Напередодні гучної прем’єри ми зустрілися з художнім керівником, хореографом і постановником театру «Київ Модерн-балет» Раду Поклітару, аби припідняти лаштунки і спробувати зазирнути із сьогодення в майбутнє...
«МИСТЕЦТВО БУТИ ЩАСЛИВИМИ»
— На початковому етапі, 2006 року, театр «Київ Модерн-балет» фінансував український меценат, президент компанії «Інтеко» Володимир Філіппов. Ви залишилися приятелями?
— Без жодного сумніву!
— А як нині справи з меценатами балету в Україні?
— Ніяк. Меценатів немає! Тим часом у мене на завершальному етапі робота над наступним великим проектом, можливо, не менш масштабним, ніж «Спляча красуня», — це «Вій» за Миколою Гоголем на музику нашого чудового сучасника, київського композитора Олександра Родіна. Прем’єру призначено на 20 червня, квитки вже продаються. Я шукав гроші для «Вія», але всі спроби знайти мецената провалилися... Мені здавалося, що проект такого набору творчих складових, закумульованих у «Вії», — подарунок для культури будь-якої європейської держави. Не говорячи про Україну, де не так багато проектів світового рівня. В нас — музика сучасного композитора, яка записана Національним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка; далі — ми єдиний репертуарний театр сучасної хореографії — «Київ Модерн-балет»; і я — як постановник; а ще 3D-mapping (тривимірна активна відеопроекція. — О.Р.) тощо. Одним словом, усі мої зустрічі... ні до чого не привели. «Вій» нікого не зацікавив. Або зацікавив, але «Грошей немає»...
ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ «КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ»
— Сумно.
— Україні я віддав 13 років життя. Те, яким нині стало ставлення до культури і мистецтва, мало надихає. Ні, що стосується театру «Київ Модерн-балет», артисти, вистави, наш глядач — це надихає! Тоді як ставлення держави до культури — печаль страшна. Засмутив і менталітет національного бізнесу, який, імовірно, повинен розуміти: майбутнє без культури неможливе!
— Правильно я вас зрозумів: саме «Вій» — той великий проект, про який ви кілька років тому мріяли і в українській класиці шукали як літературний матеріал?
— Так. Я знайшов і тему, і музику.
— Музика була вже написана?
— Ні, музика була написана не вся, Олександр Родін створив півгодинну сюїту. Коли автор дав мені послухати аудіозапис, я був у пошуках між літературними матеріалами, які змогла запропонувати українська драматургія, — першорядним завданням було знайти назву, яка не лише б мене гріла, а й щоб воно продавалося. Так, такі у нас реалії часу...
— Можете позначити ці п’єси?
— Не стану називати літературні першоджерела. Навіщо? І тут під час однієї із зустрічей Саша Родін сказав: «У мене є півгодинна сюїта... Не хочеш послухати в міді-файлах?» Музика тоді існувала лише в електронному вигляді.
— Тобто твір ще не був записаний?
— Ні... Я послухав і відповів: «Сашо, давай, мабуть, робитимемо «Вія»... Тільки тобі доведеться написати багато музики, у нас має бути балет на весь вечір. І як енергійний і продуктивний творець, Родін швидко написав треки, яких бракувало, у партитурі — номери. У чому я зовсім не сумніваюся, хоча як художник я в усьому сумніваюся, то це той факт, що записана музика до балету «Вій» буде справжньою подією в українській сучасній культурі.
— Раду, ви — людина, схильна до забобонів? Чимало митців, які у своїй творчості торкалися теми «Вія», пізніше стикалися з різними життєвими проблемами.
— У кожного з нас є певний досвід. Проблеми були, є і будуть. Єдиний варіант, як можна уникнути проблем, — це не народитися.
— У якому статусі вам легше працювалося — хореографа-блукача у 2002—2006 рр. чи художнього керівника «Київ Модерн-балету»?
— Мені важко відтворити емоційний портрет себе тодішнього, це важко. Напевно, я був щасливий... коли я був зовсім молодий і працював артистом балету в Білорусі (1991—1999 рр. — О.Р.) на 80 доларів за місяць, основою мого раціону були пельмені, які я смажив на сковорідці...
— Знатна дієта артиста балету!
— Можна було — за такого шаленого навантаження. Тоді внутрішньо я був щасливішою людиною, ніж зараз. Не знаю, з чим це пов’язано. Вік, напевно. Може, психологічний стан. Нещодавно я своїм студентам Київського національного університету культури і мистецтв розповідав, що найголовніша матерія в нашому житті — це мистецтво бути щасливими, що складається із найпростіших речей.
