Композитор Олексій Ретинський народився у Сімферополі 1986 року в родині музикантів. Навчався у Сімферопольському музичному училищі як трубач, закінчив училище як гобоїст і саксофоніст. У 2010 р. закінчив Національну музичну академію ім. Чайковського за спеціальністю «Композиція» (клас проф. І.В. Щербакова). З 2009-го вивчав електроакустичну композицію у Вищій школі мистецтв Цюриха (клас проф. Б. Каррера). Має в доробку симфонічні, камерно-інструментальні та електроакустичні твори. Учасник українських та міжнародних культурних проектів NabokovFest, «На перехресті музики й живопису», «Етносучасність», «ЕМ-Візія» та музичних фестивалів («Музичні прем’єри сезону», «Київ Музик Фест», «Міжнародний форум музики молодих», ГогольFEST, Третій фестиваль камерної класичної музики ChamberArtMusic). Твори Олексія Ретинського виконують в Україні та за її межами.
Художник-автодидакт. Автор картин, написаних різними техніками. Один із засновників художнього руху «Пташечки». Живе й працює в Австрії.
* * *
Розмова з Олексієм, крім усього іншого, цікава ще й як погляд на життя й роботу обдарованого митця молодшого покоління з фактично вже нерадянським рівнем свободи й, відповідно, можливостей.
КОРДОНИ
— Олексію, ви живете в Австрії, а до того вчилися в Швейцарії. Що вам дав західний досвід у сенсі професійного зростання?
— Мені довелося усвідомити, що все, що я колись накопичив в Україні, не є нерухомою константою. Я підсвідомо розумів це й тут, але важливо було повністю зануритися в нову для себе дійсність та почути власними вухами світ, що живе дещо інакшою музичною реальністю. Я виявив, що в європейському просторі набагато спокійніше ставляться до будь-яких кардинальних експериментів. Деякий час я опирався, мав природний страх втратити свою ідентичність, а потім зрозумів, що рити траншеї більше немає сенсу. Просто відкрився і підставився потоку. І сьогодні для мене кордони між, наприклад, академічною, клубною чи фрі-джазовою музикою набувають все більше й більше ефемерного значення. Все може стати матеріалом для рефлексії. На Заході давно вже відбуваються фестивалі, де, наприклад, діджеї грають з ансамблями нової складної музики. Ось буквально вчора я виступав у київському клубі Mezzanine після хлопців, що грають досить типову клубну музику, виконував свої багатоканальні речі з відсутністю регулярного ритмічного пульсу і складною фактурою, не зовсім розумів, як музика заживе в цьому просторі. Проте — ніякого конфузу. Тож маю підстави вважати, що з теперішнього сум’яття через 10—20 років вималюються нові жанрові одиниці. Але й сьогоднішня ситуація мені дуже подобається, я в ній добре почуваюся.
— Електронні твори в нашому академічному середовищі багато в чому ще екзотика. Чим вам це подобається?
— Електроакустика дає композитору можливість небувалої фіксації і детермінованості кінцевого результату. З другого боку, електроніка наживо надає зовсім інакші можливості ситуативної свободи. Це в певному сенсі чиста абстракція, безплотний звук, що існує у форматі бітів і цифрових кодів. Коли ти працюєш з виконавцями, з ансамблями, то на останній репетиції капітулюєш і розумієш, що твій задум все одно спотворено в кращий чи гірший бік. І після цього хочеться втілити певну ідею досконально. Окрім того, електроакустика дуже впливає на твоє мислення, зміщує його постійно, там практично немає меж, межі виставляєш ти. Навіть не так: сама матерія електронного звука автоматично змушує межі свідомості розширюватися. Підозрюю, те ж саме відчувають поети стосовно мови як такої. Також незаперечним є факт впливу електронної музики на, власне, інструментальну музику. Резюмуючи вищесказане — для художника дуже важливо постійно долати власну інерцію, не давати собі затверднути і тримати себе відкритим.
ФОРМИ
— То до яких форм ви тяжієте?
— До всіх. Камерна, симфонічна, хорова, вокальна, церковна музика. Люблю театр. Пишу музику для фільмів, також дуже цікаво працювати з візуальним мистецтвом — інсталяція, перформанс.
— А розділ на високе й низьке мистецтво ще актуальний чи ні?
— Думаю, високе й низьке сьогодні, як ніколи раніше, визначається вже не соціальним існуванням музики, а її глибинною суттю. Світ є ієрархічним, і музика, зрозуміло, теж. Рай і пекло — не поняття далекої міфології, а складові реальності, що знаходяться на відстані витягнутої руки. Але ніяка зовнішня форма не забезпечує віп-місце в першому ряду. Хіба що тимчасово.
— Якщо, знов-таки, говорити про форми, це здається загальною проблемою наших сучасних композиторів: чому у вас і ваших українських колег так мало симфонічних творів, робіт для великих складів?
