Ісаак Дунаєвський, Нестор Городовенко, Олександр Радченко... Цих відомих в Україні та всьому музичному світі людей об’єднує не лише талант та любов до музики. Усі вони народилися на мальовничій Полтавщині. Саме звідти родом і наш сьогоднішній співрозмовник. Сергій Ковальов формує славу музичної Полтавщини вже в новому ХХІ столітті. Адже, незважаючи на юний вік, своєю віртуозною грою він здобув визнання як в Україні, так і за її межами. Сергій навчається у Національній музичній академії України імені П.І. Чайковського, але вже виконує надскладні композиції для фортепіано на найвищому професіональному рівні. Це не тільки безсмертні твори Шопена, Шумана, Скрябіна, Чайковського, Ліста, а й маловідомі, але не менш значущі композиції одного з засновників українського неоромантизму Віктора Косенка. Сергій Ковальов є лавреатом багатьох українських та міжнародних музичних конкурсів, діючим членом Галицького музичного товариства та займається педагогічною діяльністю.
Про місце класичної музики в сучасному світі, те, чим вона відрізняється від естрадної, музичний неоромантизм, експерименти та плани на майбутнє ми поговорили з молодим та талановитим виконавцем, який 20 лютого в Києві презентує свій сольний концерт Piano recital і представлятиме 9-й сезон проєкту MK Classics — «Класика в Хлібні». З цього ми й розпочали нашу розмову.
«Я ШВИДКО ВТЯГУЮСЯ В РИТМ ВІД КОНЦЕРТУ ДО КОНЦЕРТУ...»
— У Києві я вже давав концерти. Цього разу буду грати цікаву програму, в якій прозвучать «Героїчні варіації» Людвіга ван Бетховена, його вибрані «Багателі». Обрали програму разом із моїм професором із академії Борисом Григоровичем Федоровим. Ще я наповню програму творами композиторів із романтичного періоду — фортепіанний цикл Роберта Шумана «Метелики», українського композитора Станіслава Людкевича «Пісня до схід сонця» (із туркестанських мотивів), її вже записував у Будинку звукозапису. Звісно, зіграю «Два полонези» Шопена. Із імпресіоністичного періоду прозвучать «Сумні птахи», «Альборада» Моріса Равеля із циклу «Відображення». Для мене цікаво виступати в Києві, бо тут перебувають мої друзі, колеги і люди, які давно хотіли прийти до мене на концерт.
— Хто допомагає вам у творчій діяльності?
— Моя насичена діяльність розпочалася пів року тому, коли я познайомився із Іваном Остаповичем (провідний диригент, директор Львівського органного залу. — Ред.) та Тарасом Демко (нині — директор Галицького музичного товариства та директор Львівського органного залу. — Ред.). У нас почалася дуже гарна співпраця. Ми робили багато проєктів у Львові та за межами, були аншлаги.
Я швидко втягуюся в ритм від концерту до концерту. Коли ще навчався в Полтавському коледжі мистецтв ім. М.В. Лисенка, все було по-іншому, рідше відбувалися виступи, а зараз темп набагато швидший. Але мені це подобається! Більшість моїх концертів організовували директори Органного залу — Іван Остапович, Тарас Демко. Крім цього, маю згадати концерти, які відбулися в мене у Полтаві. Їх проводила викладач Полтавського коледжу мистецтв імені М. В. Лисенка, співавтор разом з директором Полтавського художньому музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка проекту «Музичні вечори в Художньому» Марина Попкова.
У Києві мене підтримує мій викладач іноземних мов Наталія Набокова, яка разом із Ніною Сіваченко має регулярний щорічний фестиваль «Шоко-класика». Він відбувається в Шоколадному будиночку на Шовковичній. Концерт має назву «Французька витонченість», де загалом виконуються вокальні твори, але ми зрозуміли, що людям подобається слухати сольну інструментальну музику. Тому я зробив акцент на тому, щоб між номерами дати людям можливість послухати забуті твори українських композиторів — їх я і виконував. Це дуже гарно вписалося у концепцію витонченості.
— Можете згадати свій перший концерт.
— Це було літо, я був неймовірно заряджений. Хоч і звик до сцени, але переживання були. Я сам приїхав у Львів, дослідив унікальну акустику Львівського органного залу і рояль. Люди купували квитки, був аншлаг. Я тоді виконав цікаву програму, особливо запам’ятався концертний «Вальс» Віктора Косенка. Після цього почав співпрацювати з проєктом Ukrainian Live. У нас був виступ у Годовиці, де я грав із оркестром під відкритим небом. Концерт був організований для привернення уваги до храму, що занепадає, у якому працював Пінзель. Був показ мод у стилі бароко, фотовиставка, та концерт із творів забутих українських композиторів.
«ФОРТЕПІАНО МАЄ НАЙБІЛЬШИЙ ТОНАЛЬНИЙ ТА ДИНАМІЧНИЙ ДІАПАЗОН ЗВУЧАННЯ»
— Чому ви обрали саме музику, щоб реалізувати себе?