Я родом із Кишинева. Згадую, як ми з мамою щоліта приїздили до Одеси. Це близько 180 кілометрів. Тоді між містами ходив дизель, усі набивалися у вагони, а дітей передавали через вікна...
У Одесі ми з мамою одразу йшли до Одеського театру опери і балету. Це була традиція. Якщо трохи вбік повернути, де стоїть гармата, — звідти відкривався дивовижний вид на море. І ось тепер я згадую себе, маленького Раду, як у мене тоді перехоплювало дух, коли я, крихітка, вперше за рік бачив море. Яке це було щастя — зрозуміти, що море нескінченне, і це саме по собі чудово. Мене тоді просто приголомшувало від щастя.
— Що сталося потім?
— За кілька років ми знову приїхали до Одеси, стали з мамою на своєму улюбленому місці, подивились на море — і дух більше не захопило. Було гірко: я втратив можливість бути щасливим від виду моря, я став дорослим. Це найстрашніша втрата в моєму житті.
— А що робить особисто вас щасливим?
— Радують дедалі менше і менше речей... Ні, я не можу сказати, що я не щасливий: працюю з чудовими людьми, у мене є свій театр, у трупі танцюють дивовижні актори, ми ставимо цікаві вистави. Так, я відбувся як художник, і взагалі немає проблем. Але щастя ж не в цьому...
— А в чому?
— Це таке гостре-гостре відчуття, яке раптом проявляється в людині. Ось як можу пояснити про щастя... Пам’ятаю рік так 1995-й, трупа Великого театру опери і балету Білорусі приїхала на гастролі до Парижа. Умовив своє керівництво, що зможу самостійно дістатися до готелю, розташованого біля аеропорту «Орлі» в Іль-де-Франс, що за 14 кілометрів від центру.
— Ви добре говорите по-французьки?
— Тоді говорив непогано. Наш автобус стояв на площі Пігаль, недалеко від кабаре «Мулен Руж», у тому районі. Одним словом, якимось дивом я залишився, а решта поїхали до готелю. І тоді я вирішив спуститися вниз — із Монмартру до Сени: дорогою зайшов у магазинчик, купив найдешевшу упаковку сосисок під кодовою назвою «Собача радість», ні на що інше у бідного білоруського артиста грошей не було, узяв банку найдешевшого пива. І ось тільки уявіть: іду один весняним Парижем, п’ю просто з банки пиво, їм французькі сосиски, зі мною нікого того, хто обсмикує, немає... Ось тоді я був неймовірно щасливою людиною... Потім до Парижа приїздив дуже багато разів, жив у чудових готелях, їв свіжі устриці, міг собі дозволити набагато більше, але того відчуття щастя більше не пережив.
— Яку останню виставу бачили ваші батьки, солісти балету Молдавського академічного театру опери і балету, Людмила Недремська і Віталій Поклітару?
— Мама, дякувати Богу, жива, тата вже немає — давно. Батьки були завжди шанувальниками того, що я роблю, тому серйозно ставитися до того, що вони говорили, — мені не варто було. Так, вони були професіоналами, щоправда, в класичному балеті, а не в сучасному. Тепер із захопленням я роблю маму щасливою своїми спектаклями. Мені подобається, що в цьому сенс її життя.
— Людмила Володимирівна приїздить до Києва на ваші прем’єри?
— Ні, мама живе в Кишиневі, максимум, куди може вибратися, то це з моїм братом Володею приїхати до Одеси. Цього року в Перлині біля моря вп’яте в міській опері відбудеться фестиваль балету «Літо в стилі модерн». Із 4 по 9 липня ми з трупою «Київ Модерн-балету» окупуємо своєю творчістю Одеську оперу. За шість днів покажемо шість різних програм: багатоактні — «Лускунчик», «Лебедине озеро», «Кармен.TV» і «Вій», а також одноактні — «Жінка в ре мінорі», «Двоє на гойдалках» і «Різдвяний обід».
— Так, це серйозний проект.
— Щороку мама приїздить до Одеси, надягає найкращі сукні й капелюшки, бере віяла, мило спілкується з глядачами, а від знайомих приймає привітання.
Оскільки мамин вік наближається до позначки... 18 плюс, я завжди селю її недалеко від театру: їй важко далеко ходити.
— Раду, ви відвели тему від відповіді на запитання про останню мамину рецензію.
— Не пам’ятаю, вона постійно хвалить. Це ж мама! Крім того, я належу до того щасливого племені авторів, хореографів і постановників, які спокійно переживають негативні рецензії. Мені навіть цікаво читати негативні відгуки — не лише в пресі, а й у соціальних мережах.
