Українським стипендіатам пощастило переконатися, що нині «музичне королівство» Ріхарда Вагнера розквітає, залучаючи до себе найкращих співаків, диригентів та постановників із усього світу.
Нагадаємо, ідея можливості відвідування елітного фесту для молодих митців належала самому його засновнику. У 1882 р. , за його ініціативою композитора почав діяти «Стипендіальний фонд Ріхарда Вагнера» («Richard-Wagner-Stipendienstiftung»). Найважливішим завданням цієї потужної інституції, за словами маестро, стало «відкриття молодим музикантам шляху до мистецтва, надання можливості безкоштовного входу на вистави, і якщо необхідно, відшкодування витрат на поїздку та проживання». І от уже майже два десятиліття (!) таку можливість одержують поряд із представниками інших країн молоді активісти трьох українських Вагннерівських товариств. Наприклад, від Київського товариства, яке почало діяти у листопаді 1996-го, вже одержали рекомендацію і змогли побувати у Байройті 32 молодих митця — співаки, піаністи, скрипалі, композитори, музикознавці, театрознавці.
Цьогоріч київськими Вагнерівськими стипендіатами стали двоє (Ірина Богданова, музикознавець і нещодавня аспірантка Національної музичної академії України і Олександр Бегма, дипломований піаніст, а зараз ще й студент акторського факультету Національного університету театру і кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Ми відвідали три вистави. Першим був «Зігірид», третя частина тетралогії «Перстень Нібелунга». Вистава пройшла під орудою Кирила Петренка — нині одного з провідних оперних диригентів, генерального музік-директора престижного Мюнхенського оперного фестивалю. Маестро знайшов час для спілкування з нами — стипендіатами. Його думка про запропоновану режисерську інтерпретацію опери цілковито співпала з переконанням аудиторії: епатажну постановку врятувала велична музика Вагнера та фантастичний виконавський рівень співаків та оркестрантів. Натомість сценічні експерименти режисера Франка Касторфа, спрямовані на свідоме пародіювання вагнерівської драми, часом викликали обурення глядачів.
Неоднозначну реакцію публіки викликав і «Лоенгрін», втілений на сцені відомим режисером старшого покоління Хансом Нойенфельсом. Ця вистава вже не перший рік значиться у фестивальній програмі, а два роки тому навіть була показана під час телевізійної трансляції. За складною філософською концепцією досвідченого постановника, благородний Лоенгрін (Клаус Фоґт) прибуває до гротескного королівства щурів і пацюків, своєю присутністю сприяючи поступовому перетворенню їх на людські істоти. Водночас у центрі уваги опиняється особиста драма Ельзи: співачці Аннеті Даш вдалося втілити всю безодню сумнівів, тривоги та мук, що випали на долю героїні.
Найбільш коректною відносно початкового авторського задуму виглядала постановка «Трістана та Ізольди». Її режисером виступила правнучка композитора, яка тепер очолює фестиваль, Катаріна Вагнер. Ніщо не порушувало неспішний, медитативний плин часу, властивий шедеврові Вагнера. Феноменально гнучкий та виразний оркестр під орудою Крістіана Тілмана якнайкраще реалізував ідею композитора про оркестр як душу оперної вистави. При цьому любовна драма Трістана (Стефен Голд) та Ізольди (Евелін Херлітціус) була розкрита у всій неосяжній величі й чистоті.
Нині твори Вагнера є постійною частиною репертуару оперних театрів різних країн. Однак це абсолютно виняткова удача — почути Вагнера саме у Festspielhaus, унікальному театрі, побудованому за проектом самого композитора. Лише тут слухачі можуть повністю осягнути творчі задуми маестро. Аскетична дерев’яна будівля театру збереглася майже в незмінному вигляді з 1876 року! Глядацька зала позбавлена зайвого декору, громіздких лож та ярусів. Місця розташовані таким чином, що з усіх куточків можна без перешкод споглядати сцену. Технічне оснащення театру дозволяє сценографам реалізовувати найсміливіші експерименти. Досконалу акустику забезпечує стеля, сформована з цупкої проклеєної тканини. Але головним винаходом Ріхарда Вагнера є оркестрова яма: композитор вирішив повністю приховати оркестр від глядачів для створення «ефекту присутності» на сцені та враження звучання інструментів наче з «містичної безодні».
До речі, всі стипендіати, що в різні роки відвідували Вагнерівський фестиваль, зголошуються на одному: кожна вулиця, кожна будівля Байройту несе на собі відбиток присутності духу великого композитора. Не має значення, де ви знаходитеся: чи на віллі Ванфрід — останньому земному притулку Вагнера, чи в мальовничому парку Хофгартен, чи неподалік від старовинного барокового Маркграфського оперного театру. Ви — частина особливого світу мистецтва і музики, де не існують слова «вчора» і «минуле». Тут панує Ріхард Вагнер — геній, що увічнив себе в музиці, слові й камені. І це відчуття залишиться з вами на все життя.
