Скориставшись вільно завантажуваною програмою Google Earth, яка дозволяє роздивитися нашу планету з космосу, наберемо адресу: Київ, Ярославів Вал, і, повільно пролітаючи вздовж вулиці, роздивимося навкруги. Одразу ж на початку нашого шляху ми будемо вражені старовинним маєтком із афішею на його стіні: Театр «Сузір’я». Можемо роздивитися навіть назви вистав і дати. Але ми цікаві — отож почнемо зазирати у вікна, сподіваючись побачити театральну трупу, можливо, навіть вистави. Політавши навколо й позазиравши у вікна, ми побачимо акторів, режисерів, співробітників театру та — у переддень чвертьстолітнього ювілею театру — може, захочемо розшукати його мистецького керівника — народного артиста України, професора, лауреата численних премій Олексія Павловича Кужельного. Однак у відповідь на наше запитання хтось із співробітників театру переконливо пояснить: щойно був, але пішов (поїхав, полетів) у справах. І тоді ми зробимо перший висновок: хороший театр добре працює навіть за відсутності керівника (поганий — лише під наглядом).
Розшукуючи Олексія Павловича, ясна річ, ми полетимо далі — до київського відділення Спілки театральних діячів, керівником якого він нещодавно обраний. І на це також була причина. Посилаючись на одного зі своїх вчителів, Михайла Михайловича Рудіна, Олексій Павлович каже: «Здійснити постановку талановитої вистави, бодай однієї, може кожний; прожити у мирі та злагоді зі своїм оточенням — лише видатний талант». І цей талант він має. А до цього додає ще й інше: «Ми надто дорослі, немає вже часу сваритися. Тим більше, що рідні й друзі — це люди, які нас терплять, а виграти війну можна тільки миром». Він хоче нагадати людям театру, що вони — ремісничий цех, який має спільні інтереси, й усім миром здатен вирішувати найголовніше завдання театру — дарувати глядачеві радість. Утім, і в Спілці у відповідь на запитання нам пояснять: щойно був...
Летимо до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, де викладає Олексій Павлович, до Академії керівних кадрів культури та мистецтва, де він очолює кафедру режисури, й чуємо від студентів репліку, яку Олексій Павлович запозичив у одного зі своїх вчителів, Сергія Володимировича Данченка: «Знання не дають, їх беруть...». Тут Олексій Павлович намагається передати студентам своє найголовніше знання про театр: «Театр — це місце координації життєплинів, коли людина узгоджує власне життя з життями інших людей». Згадавши цю репліку, студентство знову повторює вже звичну формулу: щойно Олексій Павлович був і тут, ось іще й крісло тепленьке... Поїхав на фестиваль.
Сьогодні й, справді, Олексію Павловичу доводиться більше їздити по фестивалях, ніж влаштовувати, як це було ще донедавна, власні. Він влаштовував Міжнародні театральні фестивалі моновистав («Київська парсуна»), камерних театрів («Сузір’я»). А Міжнародний театральний фестиваль міст-побратимів «Київ травневий», яким Олексій Павлович керував десять років, і до сьогодні залишається найбільш представницьким театральним форумом в Україні, який познайомив глядачів з мистецтвом Анні Жірардо, Марселя Марсо, Римаса Тумінаса та багатьох інших світових зірок.
Не знайшовши Олексія Павловича в Києві, мандруємо вслід за ним на Міжнародний фестиваль експериментальних театрів (Каїр), Міжнародний театральний фестиваль ім. А. П. Чехова (Москва), Міжнародний фестиваль слов’янських театрів (Нью Йорк) або на якийсь інший в одній із двадцяти восьми країн світу, де показував свої вистави театр «Сузір’я». І всюди чуємо одне й те саме: щойно був.
Повертаючись із фестивалів, Олексій Павлович привозить не лише нагороди, а й враження, якими ділиться з читачами на шпальтах газет.
Як справжній шоумен, Олексій Павлович встигає побувати одночасно на багатьох сценічних майданчиках світу — він здійснює постановки вистав, дивиться чужі спектаклі й пише рецензії на них, навчає студентів, влаштовує численні презентації й робить шоу з відкриття меморіальних дошок (М. Волошину, Б. Пастернаку та іншим видатним митцям), організовує свято відкриття після реставрації Андріївської церкви та Золотих воріт, бере участь у круглих столах і офіційних прийомах у посольствах.
Однак усі ці карколомні маршрути об’єднані декількома невід’ємними від Олексія Павловича — людини, керівника театру, театрального діяча, театрального педагога — принципами.
Беручи активну участь у величезній кількості заходів, надзвичайно важко не перетворитися на банального транслятора чужих думок. Однак Олексію Павловичу це не загрожує: він завжди має свою думку щодо баченого й чутого. А переконливість його аргументів спирається на незабобонну свідомість, котра, здається, визнає лише один принцип: «Якщо будемо живі й здорові — все подолаємо».
Цей життєвий принцип Олексій Павлович поширює й на театральну практику. Тому найкраща вистава для нього — та, що дає глядачеві силу, радість і наснагу. Адже, повторює він услід за Сковородою: «В усіх науках і мистецтвах плодом є вірна практика».
Саме тому його не цікавлять ні вистави для вузького кола снобів, ні вистави-заклики. Як мистецький керівник, режисер і глядач, він віддає перевагу виставам-таємницям, у яких глядач має можливість здійснити мандрівку навколо ситуації-загадки, роздивившись її з різних боків. І дратується, коли цікава подорож несподівано завершується претензійною констатацією загальновідомого.
Він любить акторів і вміє працювати з ними. Тому з ним охоче працювали актори різних поколінь — Богдан і Остап Ступки, — які брали участь у виставі «Сад божественних пісень» (за Григорієм Сковородою), якою відкрився театр, і ще сотні інших чудових виконавців.
У своїх виставах Олексій Павлович не покладається лише на акторів і завжди шукає якусь родзинку, постановочний трюк, ефект, який примусить глядача відчути себе маленькою дитинкою й зачаровано сприймати наївне мистецтво театру. Так само він намагається перетворити на театр кожну мить життя. Як під час організації 1993 року Фестивалю «Київська парсуна», коли Олексій Павлович оприлюднив офіційну заяву, в якій наполягав, щоб 28 листопада, в день закриття влаштованого ним чергового фестивалю, з 21 години 30 хвилин до 21 години 37 хвилин усі кияни (або принаймні учасники фестивалю) зосереджено вдивлялися в небо. Роззяви, звісно, чекали якогось банального феєрверка, салюту, «роздачі слонів» або якихось інших дитячих забавок. Проте нічого подібного не сталося. Однак усі залишилися задоволеними. Сузір’я, що розташувалися на небосхилі, були й справді гарними. «Хоча б інколи, — каже Олексій Павлович, — треба позирати на зірки».
Хоч де б літав Олексій Павлович упродовж дня, у своєму наївному театрі, театрі-клубі, де збираються справжні друзі театру, він щовечора піднімає дзвіночок, дзеленькає і, як справжній господар, веде своїх глядачів у таємничий світ.
У день свого шістдесятиліття він також візьме в руки дзвіночок, поведе своїх глядачів, друзів і колег у створений ним Всесвіт і вкотре вже повторить своє кредо: «Життя не варто проживати; воно варте того, щоб його святкувати; святкувати кожну мить життя, найкраще — з театром «Сузір’я».
І хай він повторює це ще багато разів — доки всі ми не повернемося туди, звідки прилетіли!