«НА РЕПЕТИЦІЯХ МИ БАГАТО СМІЄМОСЯ, БАГАТО ЖАРТУЄМО»
— У чому полягає ваша педагогіка?
— Вона змінюється з роками, і дуже сильно. Я став демократичним постановником. Головне — робити, що я говорю. На репетиціях ми багато сміємося, багато жартуємо. Саме у такому позитиві наші балети й народжуються. При цьому я не випускаю з уваги мету: в результаті продукт має бути абсолютно досконалим. З роками я зрозумів, що постійна строгість з акторами, незмінний натиск на виконавців не дають позитивного результату. Артисти повинні отримувати задоволення від того, що вони на сцені роблять. За визначенням, людина, яка, як артист балету, займається важкою фізичною працею, стикається з великою трудністю: її тіло не хоче це робити щодня, а його примушують.
— Але акт насильства все одно існує...
— Так, але в подібному випадку хай хоч задоволення отримують обидві сторони постановочного процесу — режисер і трупа. Тут потрібно розуміти специфіку жанру. Без своїх акторів я абсолютно безсилий. Завжди заздрив диригентам. Вони ретельно готують на репетиціях програму, відточують усе до дрібниць, але при цьому в концерті завжди перебувають у прямому контакті з музикантами! Разом, опосередковано оркестр і диригент протягом концерту творять живу музику. Як хореографу нічого подібного мені не дано. Вплив театрального режисера закінчується, коли він спускається в партер. Коли злітає завіса і починається балет, я усунений від творення вистави...
— Якщо кинути погляд на триптих: «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня», які з’явилися в репертуарі «Київ Модерн-балету», як ви вважаєте, вам вдалося все сказати на теми балетів Петра Чайковського?
— Звісно, ні. У мене немає відчуття, що я — істина в останній інстанції, особливо — якщо йдеться про музику Чайковського. Мої балети — це одна з форм, які існуватимуть у світовому культурному просторі. Упевнений, якщо доведеться повернутися до цієї музики на іншому етапі мого життя, це будуть абсолютно інші спектаклі. Історія зміниться, світ виявиться іншим. Крапок не буває — самі багатокрапки...
— Якщо в роботу ви берете сучасну музику, то які вимоги пред’являєте?
— Будь-яка музика, яку я використовую, повинна викликати певний емоційний відголос. Крім того, музична освіта, яка у мене є, яку вдалося здобути самому і яку мені дали в Білоруській академії музики, — це моя козирна карта. Нею я постійно користуюся. Цього не приховати, я в хороших стосунках з академічною музикою: бароко, романтизм, сучасні автори — немає значення. Під час запису, наприклад, музики до балету «Вій» Олександра Родіна міг на рівних зі звукорежисером Будинку звукозапису, композитором, диригентом обговорювати всі питання партитури: виділити одні голоси, прикрити якісь групи інструментів тощо.
— Першу картину, яку ви побачили в задумі «Вія», і та музика Олександра Родіна, яку ви почули, — вони заримувалися?
— Я спочатку почув музику, а потім став придумувати картини. В цьому випадку приголомшлива сюїта була первинною. Послухав сюїту, перечитав Миколу Гоголя. Бувають різні варіанти — пам’ять штука тонка. Потім сів складати режисерську експлікацію...
«Я ПРОСТО ПРАЦЮЮ»
— Балетний світ малий. З ким у своїй творчій долі ви хотіли б перетнутися?
— Я не мрійник. Я — реаліст, просто роблю свою роботу... Перш за все я — ремісник, цього своїх студентів я й навчаю. Обожнюю історію про композитора Петра Чайковського і художника Ігоря Грабара. Останній був фанатично закоханий у творчість маестро. Доля поселила обох в один будинок у Санкт-Петербурзі; різниця у віці в них була понад 30 років... Так от. Якось після вистави Петро Ілліч пішки повертався додому і зустрів біля під’їзду сусіда. Той почав захлинаючись розповідати, як це здорово, що до Петра Ілліча приходить натхнення. На дифірамби Чайковський засмучено зауважив: «Молодий чоловіче, не говоріть вульгарності. Ніякого натхнення не існує: потрібно щодня сідати за інструмент і працювати. І тоді що-небудь у вас вийде». Так само я ставлюсь до своєї роботи: я просто працюю.
Маріус Петіпа сприяв популярності балетних партитур Петра Чайковського, та якби раптом цей хореограф поставив поганий балет, музика все одно залишилася б. Так було з музикою того ж Вівальді, Баха тощо. Вона геніальна і лунала б так само без балетів. До речі, після прем’єри «Сплячої красуні» публіка наступного дня не цікавилася: «Як поживаєте?», а запитувала: «Ви вчора бачили «Сплячу красуню»?»
