітним продуктом... Я не втомлююсь повторювати, що генії народжуються раз на певний час, а решта — це праця!
P.S. Зйомки фільму «Червоний. Без лінії фронту» про головного героя стрічки «Червоний», де головну роль зіграв Микола Береза, планують розпочати вже цього року, розповів режисер Заза Буадзе, повідомляє «Укрінформ». Він уточнив: якщо «Червоний» знятий за мотивами третьої глави однойменного роману Андрія Кокотюхи, то пріквел буде за мотивами перших двох глав. Це великий історичний відрізок з 1936-го, коли Данило Червоний був студентом Львівського університету, по 1945 рік, коли його, хорунжого УПА, заарештували і відправили в табір. Ось така велика історія становлення героя»...
