Якось я застав Сергія Володимировича Данченка застиглим у спогляданні електронного годинника. «Який страшний винахід, — сказав він. — На чорному табло пульсує смерть часу замість ствердження на циферблаті його вічного руху по колу».
Справді, думаючи про смерть, як про майбутнє, ми забуваємо, що той час, який за нами, уже належить їй. І тільки пам’ять здатна з нею сперечатися. Часом навіть перемагати її. Щоправда, акторам театру поталанило найменше серед усіх митців. Створене на сцені фіксації не підлягає. Фото, кінозйомки, найнатхненніші спогади не здатні передати чарівні миті співіснування актора і глядача в творінні образу, в усвідомленні особистості, в розгадуванні таїни таланту.
Актриса Оксана Батько свої перші ролі на професійній сцені зіграла в КАМТМ «Сузір’я». Про Лізу з вистави «Покірна», Лебядкіну з «Бісів» писали: «Її психофізика збігається з психофізикою «блаженних» героїнь Достоєвського». «Гіперболізація, істеричність видаються цілком природними».
Геніальний С. Данченко відчув в актрисі потужну внутрішню людину, захований в душі вулкан, який здатен виплескуватися приворожуючою лавиною почуттів. На франківській сцені у ролях: Мавка у «Лісовій пісні» Лесі Українки, Мавпочка у «Бережися лева» Я. Стельмаха, Ірина «Три сестри» А. Чехова, Сеня (так любовно називали Оксану) вражала концентрованим виявом панування особистості над будь-яким зовнішнім законом.
Богдан Ступка зізнавався в особливій партнерській прихильності до актриси у надзвичайно психологічно напружених виставах «Король Лір» В. Шекспіра (роль Корделії), в «Істерії» І. Джонсона (Джессіка).
Відхід геніїв українського театру у Вічність спричинив початок депресії Оксани. Точніше, Сеня засумнівалася у благоустрої життя. І те, що серце її зупинилося після високозворушливого вечора пам’яті незабутнього Боді, величного і простого Богдана Сильвестровича, не збіг, а промовистий знак!
За дивним, а може і знаковим збігом, останню роль у своєму сценічному житті заслужена артистка України Оксана Батько-Нищук зіграла в «Сузір’ї», де директором-розпорядником працює її рідна сестра Ірина Батько-Ступка.
У виставі «Ассо та Піаф» за О. Миколайчуком-Низовцем вона грала Едіт Піаф. Разом із сестрою Симон маленький «горобчик» із безтурботного життя талантом долі підноситься до вершини мук творчості. Писали: «Робота над виставою тривала майже півроку. За цей час актриса стала схожою на Піаф і майже не розлучалася ні на мить із чоловіком Євгеном Нищуком», який грав Раймона Ассо — «людину, яка вміє розгледіти талант і любить запалювати зірки», «здатний служити тому, кого він кохає». «Піаф О. Батько-Нищук незграбно рухається, ніби весь час дивиться в небо», «характерний поворот голови, злет рук інколи відображають внутрішній світ персонажу яскравіше від слів», «велич співачки у фіналі зіграно бездоганно точно».
Якщо після вистави випадало побути всім виконавцям разом, Сеня обов’язково знаходила момент, щоб прошепотіти мені на вухо: «Женю всі люблять!». Це не було вихвалянням або заздрощами як це часто буває в акторських подружжях. Це звучало так — хіба можна його не любити, хіба може хтось кохати його так, як я!
Поминаючи Сеню в «Сузір’ї», ми слухали пісню Піаф «Я не жалкую ні про що» і згадували мудрість Монтеня: «Кожна людина окремо — смертна, а в своїй сукупності люди — вічні»!
