«Ганьба!» — безладно, але одностайно закричали журналісти, які досиджували останній вечір у душному прес-центрі московського Будинку кіно, щойно голова журі Валентин Чорних зі сцени кіноконцертного залу «Пушкінський» оголосив володаря статуетки «Золотого Георгія».
Кожен фестиваль, хоч де б він відбувався, несе в собі неабияку дещицю передбачуваності. Тобто після середини призового забігу (в Москві він триває десять червневих днів) преса та постійні глядачі конкурсних програм визначаються з фаворитами. Із великою часткою ймовірності переможці знаходяться саме в цій лідируючій групі з кількох найцікавіших картин. Якщо ж цей негласний «тоталізатор» бездіяльний, отже, біда не з публікою, а з фестивалем: вибирати нема з чого.
Незайво зазначити, що на трьох попередніх ММКФ інтрига в конкурсі навіть за дуже великого бажання не спостерігалася. Завзяті сперечальники — критики, журналісти — вештаючись із залу до залу, забувши про цеховий обов’язок обговорювати й диспутувати, мляво, але одноголосно лаяли конкурсну програму взагалі. Де дивитися нічого, вибирати нема з кого, фільми другосортні, режисери щонайбільше посередні, навіть немає кадру, за який могла б зачепитися зголодніла за враженнями зорова пам’ять.
Не можна сказати, що й навколо програми Москви XXVII розгорілися надтогострі дискусії. Але все ж — небувалий за останні роки випадок — в усіх з’явилися свої уподобання, предмети для хули й обожнювання. Формений прорив.
Звісно, до позаконкурсних показів тим картинам далеко — але це й навряд чи можливо, адже там паралельно демонстрували саме вершки останніх Канн і Венеції, форумів, змагатися з якими безглуздо. Найбільше кіномани прагнули подивитися, звичайно ж, драму «Дитя», що принесла режисерам, бельгійським братам Дарденн, «Золоту пальмову гілку» (другу за їхнє життя, що є величезною рідкістю), «Приховане» австрійця Міхаеля Ханеке (приз Каннів за режисуру), «Останні дні» культового американського фільммейкера Гаса Ван Сента і, звісно, «Мандерлей» Ларса фон Трієра — він залишився у Франції без призів, але тому не менш цікавий. Відкриттям для багатьох став канадець Гай Меддін: його торішня робота «Найсумніша музика на світі», раніше показана поза конкурсом у Венеції, стала першим фільмом цього дуже оригінального режисера, показаним на великому екрані пострадянської аудиторії.
Дарденни залишилися вірні собі. «Дитя» — типове соціальне кіно про людей, які борються за виживання на самісінькому дні суспільства. Головний герой, пройдисвіт і шахрай, щоб одразу та легко заробити, продає власну дитину, що призводить до поганих наслідків. Молоді, маловідомі, але класні актори, ручна камера, детективна фабула для втримання глядача — компоненти в Дарденнів із фільму у фільм одні й ті ж, незмінно успішні. Є місце й моралізаторському пафосу, що легко прочитується у вчинках і ситуаціях, і слізному розкаянню в манері Достоєвського. Можна сказати, що Дарденни вміють подобатися всім — із одного боку, уважні до страждань знедолених, із другого — помірно елітарні, з третього — безсумнівно професійні. Вдало скроєне, міцно зшите. Фальш — у цій вдалості, в чітко прорахованому успіху. Дарденни не відкривають нічого нового, але вміло повторюють завчені та розжовані старі істини — як етичні, так і естетичні. Кінематограф уперед вони не рухають — але й не гальмують. Одним словом, люди сьогодення.
У Міхаеля Ханеке проблема діаметрально протилежної властивості. Він як ніхто в сучасному кіно вміє загострювати етичні питання до грані, до завдавання болю глядачу, зовні їх ігноруючи, — як це було в бузувірськи жорстоких «Забавних іграх» чи не менш витонченій «Піаністці». Проте цього разу всі обвинувачення він вирішив кинути в обличчя (героям? залу? суспільству?), нічого не приховуючи, чітко розставити правих і винних. У результаті окреслене почуття ірраціонального жаху, що підпорядковує собі сюжет, так і залишається лише нагадуванням про кращі стрічки режисера. Адже умови для насправді сильного та страшного фільму були. Вже сам прийом підглядання, коли за благополучною парою, зіграною французькими зірками Даніелем Отоєм і Жюльєтт Бінош, хтось встановлює відеонагляд, присилаючи касети на дім, — здавався вельми обіцяючим. Фрагменти, зняті невідомим оператором, поступово зливаються зі сценами життя цієї пари, параноя зростає… Але далі складається враження, що Ханеке не під силу підтримувати потужну похмуру енергію, що може підняти «Приховане» до висот «Забавних ігор», і фільм розсипається на соціальні, психологічні, політичні й інші не дуже цікаві, хоч і актуальні, дрібниці.
