У Київському Молодому, який зарекомендував себе як театр, у якому не бояться експериментів, здатні на сміливі знахідки і культивують процес пошуку, на випустили «Украдене щастя» за Іваном Франком. Вірніше, цю виставу, як і деякі інші, наприклад, «Сволоту» за п’єсою І. Вілквіста, перенесено з іншого театрального майданчика у локацію Молодого. Ії частково реанімовано, дещо переосмислено — і постановка набула нових відтінків.
Інтерес до вистави для багатьох, напевне, обумовлений декількома факторами. По-перше, її поставив художній керівник театру Андрій Білоус, чиї роботи зажди привертають увагу досвідченого глядача та знаходяться під професійним прицілом театрознавців. Чому? Вважають, є в них певна інтрига. Насамперед, це стосується форматів режисерського рішення, художньо-стилістичних родзинок, специфіки роботи з актором. Навіть у виконанні афіш до вистав А.Білоуса, які, як правило, створює художник Борис Орлов, присутній певний фльор таємничості. Крім того, перша постановка «Украденого щастя», яка тривалий час йшла в театрі «Сузір’я», була здійснена ще тоді, коли Андрія Білоуса вважали режисером-початківцем. А отже, що змінилося? У режисерському почерку, розумінні цього досить розкрученого матеріалу?
По-друге, художній керівник театру та режисер вистави в «Украденому щасті» з’являється як актор у ролі Михайла Гурмана. На сьогодні це єдина акторська робота Андрія Білоуса у театрі. Тому подивитися, як він працює на сцені, охочих виявилося досить багато.
І нарешті, багато глядачів-«старожилів» свого часу полюбили цю доволі нестандартну версію франківського «Украденого щастя» Білоуса. Тому побачити, мовляв, у якому вона стані сьогодні, було насправді цікаво.
Багато хто пам’ятає, що історію Ганни, яку у виставі грає Катерина Кістень, її колишнього коханого Михайла Гурмана (Андрій Білоус) та чоловіка Ганни Миколи Задорожнього (Дмитро Суржиков) режисер переносить дію у 1930-ті. Тому формат стосунків між героями та осмислення одвічного питання «хто в кого вкрав щастя?» — дещо змінюються.
Ганна зі своїм чоловіком від початку не живуть розміреним та спокійним життям. Вони чекають на страшну звістку. І цією звісткою стає поява колишнього коханого Ганни Михайла Гурмана. Тому, не будучи знайомим із режисерською концепцією та часово-просторовими трансформаціями, здійсненими Андрієм Білоусом, деяким глядачам здається, складно відповісти на питання стосовно першої сцени. Чому герої відразу знервовані, і чому вони не здивувались появі Гурмана, так, як це могло б бути? Проте дедалі, з перебігом подій, відповіді знаходяться.
Цікаве спостереження: чомусь саме в цій версії, хоч вона досить близька до постановки в «Сузір’ї», перша частина «Украденого щастя» Андрія Білоуса фрагментами нагадує «Стомлених сонцем» Михалкова. І Гурман-Білоус з’являється на сцені подібно до енкаведиста Міті-Меншикова, і Катерина Кістень схожа на Інгеборгу Дапкунайте у ролі Марусі. Напевно, тому, що актори подорослішали. І барв психологічного осмислення ролі, з огляду на подібність конфліктів, побільшало.
Вистава досить емоційна, навіть пристрасна (таку емоційність значно посилює музика Мирослава Скорика). Варто лише згадати танець Михайла і Ганни: без прив’язки до національності, часу і простору, гріховний й водночас сповнений кохання. Білоус відповідно до свого режисерського почерку і в цій виставі намагається дослідити природу людини, яка також перебуває поза усілякими політичними чи історичними реаліями. На допомогу, як завжди, приходять природні матеріали: зерно, рослина, вода...Тонко працюють символи: паперові квіти, які дарує Микола Ганні, так щиро, навіть по-дитячому висловлюючи свою любов; кинуте у горщик зерно, з якого з’являється рослина, яку Задорожній ніжно оберігає, аби не зламати (так само він поводиться і зі своїми почуттями)...
Саме тому теперішня версія вистави Андрія Білоуса звучить більш поліфонічно, доросло і багатогранно. А хто в кого вкрав щастя?.. Людина сама по собі часто виступає крадієм. Щастя, спокою, кохання, життя...