— Мама дуже хотіла, щоб я займався фортепіано. Я пішов у музичну школу імені І. О. Дунаєвського, що на Полтавщині. Були конкурси, виступи, ми їздили за кордон у Болгарію і Україною. Завдяки викладачам моєї школи я мав можливість виступати на міжнародних, всеукраїнських, обласних та районних конкурсах. Потім вступив до Полтавського коледжу мистецтв ім. М. В. Лисенка. Моя викладачка Елла Трусова зробила акцент не на концертну діяльність, а на створення бази, на якій уже в майбутньому можливі виступи. Вона давала основу всі чотири роки. На четвертому курсі в Полтаві я вже писав власну музику.
Я дуже радий, що я навчаюся в одного з найкращих педагогів України — Бориса Григоровича Федорова. Він концертує як піаніст, провідний педагог, проводить майстер-класи. Борис Григорович своїм досвідом намагається розвивати інших, що у нього добре виходить.
— Чому саме фортепіано?
— Як то кажуть: рояль — король всіх інструментів. На всі інструменти є попит, певні вподобання, людське слухове сприйняття тембру, звуку, регістрів, самого ефекту від звучання конкретного інструмента. Фортепіано дуже добре слухається людьми, як і скрипка чи голос. Я навіть бачив багато робіт науковців, де наголошувалося, що заняття саме на фортепіано дають найякісніший та найважливіший розвиток для дитини. Коли дитина займається на фортепіано, то звертає увагу на конкретні дрібні моменти, бо клавіш багато (88, а може бути й більше) і їх треба запам’ятати. Це зосередження уваги на чомусь малому йде далі в розвиток і переноситься на життя. Також фортепіано славиться тим, що це найбільший інструмент (якщо, звісно, не брати до порівняння орган), багатоплановий і цікавий за виконавськими прийомами, який має унікальний тональний та динамічний діапазон звучання.
«СЬОГОДНІ МЕНІ ПОВНІСТЮ ВИСТАЧАЄ ФОРТЕПІАНО»
— На яких інструментах ви би хотіли ще навчитися грати?
— Якби я хотів зайнятися ще якимось інструментом, можливо, це був би голос. Звісно, я можу освоїти інший інструмент, але зараз мені повністю вистачає фортепіано. Одного дня була важлива тематична робота й водночас репетиція до концерту, я вийшов із консерваторії зі своїм професором дуже пізно, приїхав додому, сів і почав грати. Це була лайт-музика, щоб поімпровізувати та розслабитися. Після цього я зрозумів, що це точно моє і я ніколи не покину свою професію. З кожним твором та концертом, помічаю, скільки ще є роботи, якою треба негайно зайнятися. Хоча в мене були періоди, коли я кидав музичну школу.
— Чому?
— Це був восьмий рік навчання в звичайній і в музичній школі. Я злякався. Думав, що бути музикантом дуже страшно. В моїй уяві поставала картинка — чорний рояль, темна кімната, стоїть свічка... А я — патлатий, як Бетховен. Нікого немає поруч. Музиканти зазвичай самотні, вони працюють заради мистецтва і віддають себе повністю, їм не потрібна ні любов, ні дружба. Інколи самотність породжує геніальні твори. Щоправда, не завжди, це залежить від психотипу людини. Але зараз важливо вміти поєднувати дві сторони життя.
— У вас не музична родина?
— Ні. Так часто буває. Мої батьки — педагоги різних сфер. Якось досліджував свій родовід і ніяких згадок про те, що хтось був музикантом, не знайшов. Проте я теж обожнюю викладати, відчуваю шалений кайф від того, коли зміг пояснити матеріал, і в учня це виходить.
— Які якості, на вашу думку, відіграють визначальну роль для успішної музичної кар’єри? Талант? Працелюбність?
— Було б гарно знайти хорошого педагога, який дасть цю базу. Потрібна витримка, швидке та якісне засвоєння матеріалу. Можливо, всі ці чинники входять у поняття таланту, але я думаю, що ні, бо тут є синтез різних елементів.
Кажуть, що музикант-піаніст має по вісім годин просидіти за інструментом. Є інші піаністи, які кажуть, що треба не більше двох-трьох годин на день. Але один піаніст може просидіти хоч цілий день, але засвоїти дуже мало, а є музиканти, які за дві години зроблять те, що інший за два дні не може. Головне якість та інтенсивність у роботі.
— Плануєте в майбутньому експериментувати з іншими музичними стилями виконання?
— Я працюю над цим. Нещодавно почав виконувати твори із дуже сміливою інтерпретацією. Є різні виконавці і в різний час вони виконували музику по-різному. Зокрема, весь стиль виконання минулого століття базується на категорично контрастних по відношенню до теперішнього часу принципах.