Неприємно вразила різниця між завищеними очікуваннями та результатом у випадку з Ван Сентом. Усі наслухалися про те, що сюжет «Днів» інспірований біографією останнього зі знаменитих рок-самовбивць Курта Кобейна, багато хто бачив попередній фільм «Слон», що приніс Гасу Ван Сенту «золото» в тих самих Каннах. Але найгучніші медіа-ефекти не гарантують якості, не вберігають від провалів. «Останні дні» близькі до провалу. Не сказати, що зовсім погано — посередньо. Скучно, мляво, затягнено. Немає ні історії життя, ні історії смерті, лише в’яла метушня помірно очманілих юнаків. Це просто дні — не останні й ніякі. То до чого було взагалі втрачати на них плівку?
Глобального розчарування чекали й від Трієра, деякі обізнані недоброзичливці готували завсідників фестивалю до гіршого. Про «Мандерлая» варто написати окремо, поки ж поспішу розвіяти побоювання шанувальників: фільм вийшов не гірший за «Догвілль» (продовженням якого, як відомо, є), абсолютно на нього не схожий і ще більш провокативний. Залишається лише плекати надію, що наші прокатники зволять якнайшвидше допустити його на екрани.
Якщо говорити про програми взагалі, то вони мали радше прикладне значення — «Гала-прем’єри» виявилися підверстаними до показів «Мандерлая» та «Прихованого», «Національні хіти» — до чудової анімації Хаяо Міядзакі «Ходячий замок», «Вісім із половиною фільмів» відрізнялися максимальною насиченістю через наявність «Найсумнішої музики», «Останніх днів», «Дитяти» та переможця Венеції — «Віри Дрейк» британського реаліста Майка Лі. Інші програми були помітні швидше темами, аніж видатними картинами — «Датське кіно сьогодні», «Російський слід», «Азіатський екстрим», «Фортеця Європа», «Російська альтернатива». В останній, до речі, відбулася прем’єра свіжого витвору вічного підпільника-некрореаліста, петербурзького режисера Євгена Юфіта. Його «Прямоходіння» (Росія — Нідерланди) — черговий виток боротьби з теорією еволюції. Звісно, родових рис некрореалістичного стилю в «Прямоходінні» досить. Це і зловісний напівбожевільний старий, і людиноподібні суб’єкти з ходою пітекантропів (жертви та результати такого собі генетичного експерименту, наслідки якого обтяжують головного героя, художника), і шумні, працюючі ніби самі по собі механізми, і повільний рух камери, і кладовищенська іронія. Зате майже немає ні помираючої плоті, ні вдивляння в процеси вбивства, наявні такі ознаки масового кіно, як чіткий лінійний сюжет, тривалі діалоги й навіть щось на зразок ліричних сцен. Абсолютно очевидне тяжіння режисера до жанрового, виразного кіно, через що «Прямоходіння» подекуди нагадує малобюджетний чорно-білий трилер. Для Юфіта все це — досить ризикований експеримент, наслідками якого може стати цілковите розчинення своєрідного режисера в загальному російському кіноконтексті.
Що до конкурсу, то він, за традиціями ММКФ останніх років, розпався на основний і «Перспективи». Концепція останніх, чесно кажучи, абсолютно незрозуміла. Начебто номінація призначена для заохочення дебютантів; але, дивлячись на всі ці пориви що-небудь зобразити, насамперед у їхній перспективності й сумніваєшся. А повертаючись до основного змагання, не можна не відзначити внутрішньої подвійності, яка певним чином і забезпечила його скандальні підсумки. З самого початку склалося відчуття, що в гонитві за «Георгієм» є дві течії, дві групи картин. В одній — вищезгадані фільми, які так чи інакше давали привід для обговорення, були хоч чимось примітні. В іншій, скажімо так, зібралася спадщина минулого: прісні, тягучі картини...