— Я дійсно тяжію до великих складів і великих форм. Моя відповідь буде, можливо, тривіальною, але неминучою. Починаючи з певної стадії свого розвитку, я залежу від системи замовлень і вважаю такий стан справ природним і правильним. Має відбуватися глобальний обмін енергії у світі. Художник віддає всього себе. Фестиваль або будь-яка інша організація віддає енергію, вкладену в гроші. Якщо цього не відбувається, то в якоїсь зі сторін відбувається стагнація: художник втрачає можливість творити далі, а замовник неминуче, як зараз кажуть, псує собі карму. А я не хотів би її псувати комусь. Відповідно, у мене відбуваються проекти і замовлення в різних країнах, але це, як правило, ансамблева, електронна, театральна, інсталяційна музика і музика для кіно. Симфонічні твори через свою рідкісність і бюджетну витратність відбуваються набагато рідше. От саме зараз я веду переговори стосовно одного оперного проекту. Сподіваюся, незабаром він втілиться.
— Що назагал важливо висловити у творі?
— Найважливіше — як ти взаємодієш з цілковито різними світами. Наприклад, зі сферою театру або з латинськими чи церковнослов’янськими текстами. Це все ти, але щоразу цілковито інакший ти. Наприклад, у театрі найцікавіше — резонування з новим світом і спроба його перекладу на мову звуків. Чудово, коли є пропозиція, за яку ти, сидячи в студії, ніколи б не взявся. Треба пред’являти світові не тільки давно заготовлений арсенал власних засобів, а й відбивати цілковито різні речі.
ІНСТАНЦІЇ
— То в чому ваша амбіція?
— Коли я не пишу, то відчуваю, що запускається певний процес самознищення. Те, що люди називають талантом — ніяка не перевага. Народжується людина з певним психотипом, і вона у метафоричному сенсі однонога: їй усе життя доводиться нарощувати собі цю кінцівку, придумувати протези, аби рухатись. Мабуть, в міру того, як досягаєш своєї мови, у тебе з’являються амбіції: це як той юнак із заїканням в «Дзеркалі» Тарковського — «я можу говорити». Я часто відчуваю, що щось зачепив, і так, мені радісно, коли це резонує зі слухачами, адже виявлення спільності між людьми — це одна з радощів буття. Водночас я легко ставлюся до компліментів, довіряючи лише останній інстанції всередині себе. Амбіція є, композитор без неї неможливий. Інша справа, що ця амбіція має спиратися на якісь досягнення. І самоприниження корисне, і амбіційність необхідна. Композитор, великою мірою, — людина, позбавлена розкоші бути скромним, бо передає світові новий погляд на світобудову. Написав симфонічній цикл — по факту пред’являєш цілу космогонію. Звісно, радісно, коли відчуваєш, що якось змістив сприйняття людей. Це одна з цілей мистецтва. Зокрема, і в Україні. Треба відмовитися від багато чого рабського у свідомості, мати сміливість казати «я можу щось, це моя родина, це мій простір».
— Тож часто вам доводилося приймати оцей холодний душ самоприниження?
— У фазі юнацького становлення — постійно. Пам’ятаю, що, наприклад, колись давно я пішов на концерт музики АрвоПярта. Повернувся додому і знищив свої ескізи, тому що це було те, що я називаю «зустріччю» і, як результат, усвідомлення розбіжності масштабів спостерігаючого і спостережуваного. Було ще кілька подібних «зустрічей». Траплялися періоди, коли я припиняв писати, розуміючи, що треба, щоб щось у тобі повільно проросло, а не намагатися зайти у мармуровий під’їзд у брудних чоботах.
ПТАХИ Й МАЛЮНКИ
— У вас є цікаве хобі: рух «Пташечки». Що це таке?
— Ще один розчин, який розріджує надмірну серйозність щодо себе і свого мистецтва. Ми з моїм другом, чудовим музикантом Ігорем Завгороднім, свого часу заради гри малювали різних істот, підписували їх віршами доволі абсурдного змісту, а потім з’явилися пташки, бо вони універсальні і їх дуже багато видів. Це необхідний елемент гумору — знижує академічний снобізм і градус пафосу. У мене навіть є цикл для скрипки й фортепіано «Сни птаха». Ігор запропонував наступного року святкувати ювілей 9 років існування напрямку «Пташок».
— Чому саме 9, а не 10?
— Бо у пташок свої системні константи.
— Ви ще й малюєте, на додаток?
— Це завжди було. Я дуже погано вчився у школі, але завжди малював, це почалося раніше за музику. Почало навіть виходити, і мене підтримали друзі-художники. Коли я заглиблююся в одну музичну ідею, вона неминуче має ще й візуальне втілення. Однак якщо музика для мене — це завжди долання себе й великий щоденний труд, то графіка й живопис — швидше розрядка. Сам процес написання музики часто болісний і неприємний. Буває, вже на половині твору ти знесилений і потім тримаєшся винятково на волі дійти до кінця.
Останнім часом мене хвилюють графічні роботи з фактурами паперу, з колажем. Виробляю найрізноманітніші модифікації з папером і потім спостерігаю, куди вони мене поведуть. На жаль, у моїй голові — цвинтар нереалізованих візуальних ідей. Дуже часто сняться готові картини. Але на них просто немає часу, як і на регулярні виставки.
КИСЕНЬ
— Останнє, дещо чудернацьке запитання: все ж, нащо вам музика?
— Наше фізичне тіло залежить від кисню. Оцей пульсуючий рух легенів... А легені нашого нефізичного тіла так само залежать від свого повітря, і ось неодмінна хімічна складова такого повітря — музика.