Нині є інстаграм, всі знімають на відео, фотографують, лайф-стрім... Тому для цього треба змінювати манеру. Я працюю над тим, щоб був якісний продукт у сфері виконавської майстерності в Україні та за кордоном. Це має бути не низькопробний, а навпаки, дуже професійний, сучасний, модернізований продукт з ексклюзивною манерою виконання. Можна це довго обдумувати, але я також люблю ризик. Сучасні діти, які народилися із гаджетами в руках, зовсім по-іншому сприймають світ. І частка цього світу належить піаністам та музикантам класичної музики. Вони мають особливе сприйняття. Я не кажу, що потрібно наслідувати когось, але треба розуміти час і що потрібно людям.
— У вас є улюблений виконавець чи композитор?
— У різні часи я відкривав для себе дуже багато піаністів. Якщо говорити про «живих», сучасних піаністів, мені дуже подобається наш український Антоній Баришевський. Його осмислення, манера, те, як він презентує, мені імпонує. Нині у своїй творчій діяльності він займається сучасною музикою і новими творами. Також можу назвати Вайна Клайбера, Софроницького, Гульда. Після гри Баришевського відкрив для себе французького композитора Яніса Ксенакіса. Ще мені цікаво досліджувати твори своїх колег-студентів, які навчаються в консерваторії на композиторському факультеті. Загалом, подобаються як і композитори епохи бароко, класицизму (Бах, Бетвен, Моцарт) так і ХХ—ХХІ ст.
— А чи знаєте відомого піаніста Любомира Мельника?
— Так! Кажуть, що він найшвидший піаніст — це підходить для людей, які хочуть дивуватися. Взагалі потрібно говорити про мінімалізм у його творчості в новому напрямі. Я жодного разу не був на його концертах (мені б на свої встигнути), але намагаюся відслідковувати й насичуватися виконавськими практиками.
Я живу зараз і спостерігаю, що пишеться в цей час. Також мені подобаються твори своїх улюблених композиторів — Ігоря Стравинського та Олександра Скрябіна. Зараз вже починаю слухати й ультрамодернових композиторів. Мені подобається, як пише Дьордь Лігеті, Карлхайнц Штокхаузен, особливо дуже цікаве виконання такої музики.
«КОЛИ НЕМАЄ ПРОСТОЇ МУЗИКИ, ТРЕБА ВМИКАТИ МИСЛЕННЯ»
— Чи відрізняється класична музика від естрадної?
— Це є складний і доленосний вибір кожного. Він може компонувати — грати класику й естраду. Але якщо він взявся за класику, має працювати. Тобто є академічна манера виконання і естрадна. Коли змішати всю музику, яка є, вийде, що є проста музика, середня (відзначаємо цікавий прийом, голос, наприклад, джаз) і складна — класика. Коли немає простої музики, треба вмикати мислення. Музику, в першу чергу, треба слухати й аналізувати. У мене є мета — заохочувати всіх до слухання класики. Тому що немає іншої музики, де було б таке масштабне наповнення і можна було мислити ширше. Цим вона і відрізняється від естрадної.
Музику треба слухати тільки мислячи, потрібна конкретна підготовка. Не завжди можна зрозуміти, про що йдеться, має бути певний інтелектуальний рівень. Класика — це більш наповнена музика, яка несе набагато більше інформації та змісту. Наприклад, я буду грати Шумана «Метелики». Хтось послухає, подумає, що гарна музика, але щоб в повному обсязі її зрозуміти, треба бути підготовленим. Треба знати, що цей твір написаний по роману Жана Поля, що це не метелики, а різні образи людей. Це був бал, дванадцять різних коротких п’єс (вальси, полонези). В останній п’єсі я граю шість разів ноту ля. Чому? Бо це удари годинника о шостій ранку — кінець балу. І мій твір теж закінчується (усміхається).
— Що впливає на вашу творчість?
— У мене є певний спортивний інтерес до творів, які треба вивчити — чи зможу я це зробити. Також впливають ідеї різних концертів. Наприклад, у Львові 23 лютого буде мій концерт «Ефект метелика». У нас розкішна команда, з якою ми придумуємо різні концепції виступів. Насправді надихає внутрішня зарядженість, бажання розвиватися, досліджувати, поширювати музику й вчити нове.
— Чи плануєте ви долучити інших виконавців до своєї творчості?
— Так. Я не лише як соліст люблю виступати. Бо піаніст розвивається із різних боків. У нас в планах проводити різні концерти, наприклад, коли на сцені чотири роялі для чотирьох піаністів. Загалом, мені подобається виступати із вокалістами, скрипалями, віолончелістами, але це вже концертмейстерство і камерний ансамбль.
— Що, на вашу думку, ви доносите до слухача своєю музикою?
— Я презентую якісну роботу композитора через власну інтерпретацію, не схожу на жодну іншу, я доношу високу музику. Дуже хочу, щоб люди були задоволені, як колись після концерту у Львові почув, як хтось промовив: «Це найкраще закінчення дня...».
