Відразу попередимо можливі запитання читачів. Дійсно, поява подібної «ділової» рубрики на сторінці культури досить дивна. Однак, на наш погляд, таке поєднання на одній території бізнесового прагматизму і високих гуманітарних спрямувань — сьогодні є запитаним і актуальним. Адже не в останню чергу саме розрив між «ділом» і «словом», між людьми, які вміють заробляти гроші, і людьми, які творять на свій страх і ризик національну культуру, є першопричиною багатьох наших невдач. Сьогодні ж ми хочемо запропонувати читачам «Дня» невелике дослідження про те, що в усьому світі називають «командною грою» — таку собі універсальну стратегію спільної роботи та проживання, що може бути застосована практично в усіх сферах життя.
Хочеться почати з чогось епічного, масштабно-вражаючого.
Ось у Старому заповіті сказано, що Мойсей був людиною «вдачі сумирної». А, власне, звідки така характеристика? Статистика — річ невблаганна: під його началом перебувало не менше 40000 давніх євреїв, кожен із яких був, напевно, сам собі вождь і пророк. І, щоб організувати цей «клубок однодумців» для сорокарічного ходіння пустелею, Мойсею, очевидно, була потрібна істинно янгольська сумирність. Кожен хто хоча б один раз намагався об’єднати півдесятка знайомих для походу на якийсь званий вечір, цю притчу чудово зрозуміє. Проте біблійний народ таки ступив на обіцяну землю, бо до того часу був єдиним і спрямованим до загального блага. Іншими словами — з розрізненого племені народився згуртований загін. Кажучи по-сучасному, команда. Інша річ, що лідеру знадобилося дуже багато часу, щоб цю команду створити…
Звичайно, приклад утрируваний. Але тому не менш актуальний. Адже проблема не в ступені сумирності чи жорсткості того, хто намагається керувати будь-яким колективом, фірмою тощо. Головне — досягти свого, такого бажаного, результату, своєї великої мети з мінімальними втратами і часу, і сил, і людей. Побачити вершину самому — разом з іншими, з тими, з ким йшов до неї. А найвищих вершин і далеких земель, тобто найкращих показників у своїй справі, важко досягти з групою героїв- одинаків. Навіть якщо така група складається з сильних, але не звиклих діяти спільно працівників, ефект від її роботи буде набагато меншим, аніж від праці команди. Цей, науково доведений феномен, називається синергетичним ефектом. Суть його полягає в тому, що кінцевий результат набагато перевершує арифметичну суму зусиль, докладених окремими учасниками процесу. Іншими словами, потенціал окремого працівника підвищується за рахунок спільної, узгодженої діяльності з колегами. Проте як може бути інакше, якщо працювати цікаво, якщо навколо не зануди-товариші по службі, а друзі, якщо знаєш, що тебе завжди підтримають, і сам готовий підтримати іншого, якщо навіть начальник — твій однодумець.
Власне, спочатку будь- який колектив саме і є такою групою. В такому співтоваристві, цілком iмовірно, кожен є прекрасним знавцем своєї справи. Кожен — найкращий. Але результат при цьому може бути вельми далеким від ідеалу, просто плачевним. Блискучий професіонал Ікс відповідає за свою ділянку роботи, не менш блискучий Ігрек — за свою. Але, коли відбувається зрив на ділянці у прекрасного фахівця Зет, то Ікс та Ігрек із непохитною вірою у власну правоту можуть заявити (частіше за все так і відбувається) — ми тут ні до чого, адже у нас гаразд. І це — аж ніяк не егоїзм. Адже між Іксом, Ігреком і Зет в іншому, схоже, чудові стосунки. Але ефективної комунікації, зв’язку між ними як однодумцями, колегами по роботі в істинному розумінні цього слова — немає. І тому їхні неабиякі якості пропадають нарізно, не спрацьовують на той спільний результат, у якому — ось парадокс! — кожен із них кревно зацікавлений. При цьому, не виняток, потрібна мета таки буде досягнута, але надто вже великою кров’ю; як тим старозавітним пустельникам, доведеться поневірятися свої сорок років у пошуках вірного шляху.
Керівник, до речі, маючи під своїм началом підприємство, повне лебедів, раків і щук, також стає заручником подібної ситуації. При такому різнобої йому потрібно, крім тієї ж витримки та сумирності, ще й авторитарні (не плутати з авторитетними) якості. Необхідно тримати напоготові важкий кулак, аби вчасно і переконливо стукнути ним по столу, припиняючи непотрібні суперечки, необхідно постійно бути напоготові. І все одно за всім не вслідкуєш. Виходить, начебто всі працюють у поті чола, боячись зайвий раз очі підняти, а результати — як укопані, аж ніяк не на найкращій позиції. Про психологічну атмосферу навіть і мови немає. Бос перетворюється на диктатора, якого, швидше, бояться, ніж поважають — на відміну від лідера, авторитет якого дійсно незаперечний.
Одним словом, підприємство, побудоване на хиткому фундаменті групи, значною мірою працює вхолосту, на те, щоб контролювати, адмініструвати, втрясати тощо. Бо, коли ліва рука не відає, що творить права, нічого іншого не залишається, як налагоджувати взаємодію в отакому ручному режимі. Обов’язки та терміни нескінченно підправляються. Нерозуміння породжує непорозуміння, сварки чергуються з примиреннями, розриваються телефони, вирують емоціями багатогодинні засідання, пихтять сигаретами кулуари, Іван Іванович ловить за ґудзик Івана Никифоровича… Маса енергії витрачається даремно замість того, щоб бути спрямованою на дійсно корисні речі — виробництво товарів чи послуг. Швидкість виробництва, звичайно, також знижується.
