Те, що нинішній «Фест» виконував у деякому розумінні підсумкову й синтезуючу функцію, не відчути було неможливо: рекордна кількість концертів — двадцять вісім за вісім днів,— їхня жанрова й стилістична різноманітність говорять самі за себе. Проте «Київ Музик Фест» ніколи не відрізнявся герметичністю, хоча в центрі уваги його організаторів завжди був український і світовий авангард. На нинішньому «Фесті» мирно уживалися літургійні співи й джаз, популярна музика для духового оркестру й вимагаючий особливого вслуховування звуковий світ Валентина Сильвестрова.
Киянам уже знайомий чернігівський камерний хор ім. Дмитра Бортнянського, який цього разу привіз до столиці як частину своєї старої програми (хорошу музику треба виконувати якнайчастіше), не забувши збагатити свій репертуар новими творами. Камерний оркестр Рівненської обласної філармонії приїхав на «Фест» уперше й показав себе як цілком конкурентоспроможним колективом у плані інтерпретації сучасної музики. Вельми непоганий, хоча й небездоганний, львівський хор «Gloria». Як завжди приємна зустріч із такими чудовими музикантами як Аремен Марджанян (скрипка) та Марія Чайковська (віолончель), які приїхали на «Фест» уже вдруге. Не розчарували й гості з далекого зарубіжжя — Веронік Лякруа (Канада), Ірміла Босслер і Бернхард Кастнер (Німеччина). Дармштадтський хор був більш цікавий у «Фаусті» Роберта Шумана, ніж у сольній програмі. Загалом гостей було не дуже багато й з основною програмою «Київ Музик Фесту» традиційно довелося справлятися столичним колективам.
Цього разу «Київська камерата» могла зітхнути спокійно — як оркестр вона виступала всього на трьох(!) концертах, а не тягнула на собі, як колись, увесь фестиваль. Збільшилася частка й симфонічних концертів, і концертів хорових, але, як завжди, значне місце на форумі займає музика камерна, виконувана солістами. Нинішній «Фест» дав унікальну можливість молодим музикантам показати себе в ролі інтерпретаторів сучасної музики. Богдан Галасюк (гобой), дует Світлани Гаврикової (віолончель) та Ігоря Савчука (фортепіано), Олег Вишневський (флейта), тріо «Спектри» справилися вельми непогано.
Дехто з молодих, поставивши планку вище, брався не лише за свіжонаписані твори, але й за класику ХХ століття, зокрема Віолончельну сонату й Тріо Альфреда Шнітке. При інтерпретації відомих шедеврів молодий музикант завжди йде на ризик, але в будь-якому випадку його відвагу буде оцінено. Й хоча в сенсі інтерпретації дует Наталія Федусів (фортепіано) — Всеволод Зеленін (віолончель) і тріо Роман Рєпка (фортепіано) — Сергій Шаповал (скрипка) — Всеволод Зеленін (віолончель) до світових стандартів не дотягували, радує сам факт звучання цієї музики на фестивалі — живе виконання музики Шнітке ми, на жаль, чуємо нечасто.
Ще одна цікава тенденція в сучасному виконанні, що проявилася на «Фесті» — це взаємопроникнення й взаємозв'язок композиторської творчості та виконання. Так, флейтист Олег Вишневський віртуозно виконав власну п'єсу з назвою «Бажання метелика», виявивши при цьому ще й неабиякий артистизм. Проте й граючим композиторам артистизму не позичати, й у такого роду синкретичній триєдності (композитор — виконавець — артист) виступив на форумі зі своїм твором «Тут» Сергій Зажитько.
Як ідеальний збіг геніальної музики та її прекрасної інтерпретації хотілося б відзначити виконання Людмилою Войнаровською (сопрано) та Валерієм Матюхіним (фортепіано) циклу Валентина Сильвестрова «Сходини». Вельми цікавий був екскурс у історію фортепіанної сонати першої половини ХХ століття, зроблений Тетяною Андрієвською. Невеликий за обсягом, він, звичайно ж, потребував би подальшого продовження.
Кажучи про виконавців, не слід забувати, що слухач приходить на концерти передусім заради самої музики. На нинішньому «Фесті» серед усіх музичних реалій лідирував вітчизняний авангард, хоч український слухач мав можливість ознайомитися й з сучасною канадською музикою, привезеною Веронік Лякруа, й з творами композиторів Болгарії, Німеччини, Франції, Росії. Прем'єр було також небагато, але досить широко було представлено українську класику ХХ століття. Ось, приміром, низка хорових композицій 20—30-х років Левка Ревуцького, ніколи не рекомендована партією й урядом до виконання, нарешті прозвучала в дещо, правда, гучному виконанні хору Національної радіокомпанії.
Нечасто ми чуємо й твори 70—80-х років наших метрів — Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Леоніда Грабовського, а що вже казати про композиторів середнього й молодшого покоління, чиї твори лише одноразово озвучуються або на «Прем'єрах сезону», або на тому ж «Київ Музик Фесті».
Що ж до прем'єр, то дві найбільш значні припали на один концерт. «Канон покаянний» естонського композитора, колись одного з лідерів радянського авангарду, Арво Пярта і «Меса» Мирослава Скорика, виконані хором «Gloria», викликали значний резонанс серед київських меломанів. Через це думки публіки з приводу обох творів розділилися. Музика Арво Пярта, що слідувала й духу, й букві канонів церковних співів, із точністю й суворістю вивірена аж до найдрібніших деталей, використовує мінімум виразних засобів, і будучи за всім цим досить протяжною в часі, вимагала іншого способу сприйняття, ніж того, до якого слухач, нехай навіть дуже досвідчений, звик. Твір Мирослава Скорика, незважаючи на заявлений у програмі канонічний текст, ніяким канонам не відповідав — ні словесним, ні музичним, але відрізнявся яскравістю й емоційністю музичної мови. Звісно, автор має право на своє бачення жанру, але частина публіки залишилася в деякому здивуванні, не почувши знайомий кожному грамотному музиканту канонічний латинський текст. Обговорення й спори, що виникли після концерту, істину народити не допомогли, й кожний залишився при своїй думці. Напевно, так і треба, бо кожна музика знаходить, зрештою, свого слухача.