Що цікаво, першу групу створили переважно представники старих, із усталеною репутацією, кінематографій, і їм перепали призи неосновного журі. Так, ФІПРЕССІ віддало перевагу спірній шведській стрічці «Гітара-монголоїд» — дебюту молодого режисера Рубена Остлунда. Картина дивна, зроблена в напівдокументальному руслі. Цілісного сюжету немає, він замінений ланцюжком майже не пов’язаних сцен, у яких діють не цілком адекватні персонажі — диваки, маргінали, очманілі від неробства підлітки. Прості ситуації вибухають агресією, або й відвертим насильством, здичавіння в міських джунглях зачіпає всіх. Остлунд фіксує/створює кошмар щоденного існування з безпосередністю дитини. Головний герой і є дитина, 12-річний неприкаяний хлопчак, який вештається містом зі своєю гітарою та спостерігає за життям таких, як він, різновікових волоцюг. Але тільки йому й спадає на думку винайти якусь подібність виходу — взяти сотню пакетів із-під сміття, надути їх гелієм і запустити. І летить у бляклому скандинавському небі величезне чорне полотнище, дивуючи все місто. Отже, не так уже все й погано, напевно...
Загалом подібні трагікомедії, що змальовують жахи життя з посміхом, а то й із реготом крізь сльози, — безперечна знахідка відбірників конкурсу. У цьому сенсі не було рівних «Хронікам звичайного безумства» Петра Зеленки, за загальним визнанням, — одного з найталановитіших чеських режисерів останнього десятиріччя. Тут також повнісінько безглуздих бідолах, укупі з головним героєм. І хоча всі нібито соціально благополучні в тому, що стосується сімейних стосунків, у кожного свій цирк. Герой ніяк не може забути своєї подружки та робить безліч ексцентричних вчинків — від спроб чорної магії до катання автобаном у електровізку; його начальник складає реєстр речей, якими в нього за роки спільного життя кинула дружина; батько медитує на пивні бульбашки, мати добродушно божеволіє тощо. Фільм знятий легко та яскраво, але за цією легкістю — справді нестерпною — вічна європейська гіркота, що й оцінило своїм призом Журі російської кінокритики.
Найвеселішим фільмом конкурсу, безсумнівно, варто визнати італійсько-македонсько-британський «Балканкан» Дарко Мітревського (диплом російської кінокритики). Веселощі ці густо-чорного, можна сказати, блискуче антрацитового кольору, — по-балканськи потужно й так само похмуро. У фільмі діють багато найколоритніших типів, які постійно опиняються в ідіотських ситуаціях, у яких навіть смерть виглядає трюком килимних. Ефект «Балканкана» у своєму роді унікальний — на екрані люди стріляють і вбивають одне одного, а в залі — безперервний регіт. Але не залишає думка, що острах й абсурд нинішньої пост’югославської реальності тільки так і можна донести до далекого глядача. Віддалений доступ, так би мовити.
Схожими прийомами неймовірного гумору намагається користуватися ще один дебютант — син російських емігрантів, американський незалежний режисер Ар’є Посін у стрічці з невимовною назвою «Чамскраббер». Цього разу — абсурд іншого розливу, провінційного, родом із одноповерхової Америки. Услід за своїм відомішим земляком Девідом Лінчем, Посін препарує маленьке містечко, мешканців якого охоплюють безліч прихованих комплексів і домашніх демонів, кожному начхати на сусіда, а всім дорослим — на молодше покоління, яке знічев’я торгує наркотиками, покінчує життя самогубством та захоплює одне одного в заручники. Фільм не особливо видатний, але вигідно відрізняється фірмовою голівудською якістю; з Посіна, напевно, вийде відмінний постановник «жахів». Це оцінили й глядачі, віддавши йому найбільше балів через рейтингове голосування, внаслідок чого Посін вивіз із батьківщини предків приз Федерації кіноклубів Росії.
Цікавою можна назвати й «Усмішку Хасана» — на відміну від описаних картин, серйозну й подекуди навіть сувору. У французького режисера арабського походження, Фредеріка Гупіля, вийшла поетична, хоч і безнадійна історія про свободу, віру, кохання. Віддалений монастир і сучасне східне місто, ринки та руїни, гори та заводи виходять у нього однаково мальовничими, і запитання в цих пейзажах й інтер’єрах ставлять тільки найважливіші. Шкода, сценарій не доведений до кінця — наче його писали поспіхом і героям не дали розкритися до рівня справжнього потрясіння.