Загалом, що багато разів доведено світовою практикою, сучасне керівництво будь-яким підприємством базується на трьох принципах: керуванні командами, керуванні змінами в компанії та керуванні конкурентними перевагами. Якщо ці три складові дотримуються, втрати часу, зусиль і коштів на шляху до успіху, до лідерства в своїй галузі скорочуються до мінімуму. І вирішальне значення має тут керування командами. Це, звичайно, набагато складніше, ніж просте адміністрування і видання наказів. Керівник стає, скорiше, граючим тренером, капітаном, лідером — і тому команді з ним легко працюється.
Таким чином, ми знову приходимо до того, що основа основ — це, знову-таки, команда. Спортивна термінологія, до речі, тут видається доречною. Адже гарний футбольний клуб тим і сильний, що стовідсотково націлений на виграш, на приз від першої до останньої хвилини матчу, від першого до останнього туру в чемпіонаті. В команді, на відміну від тієї ж групи, спільна мета однаково важлива для всіх — від рядового працівника до менеджера вищої ланки. Почуття причетності до загального результату породжує і взаємну відповідальність: адже, коли вболіваєш за справу, всі біди команди сприймаєш і як свої власні. Отже, і рішення приймаються спільно, і сакраментальне «це твої проблеми» тут вже не діє. Збій, зрив одного — предмет турботи всіх. Командні стосунки, таким чином, ефективні самі собою, в них немає місця нескінченним розборкам і з’ясувуванням, хто правий чи винний, хто головніший чи працездатніший. Людей пов’язує щось більше, ніж просто цехова солідарність, вони ніби моделюють діяльність один одного. Відповідно, проявляються сильні риси кожного учасника, і він може грати відразу кілька ролей у загальній грі. І це не розпорошеність, а універсалізм майстра. До речі, якщо, знову ж, пригадати футбол, то саме така система універсально навчених гравців, які можуть і тотально наступати, і так само дружно оборонятися, дозволила стати збірним Нідерландів і Німеччини найсильнішими в Європі та світі, а київське «Динамо» зробила багаторічним фаворитом єврокубків. Цілком зрозуміло, що в подоланні конфліктів («оборони суперника») з’являється свій, особливий алгоритм, якщо треба, стиль: команда як єдиний організм сама вчиться боротися iз хворобами, виробляючи найбільш природні для себе засоби. Певні спільні ритуали в роботі та дозвіллі, тобто, звички цього великого командного тіла — з того ж розряду. Що, однак, особливо важливо — це висока планка мети. Сама команда повинна ставити перед собою максимальні завдання, і саме тоді, коли ця ініціатива виходить знизу, перемога стає реально досяжною. Парадокс команди в тому, що найкраще вона об’єднується навколо завдань, що вимагають максимальної віддачі.
В результаті, атмосфера змінюється докорiнно. Переважають довіра та взаємне підбадьорення. Керівнику, в свою чергу, немає потреби ставати грізним самодержцем: його лідерство приймається по праву, і підтримка, яку він отримує, ніяким деспотам навіть не снилася. Праця перетворюється з необхідності на улюблене, захоплююче заняття. Ну а бажана мета, та сама вершина досягається найкоротшим шляхом. Оскільки найкращі рішення приймаються настільки швидко, наскільки це можливо.
Звичайно, було б помилкою вважати, що команда — суто діловий, бізнесовий винахід. По суті цей абсолютно конвертований засіб, застосовний до різних сфер життя, скрізь, де так чи інакше виникає людська спільнота. Командна взаємодія зовсiм не перешкодила б нашим новим багатим, з одного боку, і нашій культурі — з іншого. Гарна сім’я — і є командою в найвищому розумінні цього слова. Ну а якщо ще й країна Україна відчує себе єдиною, згуртованою командою… Але це вже схоже на утопію.
Зараз питання інше, цілком закономірне: як команда створюється?
Звичайно, це може бути і стихійним процесом, волюнтаристськи насаджуватися зверху керівником. На це можуть піти всі ті ж горезвісні роки, а проблеми при цьому нікуди не подінуться, і вирішувати їх доведеться дідівськими методами. Очевидно, що формування командної атмосфери потребує чіткої методики, відпрацьованої та виразної стратегії. Такі методики давно існують, вони досить різноманітні. Команда утворюється поступово, крок за кроком. Внутрішня корпоративна робота — в соціальному, психологічному плані — доповнюється спеціальними тренінгами. Завдяки останнім люди вчаться виробляти й аналізувати єдині цілі, освоюють технології управління конфліктами, набувають навичок «розподіленого лідерства» (коли кожний привчається бути господарем становища), виробляють правильну самооцінку, що, в свою чергу, дозволяє не пасувати перед труднощами, швидко й оперативно справлятися з будь-якими викликами. Взагалі, розмова про методи — довга й окрема, там багато нюансів, відтінків. А тут важливо відзначити, що в результаті вимальовується гранично ясна картина.
І вона гарна з усiх сторін: команда, що вміє перемагати.
