Зате напевно відомо, що, цитую автора, «забавну й дотепну комедію, звану Марні зусилля кохання, як вона представлена Її Величності на минуле Різдво» було «знову виправлено й доповнено». Більше того, документально підтверджено, що комедії вже 400 років і на українській сцені вона жодного разу не гостювала. Це прикре непорозуміння, що свідчить про нашу традиційну інертність і байдужість, нарешті, виправлено: історію про те, як естетствуючі інтелектуали дали обітницю трирічної цнотливості й повстримності в ім’я якогось нового знання про уявне й справжнє в людині поставлено в Миколаївському театрі драми й музичної комедії режисером Євгеном Курманом. Поставлено азартно, грайливо й винахідливо, в імпровізаційній манері комедії дель-арте упереміш з англійською народною клоунадою, в пародіюванні рутини життя засобами інтелектуального абсурду.
... Тут на візок піднімають вирізану з дерева, розмальовану голову бика й носяться з нею сценою, розганяючи гуляючий люд і провокуючи до спільної забави посвячених у правила цієї гри. Тут у подобі — не повірите! — Дон Кіхота виступає найнудніший дидакт, що затято дотримується моральності, зневажуваної усіма. Тут героїня у відчаї кидається з багатометрової вежі (у залі: ах!) і, розбиваючись об каміння, воскресає для кохання. Тут руйнуються ілюзії й серця — на повному видиху, всерйоз. Бо простір цього спектаклю — корида, арена боротьби природного й надуманого, вимороченого; корида, де розлито гіркоту пристрасних поразок, а успіх ловиться на мить.
Так, спектакль надмірний і строкатий, але одночасно мудрий та іронічний. Він про те, як важко нам жити природно, яким тягарем стають для нас добровільно або під впливом обставин покладені на себе соціальні ролі. І не в тому річ, як виконуємо ми їх у житті — вправно чи незграбно, але — чи до душі, чи до серця, чи на долю вони нам. Адже часто, загравшись, ми так далеко заходимо від себе, що забуваємо, ким були колись і чого хотіли насправді.
Ось і герої миколаївських «Зусиль кохання» так загралися в штучні клятви й нарочиті обітниці, що мало не втратили себе остаточно в своїй шаленій грі. І тому фінал цього темпераментного, динамічного, почуттєвого спектаклю несподівано сумний. Адже навіть знайшовши себе, не позбуваєшся сверблячого спогаду про те, що ти ладен був напнути чужу маску. Та що там — жити за помилковими, нав’язаними тобі правилами. Чи багато коштує твоя сьогоднішня свобода?
№250 28.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