Власне, це і були ті самі фаворити — не найвидатніші, але безсумнівно міцні роботи. Далі — вже сумнівніші опуси.
Так, розділилися думки щодо «Вічної мерзлоти» фіна Аку Лоухімієса. Тут також — болото буднів, у якому кружляють одними й тими ж траєкторіями невдахи, вдаючись до безглуздого насильства. Суцільне пияцтво, наркотики, конфлікти із законом. Іноді навіть смішно, але частіше — абсолютно задушливо безвихідно. Старт пригодам дає фальшива купюра (фільм зроблений за оповіданням Льва Толстого «Фальшивий купон»), і далі кількість нещасть на кожну окремо взяту голову наростає лавиноподібно. Відчувається вплив геніального співвітчизника режисера, Акі Каурісмякі — найтихіші фіни, прості роботяги або зовсім лузери-безробітні, раптом виявляються здатними на справді шекспірівські пристрасті. Суттєва відмінність — несумірність талантів, що проявляється, наприклад, у все тому ж почутті гумору — у Каурісмякі воно прекрасно та ненав’язливо забарвлює найважчі ситуації. І якщо в автора «Людини без минулого» виходять високі притчі про сенс життя, то у Лоухімієса — талановитий протокольний звіт про безглуздя того ж. Виглядає, принаймні, на одному диханні — і на тому дякуємо.
Справжнім об’єктом поклоніння в конкурсі став, звісно, датчанин Томас Вінтерберг із його «Дорогою Венді». Вже з самого початку було ясно, що він обов’язково що-небудь отримає. При цьому, схоже, ніхто, в тому числі й сам Вінтерберг не усвідомлював двозначності ситуації: адже режисер, по суті, був представником не від себе, а від абсолютно іншої людини, ім’я якій (знову й знову) — Ларс фон Трієр. Бо Вінтерберг — співавтор трієрівської «Догми». Бо знімав у «догматичній» манері. Бо приятелює з Ларсом. Тому, нарешті, що й сценарій «Венді» написаний Ларсом. Що в цьому розкладі залишається від самого Томаса — сказати складно. Хіба що його режисура? Так, він втілив на екрані черговий Догвілль, депресивне шахтарське містечко. Знову умовний театральний простір у кадрі, міська площа, намальована на підлозі павільйону, будівлі, зведені як явні декорації. Діє серед усього цього група молодих людей, така собі колективна догвілівська Грейс, обтяжена загальними ідеалами, що мають із реальністю неминучий і дуже кровопролитний конфлікт. Природно, закінчується все дуже- дуже погано, під звуки пострілів хор виспівує пафосне «Слава, слава, алілуя!», і хочеться одразу ж бігти бити вікна в американському посольстві. І що? Сценарій Трієра з ілюстраціями подивилися, а фільм де? Тобто, всі шалені пристрасті на екрані — через те, що кілька молодих нероб вирішили колекціонувати пістолети, і неробам цим, які ніколи досі в руках зброї не тримали, виявляється дуже просто вистрілити в живу людину? Про пам’ятні акторські роботи просто доводиться промовчати — грати ж нічого, крім масок, які тараторять свої діалоги. Замість трагедії з належним катарсисом, очищенням болю та страждань за допомогою їх глибокого переживання, отримуємо черговий атракціон. Антиамериканський. Але таких розваг і по телевізору — повнісінько.
На докладний розбір явних аутсайдерів немає особливих сил. «Лівою, лівою, лівою!» (Іран, режисер Казем Маасумі) — окопна азіатська правда. Знаменитої поетики перського кіно — нуль. А замість неї — нічого й немає. Ні операторських радощів, ні акторських, ні сценарних, жодних. Загальний рівень — студентська робота, етюд про війну, що розтягся до повного метра. «Вкрадені очі» (Болгарія, режисер Радослав Спасов) — політична лірика про страждання закоханих під гнітом комунізму. Спроби жартувати на тему обрізання, відмінностей у національних традиціях тощо. Фільм-Голем, зібраний зі штампів чужого кіно, комуністичного в тому числі. Останнє можна сказати й про картину, що представляла господарів фестивалю, але тут розмова, звісно, окрема.
