Усього-на-всього в кількох кроках від київської фан-зони (з її гучними розвагами й тисячами фанатів), у філармонії — зовсім інший світ. Протягом останніх двох тижнів тут тривали прослуховування учасників та визначення переможців ІХ Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Цього разу — в середній та старших групах.
Нехай у матеріалі про конкурс молодих піаністів цифри менш доречні, аніж у розмові про футбольну першість, зате — не менш промовисті. Серед 12 лауреатів цьогорічного конкурсу Горовиця: шестеро — росіяни, четверо — українці, по одній представниці з Китаю та Грузії. При цьому перші місця і в середній, і в старшій групах посіли росіяни — 16-річний Олександр Кутузов і 24-річний Олександр Сінчук. Окрім учасників із України, Росії та Китаю, яких було на конкурсі найбільше (відповідно 22, 18 та 14 осіб), до Києва також з’їхалися молоді піаністи з Латвії, Литви, Азербайджану, Грузії, Південної Кореї, Франції, Італії, США, Білорусі, Японії та Канади.
Щодо того, хто стане переможцем у середній групі, сумнівів, здається, не було від початку. Як тільки студент Московського державного музичного коледжу імені Ф.Шопена Олександр Кутузов виступив у першому турі, зігравши Баха, Бетховена, Шопена та «Ранок у лісі» нашого земляка Ігоря Шамо, зал — після бурхливих овацій — зашурхотів: «Це — переможець!» І зрештою виявилося, що він має рацію... Мабуть, у середовищі поціновувачів класичної музики чутки розповсюджуються з не меншою динамікою, ніж у більш «прозаїчних» колах, адже вже в ІІ і ІІІ турах на прослуховуваннях Олександра Кутузова було не проштовхнутися.
— По молоко та хліб я ходити не можу, за мене це роблять мої молоді помічники, а сюди, на конкурс Горовиця, приходжу, буквально тікаю, — самоіронічно каже літня дама, що сидить поруч. — Сьогодні прийшла спеціально, щоб послухати Кутузова. От вона — сила мистецтва, яке вимагає жертв.
В останні дні конкурсу в колонному залі імені Лисенка — аншлаг за аншлагом. Уже під час третього туру працівники філармонії змушені були видавати на вході номерні талони — щоб до приміщення не пройшло більше людей, аніж вміщає зала (а вміщає вона як для філармонії європейської столиці дуже небагато). Отже, почути, як грають молоді таланти в супроводі оркестрів — Національного симфонічного під керівництвом Володимира Сіренка та Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри, — вдалося далеко не всім охочим. Втім, найстійкіші надії не втрачали: і кілька днів поспіль біля входу до філармонії тупцювало чимало людей, які боролися (інакше не скажеш!) за право потрапити до середини. Що то був за «філармонічний натовп» за рівнем толерантності й терпимості до ближнього свого — окремий предмет для аналізу. Та, думається, ці аншлаги й черги пов’язані не тільки з тим, що вхід на заходи в рамках конкурсу традиційно безкоштовний. Мабуть, це щось більше. Чи то пак серйозніше. Залишається тільки дивуватися, як химерно в українцях подеколи поєднуються агресивне загартування, вироблене в радянських чергах, і потяг до згаданої моєю співрозмовницею «сили мистецтва». Добре було би, щоб останнє зрештою в нас перемогло...