Отже, від Росії в конкурсі був «Космос як передчуття» Олексія Учителя. Учитель, колишній документаліст, із року в рік із рідкісною завзятістю доводить, що він — режисер-ігровик, більше того, що він — модний, актуальний і запитаний режисер-ігровик, що знімає фільм за фільмом у найрізноманітніших манерах, за найрізноманітнішими сценаріями. Російську літературну еміграцію в «Щоденнику його дружини» він уже відобразив, із молоддю та стрибаючою камерою в «Прогулянці» пограв. Тепер настав час так само дуже модної теми — радянського минулого. Кінець 1950-х, супутник, «голоси», Хрущов, Юрій Гагарін й інше, в нинішній Росії, очевидно, любиме. Чітка позиція в низці інших ретроградних кіновправлянь на тему «яку країну втратили!» І стадіони білі, і прапори яскраво-червоні, і радянські люди прекрасні, і Гагарін із розв’язаними шнурками в плацкартному вагоні несе пиріжки. Ура, товариші! Але жарти та надмірний сміх недоречні, все дуже серйозно, оскільки того, хто хоче змитися до Америки, змиє набігла хвиля, а той, хто Батьківщину любить (у виконанні Євгена Миронова, не здатного грати погано) — кар’єру дипломата зробить. І хто кого любить, і хто навіщо живе, і скільки разів вже таке кіно зняте — немає різниці, головне — тримати ніс за вітром. А вітер нині тріпоче прапорами, й розумним людям треба від нього не щитами закриватися, а будувати вітряки. Ось Учитель і будує черговий вітряк, точніше, спекуляцію, вторинну від першого до останнього кадру, як і всі спекуляції. Завтра, можливо, він зробить що- небудь про боротьбу з антинародним режимом — і можна бути впевненим, що акторів (на їхнє нещастя) знайде класних, і назва буде така сама безглузда та претензійна, і піар-кампанію у ЗМІ організують не гіршу.
У будь-якому випадку, немає сенсу продовжувати інтригу, тим паче, і так усе вже відомо: саме «Космос...» й отримав «Золотого Георгія» як найкращий фільм. Обговорювати рішення журі — остання справа, але, все ж таки, цікаві мотивації. Доведеться вдатися до такої формули: «згідно із цілком надійним джерелом...» Так ось, згідно з цим справді поінформованим джерелом, єдиний російський член журі — актриса Вікторія Толстоганова — відстоювала кандидатуру «Хронік звичайного безумства» (тож запевнення про те, що все було одноголосне, м’яко кажучи, далекі від істини). А ось двоє її колег, вельми впливові персони, які отримали у своєму житті, цілком заслужено, не одну нагороду — режисери Ульріх фон Зайдль (Австрія) і Клер Дені (Франція) — були обома руками за «Космос...» Їхні голоси, ймовірно, стали вирішальними. І, хоч як парадоксально, саме ця деталь допомагає зрозуміти закономірність вердикту.
Адже і Зайдль, і Дені — як і годиться західним інтелектуалам, є лівими радикалами; той же Зайдль, наприклад, після поїздки по СНД розхвалював Дніпропетровськ — не через красу, а через те, що він... менш американізований, аніж Москва. Й інші рішення вкладаються саме в політичну, а не художню логіку: краща чоловіча роль — Хамід Фаренджад із «Лівою, лівою, лівою!» виробництва головного нинішнього ворога Америки, Ірану; краща режисура — Вінтерберг (буквальний винищувач янкі), жіноча роль — братам-болгарам, Весела Казакова з «Украдених очей», спецприз журі — екранізатору Толстого, Лоухімієсу за «Вічну мерзлоту». А на вершині, цілком логічно, і повинен був опинитися фільм а) російський, б) патріотичний, в) еміграцію до США засуджуючий.
Минулого року, до речі, також перемогли російські патріотичні «Свої» — щоправда, незрівнянно якісніші. Тенденція, хотілося б того чи ні, вимальовується: Московський кінофестиваль знову, як і в незапам’ятні часи, стає заходом ідеологічним, що афішує та впроваджує певну партійну лінію; тоді — компартії, сьогодні — охоронного патріотизму Путіна. Повторюється стара історія. Але не у вигляді фарсу, якому притаманна така собі іскристість, а у вигляді незграбного жарту. Напевно, зовсім кепські справи у владної еліти наших сусідів, якщо така безневинна, за нинішніх мас-медійних часів, галузь, як кіно, знову стає найважливішим із мистецтв. Імовірно, протягом найближчих років треба чекати інших, м’яко кажучи, неоднозначних вердиктів.
А коли все повернеться в норму? Як коли?! Після 2008 року!
Але це вже зовсім інше кіно.
